Дипломная работа на тему "Особенности способов повествования в научно-популярной статье (на материале немецкого журнала «Der Spiegel»)"

ГлавнаяЯзыкознание, филология → Особенности способов повествования в научно-популярной статье (на материале немецкого журнала «Der Spiegel»)




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Особенности способов повествования в научно-популярной статье (на материале немецкого журнала «Der Spiegel»)":


ЗМІСТ

Вступ. Витоки християнського місіонерства та його мета

I. Короткий нарис історії місіонерства від хрещення Русі до XVI століття

1. Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період (988 – 1240)

2. Місіонерство в післямонгольський період

(XIII – XVI століття)

II. Умови розвитку місіонерства в XVIII столітті в Російській імперії

1. Церква й держава в XVIII столітті

2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської діяльності

3. Напрями місіонерської діяльності РПЦ

ІІІ. Українські православні місіонери в Поволзькій місії

1. Початки місіонерства в Середньому й Нижньому Поволжі

2. Діяльність українських місіонерів у Поволжі в XVIII столітті

ІV. Українські православні місіонери Тобольської місії

1. Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії як форпосту місіонерства в Сибіру

2. Визначні Тобольські місіонери-українці:

а) святитель Філофей (Лещинський) (1702 – 1727)

б) святитель Іоан (Максимович) (1712 – 1715)

в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 –1768)

V. Українські православні місіонери Іркутської місії

1. Заснування Іркутської єпархії

2. Іркутські святителі-місіонери.

Заказать написание дипломной - rosdiplomnaya.com

Уникальный банк готовых успешно сданных дипломных проектов предлагает вам написать любые работы по желаемой вами теме. Мастерское выполнение дипломных работ под заказ в Екатеринбурге и в других городах РФ.

а) святитель Інокентій (Кульчицький) (1727 – 1731)

б) святитель Інокентій (Нерунович) (1732 – 1741)

в) святитель Софроній (Кристалевський) (1753 – 1771)

VІ. Пекінська місія

1. Початки місіонерства в Китаї

2. Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

VII. Інші православні місії XVIII сторіччя й участь у них українських православних місіонерів

Висновки

Зноски

Література

Список скороченнь

ВСТУП

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА ТА ЙОГО

МЕТА

Бог хоче, щоб благу звістку почули всі народи й усюди. Його план викуплення мав і завжди має яскраво виражений багатонаціональний характер. Коли Бог укладав завіт з Авраамом, обіцяючи, що його нащадки будуть великим народом, Він також обіцяв благословити через нього всі племена землі (Бут. 12, 1—3). Євреї були Його вибраним народом; Він виділив Ізраїль, але користувався ним, аби притягнути до Себе й інших — Рут-моавитянку, Неємана-сиріянина, ніневитян. Бог обіцяв свого часу послати Месію, щоб просвітити народи, які перебувають у темряві (Іс. 60, 1—3). Месія стане досконалою жертвою за людський гріх і принесе очищення народам, тож вість про спасіння Боже буде пронесено через усі терени землі (Іс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклоніння Богові для всіх народів (Мк. 11, 17.18).

Досвід П’ятидесятниці підкреслює полінаціональну спрямованість Євангелія, і ті нові, що увірували, стають свідками в Юдеї, Самарії та навіть до краю землі (Діяння 1,8; 2,5—12, 17—21). На небі буде представлено всі народи (Об. 5,9; 7,9; 21, 24.26). Отже, непорушний обов’язок християн — передавати благу звістку всім і кожному в усьому світі, тобто це обов’язок місіонерської праці.

Слово «місіонерство» походить від латинського слова «missio» — посилка, доручення. Конкретніше, місіонерство — це форма релігійної діяльності релігійних організацій і церков, що має на меті навернення до свого вчення іновірців. Місіонерство займається дуже важливою справою початкового ознайомлення окремих осіб або цілих народів з ученням Христовим і життям у Христі1.

Джерела християнського місіонерства криються в таємниці Пресвятої Трійці. Саме її Друга Особа, Син Божий, після «ради предвічної» Пресвятої Трійці, виконав особливу місію — став Боголюдиною та звершив спасіння роду людського. Він Сам, посилаючи апостолів на проповідь, засвідчив це: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20, 21). Особливу місію виконує і Третя Особа Пресвятої Трійці, Дух Святий (Ів. 14, 26; 15, 26). Отже, Церква за своєю суттю місійна, бо бере свій початок від місії Сина і Святого Духа, а весь план спасіння походить від джерельної любові, від милосердя Отця2.

З історії християнства відомо, що, крім внутрішньої готовності тієї чи іншої людини чи народу до сприйняття віри христової, необхідним чинником виступає також особисте свідчення того, хто несе їм благу вістку. Господь наш Ісус Христос заповідав своїм учням: «... ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав» (Мф. 28, 19—20). З особистого свідчення апостолів почалося навернення до Христа багатьох людей і влаштування Помісних Церков (Дії. 2 і далі). Особисте свідчення вихідця з царського роду Григорія привело до Христа Вірменію, а полонянки Нони — Іверію. Особисте свідчення юнаків Фрументія і Едесія навернуло до християнської віри Ефіопію, бургундської принцеси Клотільди — королівство франків. У цьому ж сенсі апостолом Русі став великий князь Київський Володимир (бл. 950—1015)3.

