Дипломная работа на тему "Роль та мiсце творчостi в процесi самоактуалiзацii особистостi"

ГлавнаяПсихология → Роль та мiсце творчостi в процесi самоактуалiзацii особистостi




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Роль та мiсце творчостi в процесi самоактуалiзацii особистостi":


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чернігівський державний педагогічний університет

імені Т. Г. Шевченка

Кафедра психології

РОЛЬ ТА МІСЦЕ ТВОРЧОСТІ В ПРОЦЕСІ

САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

студентки магістратури

спеціальність “Психологія”

Дерев’янко Світлани Петрівни

Науковий керівник:

кандидат психологічних наук,

доц. Скок Микола Андрі йович

Чернігів 2001

ЗМІСТ

--------------------------------------------------

Вступ...........................................................................................................

|
---------------------------------------------------------

Розділ I. Теоретична частина.................................................................

|
---------------------------------------------------------
1.1. Аналіз стану вивчення проблеми творчості..................................... |
---------------------------------------------------------
1.2. Основні підходи до феномену творчості в сучасних вітчизняних та західно-европейських психологічних дослідженнях......................... |
---------------------------------------------------------
1.2.1. Інтелектуально-процесуальний підхід (інтелектуалізація поняття творчості) .................................................................................... |
---------------------------------------------------------
1.2.2. Мотиваційно-особистісний підхід................................................. |
---------------------------------------------------------
1.2.3. Системний підхід............................................................................ |
---------------------------------------------------------
1.3. Психологічні характеристики самоактуалізованної особистості................................................................................................. |
---------------------------------------------------------
1.4. Творчість як показник самоактуалізації.......................................... |
---------------------------------------------------------

Розділ II. Емпірична частина................................................................

|
---------------------------------------------------------
2.1. Характеристика вибірки піддослідних та стратегія формування дослідних груп........................................................................................... |
---------------------------------------------------------
2.2. Характеристика психодіагностичного інструментарію та процедура проведення емпіричного дослідження................................ |
---------------------------------------------------------
2.3. Опис результатів дослідження, їх аналіз та інтерпретація........... |
---------------------------------------------------------
2.4. Узагальнення результатів дослідження та табличне представлення емпіричних даних............................................................ |
---------------------------------------------------------

Заключення...............................................................................................

|
---------------------------------------------------------

Використана література.........................................................................

|
---------------------------------------------------------

Додатки......................................................................................................

Заказать написание дипломной - rosdiplomnaya.com

Специальный банк готовых успешно сданных дипломных проектов предлагает вам скачать любые проекты по желаемой вами теме. Грамотное выполнение дипломных проектов под заказ в Новокузнецке и в других городах РФ.

|
--------------------------------------------------------- --------------------------------------------------

Вступ

Проблема самоактуалізації особистості з давніх давен хвилює людство. Ця проблема належить до категорії “вічних” кожне нове покоління людей прагне не тільки осягнути загальнолюдський зміст проблеми актуалізації людини, а й творчо вирішити її згідно з духом свого часу, його нагромадженими знаннями. На сучасному етапі розвитку людської цивілізації значний внесок в розкриття суті зазначеної проблеми був здійсненний представниками гуманістичної психології (А. Маслоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс), які одні з найперших акцентували взаємозв‘язок між творчістю та самоактуалізацією особистості. Для сучасної вітчизняної психології проблема самоактуалізації не є новою, але мало привертає увагу психологів, представляючи переважно сферу роздумів для філософів. Проблема творчості у вітчизняній психології є набагато більше дослідженою, про що свідчить наявність різноманітних авторських концепцій творчості, представлених в результаті досліджень відомих психологів (Л. С. Виготський, Я. О. Пономарьов, В. О. Моляко, О. Н. Лук, Д. Б. Богоявленська та ін.). В даній роботі висвітлюються проблеми актуалізації особистості як суб‘єкта життя, що має обдарування творити свою власну життєдіяльність. З метою більш повного висвітлення проблеми, в теоретичній частині роботи увага акцентується на розкритті сутності та природи творчості, на її значенні для процесу самоактуалізації особистості. Теоретичні узагальнення роботи ґрунтуються на досягненнях вітчизняних і зарубіжних вчених.

Вибрана тема є актуальною в психологічно-особистісному аспекті, тому що ставить за мету визначення дієвих орієнтирів для особистісного зростання та розвитку, для становлення повноцінної здорової особистості. Це виступає особливо важливим в умовах дисгармонійного, невлаштованого суспільства, де масштаб особистості часто визначається її здатністю до переборення несприятливих умов навколишнього життя. Для самоактуалізуючоїся особистості важливо знати рівень можливих досягнень, щоб більш ефективно реалізувати власні прагнення та адекватно оцінити наявні успіхи, міру яких, як вважає А. Маслоу, визначає не стільки відстань до фінішу, скільки проміжок, пройдений від моменту старту.

Об‘єкт дослідження: молодь міста Чернігова від 15 до 25 років (90 осіб).

Предмет дослідження: особистісні властивості, які опосередковують процеси самоактуалізації та обумовлюють рівень прояву творчих здібностей.

Мета роботи: емпіричне дослідження та виявлення особистісних властивостей, які сприяють процесу самоактуалізації, визначення місця творчості в цьому процесі та характеристика імовірних стилів самоактуалізації як індивідуально-особистісної творчості людини.

Дослідження спрямовується наступними гіпотезами:

Творчість є суттєвою, але не визначальною характеристикою процесу самоактуалізації особистості.

Існує відмінність між творчістю самоактуалізації та самоактуалізацією в творчості, що обумовлюється впливом особистісних факторів та рівнем розвитку творчих здібностей.

Таким чином головне питання, на яке повинно дати відповідь наше дослідження: “Які особистісні характеристики є необхідними для ефективної самоактуалізації та яке місце творчості в цьому процесі?”.

Завдання дослідження: теоретичне обґрунтування дослідження, проведення емпіричного дослідження з метою перевірки зазначених гіпотез та формулювання висновків роботи.

Таким чином, в даній роботі передбачається виконати наступні процедури:

1.  Підбір та аналізування літературних та інформаційних матеріалів з метою теоретичного обґрунтування проблемної області дослідження.

2.  Формування досліджуваної вибіркової сукупності, обґрунтування принципів і методів її формування.

3.  Підбір та апробація психодіагностичних і дослідницьких методик.

4.  Вибір та обґрунтування процедурної схеми проведення емпіричного дослідження.

5.  Проведення емпіричної частини дослідження.

6.  Обробка та аналіз отриманих результатів дослідження; статистичне та математичне обґрунтування достовірності та надійності отриманих емпіричних даних.

7.  Формулювання висновків та узагальнень дослідження.

РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1  . Аналіз стану вивчення проблеми творчості

Феномен творчості притягував увагу мислителів різних епох розвитку світової культури. Про глибокий інтерес до зазначеного феномену свідчить незгасаюче ( із давніх давен) прагнення до спроб створити “теорію творчості”, хоча у більшості випадків творчість розглядалася на рівні поверховості явищ, часто фантастично, іноді ідеалістично [65,с.4].

В спробах побудови теорії творчості, які здійснювалися до початку ХХст., виділяють декілька типів :

1.  Філософський тип, що має два різновиди: гносеологічний і

метафізичний. Для першого головна задача - пізнання світу в процесі художньої інтуїції (Платон, Шопенгауер, Бергсон, Н. О.Лоський та ін.).Центральна проблема іншого різновиду – розкриття метафізичної сутності в релігійно-етичній інтуіції (Ксенофан, Сократ, Аквинський, Августін, Шеллінг, В. О.Соловйов).

2.  Психологічний тип .

Один з його різновидів спрямований на зближення з природознавством та пов‘язаний з розглядом проблем творчої уяви, інтуїтивного мислення, творчості первісних народів, дітей, творчості винахідників і т. п.