З наведених прикладів видно, що обов’язок місіонера в Церкві є обов’язком кожного живого члена: з мирян він чи з духовенства. Місійне покликання виникає при покликанні хрещення. Поширювати віру мусить кожен учень Христовий. Неможливо, маючи справжній досвід віри, не бажати цю радість і щастя передати іншим. Отже, віра передавальна. А до того ж існує чітка Христова заповідь.

Наказ Спасителя: «... ідіть і навчіть усі народи» — ліг в основу місіонерської діяльності, яка не припинялася протягом всієї майже двохтисячолітньої історії Церкви Христової. В який далекий куточок Землі ми не зазирнули б, усюди, де люди прилучилися до християнства, знайдемо сліди праці подвижників-місіонерів. Свідоцтвом цього є наша земля — стародавня Київська Русь.

У Х столітті Блага Звістка про спасіння роду людського заполонила думки й надії княгині Ольги, а згодом і її внука, великого князя Київського Володимира. З моменту хрещення Київської Русі починається історія Руської Церкви, в якій місіонерська діяльність посідає особливе місце.

XVIII століття є одним з найцікавіших періодів інтенсивної місіонерської праці. Загалом, для українських церковних і світських істориків це століття дуже привабливе. Багато вже написано про відносини Російської Церкви та влади з Київською Митрополією. Широко розкрито роль Києво-Могилянської академії в поширенні освіти в Московській державі, досліджено також і внесок українського духовенства в відродження Російської Церкви тощо. Але досі немає ґрунтовної об’єктивної історико-дослідницької праці про місіонерську діяльність у XVIII столітті.

В окремих публікаціях про того чи іншого місіонера не констатується найголовніше — фактично, вся місіонерська справа цього періоду лягла на плечі єпископів, ченців, священиків, часом і мирян саме українського походження. Повна картина подвигу цих слуг Божих переповнює почуттям великої шани до Української Православної Церкви, яка, маючи могутній духовний та інтелектуальний потенціал, не тільки допомогла вийти з кризи Російській Церкві, а й просвітила численні народи Поволжя та безкрайого Сибіру.

Чимало написано про місіонерську діяльність Руської православної церкви в дореволюційний (1917) період церковними авторами, але матеріали в них викладено однобічно, тож вони нас цікавлять, здебільшого, лише як джерело конкретних фактів. Так, приміром, велику цінність має книга «Краткое описание о народе остяцком...» місіонера Григорія Новицького, колишнього козачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усього Сибіру Філофея Лещинського, у якій подано етнографічну характеристику остяків (хантів), їхні релігійні вірування і, що особливо важливо, місіонерську працю серед них. Священик В. Вербицький 25 років служив в Алтайській духовній місії та залишив книгу мемуарів «Записки миссионера Кузнецкого отделения Алтайской духовной миссии за 1861 год», з якої можна дізнатися чимало важливих фактів про форму й методи місіонерської діяльності, про ставлення до неї корінного населення Алтаю. Цікава в цьому плані також праця П. Буцинського «Крещенне остяков и вогуличей при Петре Великом». Про діяльність православних місіонерів на сході Сибіру розповідає книга «Труды православных миссий Восточной Сибири», опублікована в Іркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвітлює місіонерську працю в XIX столітті, однак містить у собі цінну інформацію про місіонерство в епоху, яка нас цікавить. Це стосується і спогадів алтайських місіонерів Філарета Синьковського й інших, а також щорічні звіти начальників місії, які протягом 30 років публікувала губернська газета «Томские епархиальные ведомости».

У радянський час цю важливу тему вивчали мало. Радянські історики висвітлювали місіонерську діяльність з марксистсько-ленінських позицій, тож із їхніх праць використовувався лише фактичний матеріал. Серед них варті уваги книги: Огризко Л. И. «Христианизация народов Тобольского Севера в ХVІІІ в.»; Базанова А. Г. «Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); Макарова Д. М. «Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв.», Зольнікової Н. Д. «Сибирская приходская община в ХVIII веке».

У дисертації також використано літописи Стародавньої Русі, архівні документи, твори відомих дореволюційних церковних і світських істориків. Використано окремі публікації з часописів: «Богословські труди», «Журнал Московської Патріархії», «Православний вісник», які стосувалися діяльності того чи іншого місіонера. З творів українських істориків діаспори автор найчастіше звертався до «Нарису Історії» Івана Власовського, у якому приділено увагу проблемі місіонерства в XVIII столітті. Із сучасних російських закордонних церковних істориків XX століття найґрунтовніше торкнувся теми місіонерства І. К.Смолич у своїй праці «История Русской церкви» 1700—1917 ч. 1—2. Автор крім цього скористався великою кількістю другорядної літератури, яка разом із вищезгаданою, дозволила йому відкрити, і, як він сподівається, не тільки для себе, цікаву епоху, в якій самовіддано працювали українські місіонери.