Другий різновид – відгалуження психопатології (Ломброзо, Нордау, В. М.Бехтєрєв, В. Ф.Чиж та ін.); проблеми цього типу – геніальність та божевілля, вплив спадковості, алкоголізму, статі.

3.  Інтуїтивний тип.

Цей тип має естетичний та історико-літературний різновиди.

Проблема першого різновиду – розкриття метафізичної сутності світу в процесі художньої інтуїції (Платон, Шиллер, Шопенгауер, Шиллінг, Ніцше); вивчаються питання художньої інтуїції в музиці, живопису, архітектурі, питання походження та побудови художніх творів, сприйняття глядачів. Другий різновид – історико-літературний (Дільтей, А. А.Потебня, Д. М.Овсяніко-Куликовський та ін.); тут увага приділяється народній поезії, міфам і народним казкам, психології читача [65,с.5].

Зазначена класифікація цінна тим, що показує нам характерну особливість досліджень творчості минулих часів, коли увага дослідників зосереджувалася або на художній, або на науково-філософській творчості. Більшість авторів були впевнені, що свідома діяльність людей не може впливати на процес творення. В творчості вбачали найбільш виражену свободу прояву людського духу, який тяжко, або взагалі не підлягає науковому аналізу [65,с.6].

З початку 20 століття розгортаються пошуки природничонаукових шляхів вивчення творчості, з позицій фізіологічних закономірностей, що привело до розуміння природи творчості як генетично зумовленої.

Своєрідна позиція розуміння творчості представлена в працях В. М.Бехтєрєва, в його розумінні творчості з рефлексологічної точки зору. Творчу ситуацію –проблему – В. М.Бехтєрєв трактує як подразник, а творчість, в наслідок цього, є не що інше, як реакція на такий подразник. В своєму продуктивному виразі творчість виступає як результат остаточного розв’язання реакції, або певної сукупності рефлексів. Одночасно В. М.Бехтєрєв підкреслює важливу роль природних обдарувань.

“Для будь-якої творчості, - пише В. М.Бехтєрєв,- необхідною є певна ступінь обдарованості і відповідне виховання, що створює навички в роботі. Останнє розвиває схильність в сторону виявлення природних обдарувань, завдяки чому в кінці виникає майже непереборне прагнення до творчої діяльності” [22,с.233].

Спеціаліст в галузі молекулярної біології, академік В. О.Енгельгардт також визнає, що творча здатність виступає як природжена потреба і в такому розумінні вона може бути уподібнена інстинкту. Ця потреба притаманна величезній більшості людей. Вона може виражатися у вигляді окремих здібностей у однієї людини або блискучого таланту у іншої, але важко знайти індивіда, повністю позбавленого цієї дорогоцінної якості. Здатність до творчості, робить висновок В. О.Енгельгардт,- це найвищий дар, яким нагородила людину природа на безмежно тривалому шляху її еволюційного розвитку [33,с.15].

Серед сучасних дослідників досить специфічний погляд на природу творчості має В. М.Вільчек, який пропонує наслідувальну мотивацію в розумінні сутності творчості.

В. М.Bільчек стверджує, що природа творчості заснована на природі людини як виду, який втратив в результаті мутації інстинктивну видову програму діяльності. Звідси неминуче виникають дефекти, порушення основних взаємозв’язків:

-  дефект діяльності (зв’язок “людина - природне середовище”);

-  дефект відносин (зв’язок “людина - людина”).

Як наслідок цього – відбулося первинне відсторонення людини від природи і світу в цілому.

В. М.Вільчек вважає, що заміною інстинктивної видової програми, яка допомагає тваринам адаптуватися, у людини з’явилася потреба в наслідуванні “зразку” – тварині, яка жила поряд з людьми та мала видову програму.

В основі пізнавальної мотивації людини лежить не орієнтована дослідницька мотивація тварин, а наслідувальна мотивація : людина шукає зразок (взірець), вона вчиться у природи.

Пошук зразка і породжує творчість як специфічну активність з метою подолання первинного відсторонення.

Таким чином, за даними В. М.Вільчека, мотивація творчості в наслідок своєї природи є ірраціональною і не підлягає задоволенню, тому що народилася разом з людиною і разом з нею помре.

Цінним у зазначеному вище підході до розуміння природи творчості є те, що підкреслюється значення фази наслідування в процесі творчості. Це положення підтримали деякі психологи, які займалися дослідженням проблеми творчості (В. М.Дружинін, О. О.Леонтьєв), але механізм наслідування був перенесений в умови соціокультурного середовища.

В. М.Дружинін, в ході роздумів, робить висновок, що процес творчості супроводжується оволодінням соціально-значимою діяльністю шляхом наслідування [27,с.239].

Наслідування як би піднімає індивіда на вищий ступінь розвитку соціокультурного середовища, досягненого людьми: далі йде тільки невідоме. Індивід повинен і може зробити крок в невідоме, але лише відштовхуючись від попередньої ступені розвитку культури. Як вірно помітив польський літературознавець Ян Парандовський: “Абсолютно творча самобутність - міф і нагадує грецькі сказання про людей, які не мали батьків і виросли із-під землі”.

Тут ми підходимо до важливого положення в розумінні природи творчості, а саме: творчість за своєю суттю є соціальною, тому що обумовлюється впливом соціально-культурного середовища (впливом сім’ї, школи, суспільства, культури в цілому).

За даними багатьох відомих людей (різних часів, різних народів і різних напрямків діяльності) умови та характер впливу соціального середовища можуть сприяти творчості, або заглушати її.

В своїх дослідженнях психологи і педагоги (М. Фатторі, Н. Роджерс, О. Н.Лук, В. О.Моляко, В. Є.Чудновський, Б. П.Нікітін, В. М.Дружинін та ін.) звертають увагу на негативний вплив насилля, тиску, страху на прояви творчості.

М. Фатторі стверджує, що творчою особистістю може бути будь-яка людина, але за умовою, якщо ця людина не живе в суспільстві репресивного типу, не виховується в сім’ї репресивного типу і не вчиться в школі репресивного типу [78,с.179].

“Погані пісні солов’ю в кігтях у кішки” - страх і насилля можуть лише забороняти, сприяти творчості вони не можуть [89,с.6].

“Примус – ворог творчості” [57,с.11].

Існує думка, що освітній процес також суперечить природі творчості. Ще Фрідріх Ніцше (французький філософ ІІ п.19ст.) зазначав, що той, хто пройшов школу, знає порядок і не знає творчості, тому що “ все велике освіта робить маленьким” [59,с.51].

Схожі думки виказував французький письменник І половини 20ст. – Антуан де Сент-Екзюпері : “Посередній учень спеціального класу ліцею знає більше про природу та її закони, ніж Декарт або Паскаль. Але чи здатний такий учень мислити, як вони?..

Коли в саду вдається вивести новий сорт троянди, усіх садівників охоплює хвилювання. Троянду ізолюють, піклуються про неї, сприяють її розвитку. Але для людей немає садівників…” [50,с.257].

І сьогодні актуальною залишається проблема специфічних відносин між творчою особистістю та соціальним середовищем. Наш сучасник В. М.Дружинін підтверджує випадки дискримінації “творчого” із-за переважання в школі жорсткої регламентної поведінки, відношення вчителів, які схильні оцінювати творче, нешаблонне як прояв демонстративності, впертості учня [27,с.216]. Інколи висловлюються припущення, що творчим людям набагато трудніше вчитися, ніж придумувати [95,с.45].

В літературі зустрічаються і парадоксальні думки – найбільш сприятливими для прояву творчості є критичні, навіть трагічні ситуації. С. Давлатов пише, що поету не дається літературний талант, а дається талант поганого життя: ніж гірше життя, тим краще поезія.