Слід зазначити, що тема місіонерства є дуже широкою і малодослідженою, тож чекає скрупульозної праці з її висвітлення. Написана кандидатська дисертація є лише першою спробою в цьому напрямі.

Дана дисертація складається з семи розділів у яких автор намагався дослідити історію місіонерства від часу хрещення Київської Русі до XVIII століття.

РОЗДІЛ І

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ МІСІОНЕРСТВА ВІД ХРЕЩЕННЯ

РУСІ ДО ХVI СТОЛІТТЯ

1.1 Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період

(988 – 1240)

Хрещення Русі відбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князя Володимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ, залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володіли церковнослов’янською мовою, збудував міцний фундамент для розвитку Руської Церкви.1

Не розглядаючи всі обставини початкової християнізації Русі, торкнемося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як місіонера. Передусім слід зауважити, що він був людиною широкої натури, спроможним на глибоке внутрішнє переродження з затятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послідовника заповідей Христових. Привабливість його особистості серед дружини й київського населення була настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли приймати хрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про них його гарячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян: “Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріці — багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавше людье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не добро било не би сего князь і боляре не прияли”.

У свою чергу, митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес християнізації всієї Русі, пише: “(Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’я Отца і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно во всіх градіх славитися Святій Тройці, і всім биті христіаном — малим і великим, рабом і свободниім, уним і старим, бояром і простиім, богатим і убогиім. І не би ні єдиного ж противлящася благочесному його повелінію. Да єще і кто не любовію, но страхом повелівшаго, понеже бі благовіріє єго со властію сопряжено”.2

Літописи змальовують князя Володимира як нищителя ідолів і будівничого храмів, церковного організатора й упорядника просвіти. “(Володимир) повелі рубити церкви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І постави церков Святаго Василія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потреби князь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і люди на хрещенье приводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даяти нача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уставом “О десятинах, судах і людях церковних” св. Володимир подбав про матеріальне забезпечення молодої Руської Церкви і надав широку судову юрисдикцію Київському митрополитові практично у всіх громадянських справах і в розгляді злочинів проти моралі.3

Засвоївши головний принцип християнського життя — любов до ближніх і милосердя, він організовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіщає про те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякому нищему і убогому», а крім того, наказав доставляти зі своїх запасів прожиток для всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього на двір. Навіть основи державного управління й суду він намагається побудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, що Володимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконати заповідь: “не вбий”. А стосовно його зовнішньої політики, то літописець там само говорить: “і бі жива і князі окольними миром — с Болеславом Лядським і с Стефаном Оугорським, і с Андрихом Чешським. І бі мир межю іми і люби”4. Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу нової віри в думках і житті давньоруського суспільства.

З вище сказаного зрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимира не тільки зі святими апостолами — засновниками Древніх Помісних Церков, а й із святим імператором Костянтином Великим5. Порівняння повністю виправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання й допоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так і святий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі.

Місіонерська діяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнства по всій території, означеній нині назвою Київська Русь; забезпечив становлення організаційної структури Помісної Руської Церкви та сприяв прогресу руської культури вже як культури християнської.

І все-таки не слід саме хрещення при Володимирові сприймати як абсолютне торжество Християнства. Християнізація сталася не відразу, а розтягнулася на довгі десятиліття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столітті. Тому дія церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тільки «по градам і погостам, гді християне суть»6. У Новгороді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя й духовенство були на боці нової релігії7. За свідченням одного рукопису XII—XIII століть навіть у пізніші часи у багатьох «болван єсть спрятан, видолбєн, написан»8. Дуже поширеним ще залишався культ священних каменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і болотом, і кладезем», «моляться» «под овіном, ілі в рощенії, алі у води»9.

Для людей XI століття торжество християнства було пов’язано з ім’ям Ярослава Мудрого (бл. 978—2.11.1054), за правління котрого «нача віра християнская плодитися і расширяти, і чорноризьци почаша множитися, і монастирі починаху биті». Літопис змальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше по градом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля ім учити люди... і умножаща прозвутори і людьє христьянсті»10.

За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньому засновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка мала стати центром нової церковної організації. Попри активну діяльність Ярослава Мудрого, у середині XI століття поширення християнства обмежується безпосередньо Придніпров’ям, а межиріччя Оки—Волги і навіть Новгород, як уже відзначалося, майже не було християнізовано11.

У часи роздроблення Русі князі клопоталися про вкорінення віри Христової у своїх князівствах, тож кожне столичне княже місто ставало місійним центром християнства. Київська Русь у цей період утверджувалась у вірі головним чином працею вже свого руського чернецтва. Ченці були самовідданими місіонерами. Вони першими проповідували віру Христову в усіх кінцях нашої стародавньої Вітчизни12.

Надзвичайно важливу роль у розповсюдженні християнства на Русі в XI—XIII століттях відіграв Києво-Печерський монастир. Заснований св. Антонієм 1051 р., він став зразком для інших монастирів і мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичну налаштованість сприйняло й суспільство. З Печерської обителі брали ченців для ігуменства в інші монастирі та для архієрейського служіння. Вихідці з неї всюди несли дух, устав і творіння її святих подвижників — Якова, Нестора, Симона, Полікарпа13.