Хоча вищезазначене звучить незвично, деякі вчені надають цьому суттєвого значення, вважаючи, що в основі творчості лежить звільнення від страждань та компенсація ударів долі (В. С. Ротенберг, Ян Парандовсський), чутливість особистості (Р. В.Піхманець).

Р. В.Піхманець вважає, що чутливим творчим натурам властиве гостре сприйняття реальної дійсності. Від невдоволення світом чи собою виникає прагнення творити свій світ [63,с.92].

У французького письменника Еміля Золя в романі “Творчість” яскраво описується чуттєве, суперечне сприйняття світу головним героєм – художником Клодом Лантьє, який “існував в іншому вимірі” та самовільно пішов із життя не витримавши невизнання та нерозуміння з боку оточуючих.

Про драматизм творчості пише французький письменник О. Бальзак: “Творити – означає згорати на повільному вогні… ідеї, думки, плани стикаються, спалахують, киплять у мозку так, що можна збожеволіти” [33,с.28].

Процес творчості не обов’язково супроводжується стражданнями та муками, але обов’язково – емоційними переживаннями, що вказує на чуттєву природу людської творчості. Людина рідко коли може залишатися байдужою в процесі творчості, оскільки це суперечить її природі.

Таким чином, не тільки внутрішні переживання спонукають людину до творчості, сама творчість викликає певні переживання, що приводить до трактування процесу творчості як ментального (душевного) акту.

О. Л.Галін вважає, що творчість сприяє формуванню у людини “внутрішньої пропорції”: сприйняття та вираження підсвідомого (“темного”, незрозумілого, некерованого) в усвідомлюваному (зрозумілому).

“Творчість – це погодження підсвідомості та свідомості людини. Це вираз в частині (творі, дії, предметі) цілого – усього світу, світу в мініатюрі”[18,с.89].

На основі особливих відносин свідомості та безсвідомого В. М.Дружинін виділив ознаки творчого акту:

-  спонтанність,

-  пасивність волі,

-  мінливість стану свідомості в момент натхнення,

-  активність безсвідомого.

До того В. М.Дружинін відмічає, що потреба в творчості виникає тоді, коли вона небажана чи неможлива: свідомість як би провокує активність безсвідомого [26,с.151].

Я. О.Пономарьов також підкреслює роль безсвідомого для процесу творчості та відзначає, що продукт творчості передбачає включення інтуїції.

Творчий акт Я. О.Пономарьов розглядає в контексті інтелектуальної діяльності за схемою: на початковому етапі постановки проблеми активною є свідомість, потім, на етапі рішення – активним є безсвідоме, а перевіркою правильності рішення на третьому етапі займається свідомість [65,с.153].

Таким чином, завдяки особливим відносинам свідомості і безсвідомого забезпечується внутрішня активність процесу творчості, яка може реалізуватися у вигляді зовнішньої творчої діяльності людини.

“Головне в творчості – не зовнішня активність, а внутрішня – акт створення “ідеалу”, образу світу, де проблема відсторонення людини і середовища вирішена. Зовнішня активність є лише експлікація продуктів внутрішніх процесів” [26,с.147].

Але досить довго в психології надавалась перевага визначенню творчості як зовнішньої активності, як “діяльності людини, яка створює нові матеріальні і духовні цінності, що мають суспільну значимість”. Таке тлумачення сутності творчості було зафіксовано у Великій Радянській Енциклопедії, і саме таке визначення творчості було провідним і підтримувалося більшістю радянських психологів (Л. С.Виготський, В. О.Моляко, О. Н.Лук, Н. С.Лейтес, В. А.Роменець, Б. П.Нікітін) приблизно до другої половини 80-х років 20 століття.

“Творчою діяльністю, - писав Л. С.Виготський, ми називаємо таку діяльність людини, яка створює дещо нове, все одно чи буде це створене творчою діяльністю яким-небудь предметом зовнішнього світу, чи розумовою конструкцією або чуттєвістю, яка живе та проявляється тільки в самій людині” [15,c.3].

З точки зору психології під творчістю розуміють процес створення чогось нового для даного суб’єкта. Тому зрозуміло, що творчість в тій чи іншій формі не є долею “обраних”, вона доступна будь-кому. І школяр, який засвоює нові знання, вирішує нову незнайому задачу, і робітник, який виконує нове технічне завдання… - всі вони займаються творчістю, вирішують творчі задачі [54,с.7].

За радянських часів вважалося, що творчість не є привілеєм обраних, а є характерною рисою радянського образу життя; провідним було ще одне положення – що кожній людині властиві творчі здібності. Лук О. Н. пише :

“Оволодіння членороздільним мовленням у віці “від двох до п’яти” – несумнівно творчий процес… саме та обставина, що кожній нормальній людині доступне оволодіння мовою, дає підстави стверджувати, що кожній людині властиві творчі здібності [37,с.124].

І якщо на сучасному етапі також вважається, що кожна особа здатна до творчості, як засобу максимальної і глибокої реалізації своєї індивідуальності, то визначення творчості як діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей часто підлягало критичному переосмисленню.

Деякі дослідники вважають, що таке визначення не можна вважати задовільним, оскільки в ньому не відображається соціальна спрямованість. Адже неможливо вважати творчою діяльністю винахід нової зброї масового знищення людей, треба враховувати характер використання нового знання, яке згідно до старої аналогії, нагадує ніж: ножем можна нарізати хліб, а можна й зарізати людину … [89,c.4].

О. О.Леонтьєв погоджується з трактуванням творчості як діяльності, але уявляє її не як процес створення нового, а як здатність людини “діяти в невизначених ситуаціях”. Умовою такої здатності є самореалізація (самовизначення) особистості [36,с.84]. Під цим розуміється самостійне “будівництво” системи відносин між окремою особистістю та предметним і соціальним світом, що має на меті перетворення світу через власну діяльність.

Я. О.Пономарьов взагалі вважає, що розуміти термін “творчість” як діяльність людини, означає розуміти цей термін у вузькому значені, та формулює гіпотезу, згідно якої творчість в найширшому значенні виступає як механізм розвитку [65,с.72]. Таким чином аналіз творчості включався в аналіз розвитку явищ. Творчість як механізм розвитку виступає в якості атрибуту матерії, її невід’ємної властивості.

Зверталася увага і на принципову відмінність творчості і предметної діяльності. Основною ознакою діяльності як форми активності – є потенційна відповідність мети діяльності її результатам. Для творчого акту характерним є протилежне – розбіжність мети ( задуму, програми…) з результатом.

В. М.Дружинін притримується точки зору, що творчість і діяльність є принципово протилежними формами людської активності та вказує на їх суттєві відмінності:

1.  Діяльність виникає внаслідок зовнішніх або внутрішніх раціональних причин (“для того, щоб” або “тому що”). Творчість спонтанна і непланована.

2.  Діяльність доцільна, раціональна і свідомо регульована. Творчість недоцільна, ірраціональна і не піддається (в момент творчого акту) регуляції з боку свідомості.

3.  Діяльність спонукається певною мотивацією, функціонує за типом “негативного зворотного зв’язку”: досягнення результату завершує етап діяльності.

Творчість має в основі глобально ірраціональну мотивацію відсторонення людини від світу, спрямовується тенденцією до його продовження.

4 . Творчість – це життя безсвідомого. Її механізм – взаємодія активного домінуючого безвідомого з пасивною свідомістю.

Діяльність – це життя свідомості. Її психологічний механізм зводиться до взаємодії активної, домінуючої свідомості з рецептивним, пасивним безсвідомим [26,с.154].

Таке розділення не може бути категоричним. Між творчістю та діяльністю безперечно існує зв’язок. Було б помилкою прирівнювати творчість тільки до діяльності людини, але в той же час не слід забувати, що творчість є діяльнісною за своєю природою, оскільки завжди передбачає процес розвитку – або ідеального (почуття, думки), або матеріального (речі). Таким чином, діяльність виступає ніби-то складовою частиною творчості, її рушійною силою. Як вірно помітила Д. Б.Богоявленська “ творчість – це розвиток діяльності за ініціативою самої особистості” [9,с.36].