З Києво-Печерського й інших монастирів вийшли знамениті місіонери. Так преп. Кукша, смиренний чернець, був проповідником християнства серед в’ятичів*, в нинішніх губерніях Орловській, Курській і Калузькій. Він своїми чудесами навернув до Христа багатьох ідолопоклонників, і, разом зі своїм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть 1114 року14.

Інший Київський чернець — преподобний Герасим (+1147) був місіонером у суворому Північному краї (біля нинішньої Вологди) і збудував там церкву в Ім’я Пресвятої Трійці15. І таких були сотні. Києво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всі землі тодішньої Русі.

Серед чисельного сонму святителів-місіонерів землі Руської почесне місце посідають вихованці Києво-Печерської Лаври священомученик Леонтій і св. Ісаія. Про Леонтія розповідається, що він просвітив хрещенням місто Ростов і там 1070 року прийняв мученицький вінець. Наступник Леонтія св. Ісаія багато попрацював у Ростовській землі для поширення християнства. Подвижницьке його життя обірвалося 1082 року16.

Попри труднощі, процес християнізації на наших землях проходив досить успішно. Майже водночас із русичами прийняли християнство деякі інші народи, але перебіг християнізації у них був значно повільнішим. Так у Швеції Олаф прийняв хрещення 1008 року, а Церква організувалась остаточно тільки на соборі в Схенінгені 1248 року; в Норвегії християнство запроваджене Олафом Тригвассоном, сучасником святого Володимира (995—1001), і Олафом Святим (1015—1024), але сформувалося тільки в середині XII століття; в Ісландії християнство прийнято 1000 р., а єпископські кафедри створено лише в 1080—1115 рр.17

Отже, в Київській Русі, завдяки активній місіонерській діяльності князів і духовенства, організаційний процес пройшов швидше, ніж в інших сусідніх країнах. Остаточне зміцнення християнства й організація християнської Церкви тут припадають на 2-гу половину ХІ століття.

1.2 Місіонерство в післямонгольський період (XIII – XVI століття)

Монголо-татарське нашестя було народним лихом і державною катастрофою. Багато міст і сіл лежали в руїнах і згарищах. Значна кількість населення загинула або потрапила в полон. Ремесло, торгівлю, культуру в своїй основі було підірвано. Руські землі потрапили в тяжку неволю і залежність від Золотої Орди.1

Мати міст руських Київ також став здобиччю монголів. Десятинний храм було зруйновано. Лавру Печерську спіткала така сама доля — багатства пограбовано, ченці — одні загинули від меча, інші втекли в ліси.2

Проте монголи на наших землях не насаджували свою релігію. Вони згодом навіть дозволили проповідування християнства в себе. 1261 року в столиці Золотої Орди Сараї (на нижній Волзі) створено єпископську кафедру. Проте діяльність її обмежилася тільки задоволенням релігійних потреб руських колоністів, практично не маючи на меті місіонерства серед місцевого населення.3 Були, правда, окремі випадки навернення в християнство самих татар. Приміром, племінник хана Берке, під впливом проповіді ростовського єпископа Кирила, який відвідав Орду, таємно від родичів поїхав у Ростов і там охрестився з ім’ям Петро. Пам’яткою його доброчесності залишився в Ростові монастир на честь св. ап. Петра і Павла.4

У монгольський період ще більше поширилося християнство серед неруських народів. Успіхові місіонерської діяльності серед них значною мірою слід завдячувати переходу найкращих сил Русі зі зруйнованого Півдня на Північ. Чернецтво тепер поширювалося та будувало свої нові обителі переважно в лісах Півночі, де в той час широко розвинулася колонізація нових земель. Висвітлимо діяльність найвидатніших місіонерів монгольського й післямонгольського періодів.

У другій половині XIII ст. в Білозерському князівстві серед заволзької чуді* насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розташованого на кам’яному острові Кубенського озера. Їх випадково виявив там князь Білозерський Гліб. Через бурю на озері князь пристав до острова та зустрів там 23 пустельників, котрі навертали в християнство чудь і карелів.5

У тих самих землях через 100 років працював інший проповідник християнства — святий Стефан, просвітитель Пермського краю.6 Він був сином соборного причетника в Устюзі. 1365 року вступив до Ростовського монастиря, де подвизався 13 років. Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Святе Письмо для зирян (застаріла назва комі).* Він придумав зирянську азбуку й переклав на зирянську мову найважливіші біблійні та богослужбові книги. З благословення Коломенського єпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у Малу Перм, аби просвітити язичників-зирян. Самовіддана, повна небезпек діяльність св. Стефана мала великий успіх. Багато зирян хрестилося, і св. Стефана 1383 року було поставлено єпископом Малої Пермі.*** Для утвердження новонавернених св. Стефан відкривав при храмах училища. Він будував церкви, ставив священиків із самих зирян і вів богослужіння зирянською мовою. Спочив він 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив наверненню в християнство, тож у XV столітті наступники св. Стефана — Герасим і Питирим загинули мученицькою смертю.