Західні представники глибинної психології і психоаналізу вважають що в основі творчості лежить специфічна мотивація, яка спрямовує особистість до творчості та вказує на мотиваційну природу творчості.

З. Фрейд вважає творчу активність результатом сублімації статевого потягу на іншу сферу діяльності. А. Адлер уявляє творчість результатом компенсації комплексу недостатності. К. Юнг представляє творчість як прояв архетипів колективного безсвідомого. Р. Ассаджіолі вважає творчість процесом сходження особистості до “ідеального Я”, засобом її саморозкриття.

Гуманістичні психологи (А. Маслоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс) вважають джерелом творчості мотивацію особистісного зростання, потребу людини в самоактуалізації, прагнення “стати тим, що закладено в людській потенціальності”.

Тепер спробуємо підвести підсумки та сформулювати підходи до розуміння природи творчості:

1.  Психогенетичний підхід (В. М.Бехтєрєв, В. О.Енгельгард, В. М.Вільчек).

Кожна людина має певний рівень природної обдарованості творчими здібностями. Творча здатність людини виступає як природжена потреба та реалізується за допомогою механізму наслідування.

2.  Соціальний підхід (О. М.Лук, В. О.Моляко, Б. П.Нікітін, В. Є, Чудновський, В. М.Дружинін та ін.).

Оскільки людина народжується в світі соціальному, то процес її розвитку завжди супроводжується впливом соціокультурного середовища. Соціальне обумовлює творчі можливості людини, сприяє їх реалізації, або гальмує їх прояв.

3.  “Чуттєво – емоційний “ підхід (Г. В.Піхманець, Н. В.Рождественська, О. Л.Галін, В. М.Дружинін).

Творчість передбачає внутрішню (ментальну) активність особистості, тому що супроводжується емоційно-чуттєвими реакціями особистості. Емоційні переживання можуть або спонукати особистість до творчості, або бути продуктом творчо-діяльнісної активності.

4.  Аксіологічний (ціннісний) підхід (С. О.Грузенберг, В. А.Роменець).

Цінності визначають зміст творчості. Творчість є цінною лише тоді, коли виражається в позитивній продуктивності.

5.  Діяльнісний підхід (Л. С.Виготський, В. О.Моляко, О. Н.Лук, Н. С.Лейтес, Б. П.Нікітін, О. О.Леонтьєв).

Внутрішня активність особистості, як правило, має прояв в її зовнішній (діяльнісній) активності, мета якої – перетворення світу через власну діяльність.

6.  Мотиваційний підхід (З. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг, Г. Ассаджіолі, Г. Оллпорт, К. Роджерс, А. Маслоу та ін.)

До творчості особистості спонукає певний тип мотивації, тому творчість породжується специфічними внутрішніми прагненнями людини.

Кожен із зазначених підходів послугував подальшому вивченню феномену творчості та сприяв розробленню основних концепцій творчості сучасними дослідниками, що й буде предметом дослідження в наступній главі цієї роботи.

1.2. Основні підходи до феномену творчості в сучасних вітчизняних та західноєвропейських психологічних дослідженнях

Більше, ніж триста років тому Ісаак Ньютон вірно помітив, що можна побачити більше, якщо встати на плечі гігантів, - витончена та цінна вказівка на те, що не можна сподіватися на успіх, якщо немає здатності оцінити та використати минулі досягнення, аналізувати різні точки зору. Тому цілком природною є спроба проаналізувати основні концепції творчості як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.

Майже жоден з дослідників не притримувався чітко виділеного єдиного критерію в підході до пояснення феномену творчості – ті, які вважали основою творчості інтелектуальний компонент, не заперечували важливість для творчості особистісних та мотиваційних факторів, і навпаки, ті, які пов’язували творчість з особистісним розвитком, не виключали роль інтелектуальних здібностей. Але в кожній авторській концепції творчості можна умовно виділити певний підхід до проблеми, в залежності від того, що переважно брав за основу творчості автор та чим керувався в своїх дослідженнях.