Завдяки натхненній проповіді й високим прикладам святого життя подвижників, які спасалися на Півночі, християнство продовжувало давати свої плоди й серед фінських племен. Недалеко від Карполя наприкінці XIII столітті на горі Челні поселився преподобний Кирило й заснував Челмогорський монастир. Протягом 52 років місіонерської праці він просвітив християнством Чудь.7

1329 року на Валаамському острові Ладозького озера поселився преподобний старець Сергій, до котрого невдовзі приєднався інший чернець — преподобний Герман. Завдяки їхній місіонерській праці православ’я поширювалося в Карелії,* яка дуже потерпала від утисків шведських папістів. Заснований преподобними Сергієм і Германом знаменитий Валаамський монастир мав великий вплив на християнізацію карелів.8

Наприкінці ХІV століття чернець Валаамського монастиря Арсеній, прибувши на сусідній з Валаамом острів Коневський, де язичники на обожнюваному ними камені приносили в жертву коней, хрестив багатьох і заснував Коневський монастир.9

На Онезькому озері у ХІV столітті преподобний Лазар, що був родом із Греції, заснував Муромський (Мурманський) монастир. Дикі лопарі** сильно гнобили преподобного, але зціливши сліпого сина їхнього старійшини, Лазар увійшов до них у повну довіру й охрестив багатьох.10

У першій половині ХV століття ченці-місіонери досягли навіть берегів Білого моря. Преподобні Саватій (1435), Герман і Зосима, котрі подвизалися на Соловецькому острові, заснували 1429 року відомий Соловецький монастир, який мав величезний вплив на християнізацію всього північного краю.11

1439 року Костянтинопольська ієрархія уклала на Флорентійському соборі унію з Римом. 15 грудня 1448 року собор російських єпископів незалежно від Костянтинополя обрав митрополитом московським і всієї Русі Рязанського й Муромського єпископа Іону. Наступний собор 1458 року підтвердив це рішення. Уряд Литви й Польщі не міг визнати православного митрополита, котрий жив у ворожій для них державі. Відтоді починається самостійне життя двох частин Руської Церкви, причому московські митрополити титулуються «митрополитами всія Русі», а литовсько-руські (українські) — «митрополитами Київськими і всія Русі». Життя двох митрополій колись єдиної Церкви відтоді проходить в особливих, причому різних історичних умовах.

Українська Церква на території Польсько-Литовського князівства головним своїм завданням мала стримування експансії католицизму, а з XVI століття і протестантизму, з Заходу. Північно-східну митрополію на момент проголошення її самостійності історик Покровський характеризує так: «У 1458 році більша половина найдревніших єпархій відійшла під владу Київського митрополита. Порівняно невеликий заселений простір, зосереджений біля Новгорода, Твері, Ростова, Суздаля, Володимира, Москви і Рязані, інородний схід і пустинний південь дістались Москві з її митрополією. На північному сході їй дістались тундри, ліси й болота, заселені не стільки людьми, скільки звірями».12

Такий стан митрополії залишався не довго. Внаслідок завоювань територія Росії швидко розросталася. Підкорення нових народів відкривало простір для місіонерської діяльності, у результаті якої Московська митрополія росла і територіально, і чисельно. У XV—XVI століттях місіонерська праця продовжувалась у Пермі, яку 1478 року було приєднано до Російської держави. У середині ХV століття естафету благовістя від Стефана й Герасима Пермських прийняв єпископ Питирим. Він був відомий своєю освіченістю. При його дворі вівся літопис. Святий Питирим постійно об’їжджав край і сумлінно проповідував. 1455 року, як і Герасима, його вбили язичники, а його наступником став єп. Іона. Йому вдалося значно поширити віру, навернувши до неї князя Великої Пермі. Його стараннями ідолів було знищено, а на їхньому місці будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища. Св. Іона преставився 1471 р.13

Місіонерську працю св. Іони продовжив єп. Філарет (1471—1501), котрий проповідував сам пермською мовою.

Самовідданим місіонером був св. Феодорит, названий просвітителем лопарів, який у дрімучих лісах біля річки Коли заснував Троїцький монастир (1540—1550). Тоді місцеве населення почало масово приймати Православ’я. Був випадок, коли за один день хрестилося близько 2 тисяч чоловік.

Ревною місіонерською діяльністю відзначався св. Трифон Печенгський, або Кольський (народився 1495). У пошуках усамітнення пішов на далеку північ за річку Печенгу, де проповідував місцевим племенам з небезпекою для життя. Побудував храм на Печензі на честь св. Трійці, а згодом монастир. Помер у 88-річному віці.14

Помалу язичництво відступало. За свідченням Герберштейна (в 1526) ідолопоклонники ще зустрічались інколи в лісах, але туди постійно вирушали місіонери для їх навернення.15

Після підкорення Казані 1532 р. й Сибіру 1583 р. — значно розширилися межі Російської Церкви. У Казані 1555 р. створено архієпископську кафедру, яку займає відомий місіонер св. Гурій (+ 1564)*. Широка місіонерська діяльність у Сибіру серед місцевих народностей почалася тільки після утворення Тобольської і всього Сибіру митрополії 1620 р.**

Місіонерство у другій половині XVI й XVII столітті розглянемо пізніше, коли будемо говорити про історію виникнення місій на Поволжі й у Сибіру. Саме в цих регіонах на той час зосередилася місіонерська справа Російської православної церкви. А зараз перейдемо безпосередньо до XVIII століття, аби дізнатись у яких політичних й економічних умовах жила церква, і як ці умови впливали на місіонерську діяльність.

РОЗДІЛ ІІ.

УМОВИ РОЗВИТКУ МІСІОНЕРСТВА У XVIII СТОЛІТТІ В

РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

2.1 Церква і держава у XVIII столітті

Аби зрозуміти причини розквіту й занепаду місіонерської діяльності у XVIII столітті необхідно розглянути історичний фон, на якому ця діяльність відбувалася. Століття, яке нас цікавить, було складним і багато в чому трагічним в історії Російської церкви. Почалося воно з реформ Петра І, серед яких установлення ним державної церковності принципово змінило як відносини між державою та церквою, так і особисте ставлення імператора до церкви на наступні 200 р. існування петровської імперії.1 Петро повністю нехтує історично встановленим патріаршим устроєм церкви*, тобто канонічним устроєм, і заради «единовластия» завів у Росії поліційну систему так званої «державної церковності», яка виникла під впливом ідей реформації та філософії натурального права й запанувала тоді в державах Західної Європи. Суть її в приматі державної влади над усім, зокрема над релігією та церквою. Ця система відносин між церквою та державою була антиподом ієрократичної системи середніх віків: «духовний меч» вона цілком підпорядкувала «мечу світському».2

Церковна реформа справді була необхідна в Росії, але Петро робив її не для того, щоб допомогти церкві. Скасування патріаршества й відновлення 1701 р. монастирського приказу,** а згодом, 1721 р., встановлення «духовного регламенту»* мало на меті позбутися двовладдя в державі, яке на думку Петра, таїло в собі патріаршество.

За своєю суттю, керівництво монастирського приказу церковно-монастирськими маєтками, було нічим іншим, як справжньою секуляризацією, хоч і не доведеною до кінця. Монастирський приказ відав усім, починаючи від великих маєтків і закінчуючи простою чернечою мантією та поношеним священицьким підризником.3

Відтоді як «духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російської церкви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синод став державною, а не церковною установою.4

Хоч і намагаються деякі російські історики приписати Петрові «глибоке й живе розуміння релігії», але об’єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиною чужою до релігії. Можна цілком погодитися з атеїстом Нікольським Н. М., який писав, що для Петра, зовсім чужого до старої доброчесності, церква мала значення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів.6 Реформи Петра І в основі похитнули економічну незалежність Руської Церкви; більше того, вони мали приховану тенденцію до поступової передачі церковних вотчин у руки дворянства й перетворення монастирів на установи державного призначення.7 Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою за часів Петра І дали в ХІХ столітті московські слов’янофіли на чолі з А. С.Хомяковим, а Ф. М.Достоєвському належить влучне визначення стану Російської Церкви, що вона «від Петра І перебуває в паралічі». І все-таки, хоч як парадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємось у наступному розділі.

По смерті Петра І в 1725—1727 рр.. престіл посіла його дружина Катерина І, вибрана «правительствующими персонами» і гвардією.8 Вона була некомпетентною в управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А. Д.Меншиков. Зі смертю могутньої особистості Петра в частини орієнтованої на Захід еліти прокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юридичного конституційного обмеження прав монарха.

Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої «Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні такої установи підкреслювалося, що ця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення Її Величності у важкому обов’язку управління», насправді це була відверта спроба обмеження монаршої влади.

Ніби незначна й формальна тільки реформа функціонування верховної влади підкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдяки безпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких інших Колегій давати вказівки Вищому Церковному Управлінню. Тепер між церковною владою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дістала право приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже, Синод став підлеглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владі церковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й не повністю православній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантська постать барона Остермана.9

Катерина І та її оточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність рішуче розсіяти сумніви стосовно належності царя до Православної Церкви, які виникли після реформ Петра І й під враженнями неправославних творів Феофана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р. Катерина І написала: «Ніхто ніколи не може володіти російським престолом хто не грецького закону».10

1727 р. місце померлої цариці Катерини І зайняв син нещасного царевича Олексія 12-річний Петро II. Юний монарх і його оточення були настільки тісно пов’язані з консервативною церковно-опозиційною «староруською» партією, що в його православності не могло бути й тіні сумніву.11 Петро ІІ помер у січні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши заповіту. Він був останнім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим у Московському Архангельському соборі.

Якщо в православності Петра II не було серед народу сумнівів, то цілком інакше було з імператрицею Анною Іоанівною* (1738—1740). Її було видано заміж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицій** 1730 р. від Анни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’я.12 Анна була постійно занепокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагала від церкви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємна канцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили таких молебнів. Крім того, все духовенство зобов’язане було письмово присягнути на вірність імператриці.13 Десять років тривало панування в Росії придворних німців. Держава й церква жили в постійному страху доносів і жорстоких гонінь. А двір потопав у розкошах і вів веселе й розпутне життя.

Становище церкви за часів Анни так змалював проповідник при Єлизаветі Новгородський архієпископ Амвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але таким чином, ніби вони не віру нашу православну, а непотрібне і дуже шкідливе для християнства марновірство викорінюють. О, яку велику кількість під таким приводом людей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали й перемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір, ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом, щоб зовсім в Росії знищити священство православне і завести свою ново видуману безпопівщину».14

Нестриманість рано зруйнувала здоров’я імператриці Анни, і вона померла 1740 р. залишивши престіл синові своєї племінниці Анни Леопольдівни та Брагуншвейгського принца Антона, щойно народженому Іоанові Антоновичу. Оскільки новонароджений імператор не міг сам управляти, то регентом до його повноліття Анна призначила Бірона, котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндським.15

Але змордована Біроновським терором Росія не могла його більше терпіти. Її погляд звернувся до несправедливо забутої та ні на що не претендуючої дочки Петра І Єлізавети. У листопаді 174І р. вона погодилася на підготовлений безкровний переворот. Його найтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований у казематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт убитий там.16

У маніфесті з нагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25 грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’я.17 Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ростовський митрополит Арсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки її церковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові.18

Правління Єлизавети було правлінням її сановників, наближених і зібраних нею в сенаті. Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенату загрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливо виділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григоровичі) з українських козаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імператрицею. Він користувався своїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався в управління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентом академії наук і, крім того, гетьманом України.19 Смерть Єлизавети принесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що вона (імператриця) була веселої та зговірливої вдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи.

Після короткого піврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728—1762 рр.. з герцогів Гольштинських, скинутого з престолу царською гвардією та вбитого, почалося 34-річне правління його дружини, — дочки генерала прусської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.). Вона була представницею на Російському престолі так званого «освіченого абсолютизму».20 Хоча вона полюбляла заявляти себе вірною дочкою церкви, захисницею православ’я, та насправді була нерелігійною. Вона дотримувалася деїстичних поглядів, поширених у Європі у «Вік просвіти»; листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх крайніх поглядів вона, принаймні на словах, не поділяла. Атеїстові Дідро вона писала: «Радію, що належу до числа безумців, котрі вірять в Бога». Сучасник Катерини ІІ князь М. М.Щербатов сумнівався в цьому; він писав: «Чи має вона віру в Закон Божий? Якби й не мала, то сам закон міг би виправити її серце й наставити стопи її на шлях істини. Але ні, упоєна безглуздим читанням нових письменників Закон християнський зовсім не шанує».21

В основі її поглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостра неприязнь до католицької території «двох мечів»; вона визнавала тільки якнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково з політичної точки зору й визнавала за нею службове значення — значення морального засобу, необхідного державі для управління простим народом. Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бути небезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавити Церкву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду.22

За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)*, але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад» уже не було.23

2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської

діяльності у XVIII столітті

Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей для виконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.1

В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не вимагалося вже подальшого навчання».2 Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.

Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.3

Київська Академія та інші навчальні заклади України* в першій половині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей і забезпечують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькій ниві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, обіймають різні церковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими були представники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й у політичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже хоча б із того, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактати про догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів на прославлення перемог і знатних, театральні п’єси — усе це писалося вченими малоросами або під їх безпосереднім наглядом».4

До цього можна додати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася «вченими малоросами або під їхнім безпосереднім наглядом».

Серед усіх вінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місіонерській справі надав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл для духовенства, особливо підкреслив, що духовенство московське малограмотне, що немає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які не знають Господа Творця.5 Отже, Петро І цим підкреслив необхідність підготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії. Переконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому людей, він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольську митрополичу кафедру когось для ведення місіонерської діяльності.6 Починаючи з цього указу, протягом найперших років ХVІІІ століття цар робив настільки часті виклики київських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почала відчувати неабиякі труднощі стосовно заміщення посад. Тодішній головний начальник Академії — київський митрополит Варлаам Ясинський* у колі близьких йому людей не приховував своїх побоювань щодо Київської Академії, яка мусила відпускати від себе найбільш обдарованих і необхідних для неї самої вихованців.7

Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого — згідно зі своїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов’язував його силовими методами хрестити туземців.8 Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу в православ’я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.9 1720 р. видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження інших податків.10

По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725—1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-

нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.11

Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».12

Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядження:

1) Скасувати Контору новохрещенських справ;

2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків і без примусу;

3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повинні мати всього 13 місіонерів...

Цих місіонерів було розподілено так: у Казані — 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові — по 2, у Нижньому Новгороді, В’ятці, Рязані й Астрахані — по одному13.

В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом’якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».14

Усі наступні укази Катерини ІІ, пов’язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.15

Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.

2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ

Протягом ХVІ—ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.

Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII—ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.1 Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.2 Всупереч бажанню уряду, навернення в православ’я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.

З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.

Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етнічними рисами.

В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв’язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.3

Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда).4 Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.* Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.5 Крім татар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація в південно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило до їхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.

До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Волгою, Доном і Камою.6

У тому ж регіоні проживало плем’я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня релігія — шаманізм з великим домішком ісламу.

Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена — вогули, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена — киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру — багато татарських племен.7 Серед чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства* у ХVІІ—ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм* у вигляді ламаїзму, сповідувало населення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами.8 Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери мусили обов’язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядництва.** Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирського служіння.

Це становище ще більше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючи власні політичні вигоди, втручалася державна влада, яка дуже швидко почала відігравати тут провідну роль. У результаті місіонерську діяльність Церкви серед розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано. Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкому розповсюдженню.

РОЗДІЛ ІІІ.

Українські православні місіонери у Поволзькій

місії

3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі

У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханство, 1443 р. — Кримське ханство, у 1426—1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства1. Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.2

Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п’ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530—1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547—1548, 1549—50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) завершились успіхом 3.

1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.

1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в’язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру.4 Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канонізовані.

Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція — перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов’ю, а страхом їх до хрещення не приводити».5

Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов’язано з великими труднощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім’ям Симеон. В одному зі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі невірних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї.

Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гурія та його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще до їх приходу було засновано в Казані Зилантів монастир на місці поховання російських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман у м. Свіяжську заснував Успенський Богородицький монастир, а архімандрит Варсановій 1556 р. в Казані — Спасо-Преображенський монастир. Для чуваського населення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половині ХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирська пустинь; Федоровський-Троїцький (чоловічий), приписаний до Спасо-Преображенської; Іоанно-Предтеченський (чоловічий) в Казані; Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську.6

Для організації місіонерської справи в Казань направили необхідну кількість духовних осіб. Штат архієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирі було 15 братських келій і келія архімандрита; можна припустити, що в монастирі мешкали 16 монахів, з котрих було не менше 1/3 ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монастирськими було 20, священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 чоловік. Очевидно, загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століття доходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 ченців. У Свіяжську разом з монастирськими було 9 церков, священнослужителів при них 23. Чорного духовенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенському монастирі, 16 — у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис. у Казані, з котрих 11000 були росіяни, було набрано 78 священнослужителів.7 Із цих даних видно, що основну кількість духовенства було розміщено в монастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді.

З благословення Святителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніх місіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії.

У Спасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевого населення, де їх навчали початкової грамоти.8 Святитель Гурій і його помічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа митрополита Гермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців.

У 70-ті й у першій половині 80-х років ХVІ століття справа Християнізації на Поволжі вповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними перетрясками», Лівонською війною та складним становищем у Поволжі в зв’язку з повстаннями 1571—1573 рр. і 1582—1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму й ногаїв зумовили занепад місіонерської діяльності. Перша хвиля християнізації спала.

Картина християнізації змінилася під час пастирства Казанського митрополита* Гермогена (1589—1612), (з 1606-го до 1612 р. Патріарх Всеросійський). Охрещені в 50—60-их рр. почали повертатись у попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, які загрожували новим занепадом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила, головним чином, новохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців і татар. Митрополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши стан християнізації в його митрополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка була відповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорсткою та мала за мету зупинити відступництво за допомогою суворих заходів.

У ХVІІ столітті монастирі, як і раніше, були опорними пунктами поширення християнства серед іновірців. До вищезгаданих монастирів у Казанській митрополії додалося ще 30 у таких містах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народів християнізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордви проводили монахи Алатирського Троїцького монастиря. Етнічна особливість Мордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства: інтенсивно переселене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою. Історик-етнограф А. А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавніші документи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, говорять про те, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бортники» і, таким чином, населення цих сіл є віддавна змішаним».9

Джерела дають підстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливо арзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатується слабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активна місіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив.10 Є поодинокі відомості про хрещення татар, чувашів, марі, удмуртів.

Собор 1666—1667 рр. ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Східні патріархи відзначили недостатню кількість єпархій, слабкість і відсутність архієрейського нагляду, повну відсутність місіонерської діяльності серед язичників і залишки язичництва серед самих руських. Відразу після собору було відкрито дві єпархії: Вятську єпархію 1688 р. і Нижньогородську — 1672 р. У Нижньогородській опинилися марійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в ...


Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Особенности способов повествования в научно-популярной статье (на материале немецкого журнала «Der Spiegel»)". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 557

Другие дипломные работы по специальности "Языкознание, филология":

Активные процессы современного словопроизводства

Смотреть работу >>

Источниковедение и лексикография жаргона

Смотреть работу >>

Способы перевода терминов с английского языка на русский (на материале экономических текстов)

Смотреть работу >>

Синтаксические особенности научных текстов Л.В. Щербы

Смотреть работу >>

Формирование фонетических навыков в процессе обучения русскому языку англоязычных учащихся

Смотреть работу >>