Було виділено наступні підходи:

І. Інтелектуально-процесуальний підхід

При цьому підході основою будь-якої діяльності творчого характеру вважається когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності.

ІІ. Мотиваційно-особистісний підхід

Основою творчості при цьому підході вважається формування певної мотивації та особистісних рис; процес творчості завжди передбачає реалізацію людиною власної індивідуальності (самоактуалізацію особистості).

ІІІ. Системний підхід

Цей підхід припускає визначення “зв’язків” (кореляцій) між творчістю та різнорідними психічними явищами (мислення, сприйняття, особистість та ін.), що передбачає подолання “однобічності” в дослідженнях феномену творчості, яка властива першим двом підходам.

1.2.1. Інтелектуально-процесуальний підхід (інтелектуалізація поняття творчості)

Інтелектуалізація поняття творчості має місце, коли вчений в своїх дослідженнях керується панівним впливом інтелекту на всі сфери діяльності людини.

Наш сучасник І. О.Матіюк вважає, що основою будь-якої діяльності творчого характеру є її когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності, тому що “будь-який акт творення містить в собі розумне начало, інтелектуальну програму та контрольоване інтелектом здійснення самого творчого процесу. Тим самим припускається інтелектуальна регуляція творчого процесу [44,с.7].

Вважаючи основою творчого процесу вироблення нових ідей, які продукує мозок, І. О.Матіюк спирається на слова видатного радянського психолога Л. С.Виготського: “Мозок є не лише органом, що зберігає і відтворює наш попередній досвід, а й органом, що комбінує, творчо переробляє і створює з елементів цього попереднього досвіду нові твердження і нову поведінку” [15,с.5].

Але Л. С.Виготський зовсім не ідеалізував роль інтелекту для творчості, в тій же монографії він пише: “…обидва фактори – інтелектуальний та емоційний – є в рівній ступені необхідними для акту творчості. Почуття, як і думки, спрямовують творчість людини” [15,с.16]. В своїх дослідженнях процесу творчості Л. С.Виготський використовував не інтелектуальний, а системний підхід, пов’язуючи творчість з інтелектуальними здібностями людини (здатність до уяви) та з афективним компонентом особистості (емоційний настрій, почуття).

Інший радянський психолог, дослідник проблем педагогічної психології В. В.Давидов пише, що “теоретичне мислення лежить в основі творчого відношення людини до дійсності” [23,с.300]. Іншими словами – творче відношення до дійсності передбачає задіяння мислення. Поняття творчості тут інтелектуалізовано, оскільки за основу береться мислення (інтелектуальний компонент), що надає можливість визначення особливого – творчого мислення.

Автор оригінальної теорії планомірно-поетапного формування розумових дій та понять – П. Я.Гальперин (1902-1988) довгі роки займався дослідженням проблеми розумових здібностей і творчого мислення. Процес вирішення творчих задач (за Гальпериним) виглядає наступним чином :

-  поверхове ознайомлення з умовами;

-  безпорядні проби;

-  багатократне повернення до відхилених способів;

-  рішення як інсайт, просвітління.

Таким чином вирішального значення набуває інтуїція, яка є “підсвідомим процесом та має почуттєву природу” [37,с.125].

О. Н.Лук надає інтуїції дуже великого значення, вважаючи її “секретом” творчості. Але він підкреслює, що творчість не є повністю підсвідомим процесом, та схематично виділив декілька етапів творчості:

1)  попереднє накопичення матеріалу;

2)  підсвідомий пошук асоціативних зв’язків;

3)  критична оцінка отриманого результату.

Попередній та заключний етап здійснюється під контролем свідомості, другий етап (який є проміжним) є періодом підсвідомо-інтуїтивної роботи мислення. Цей другий етап являє собою лише один відсоток кропіткої праці усього процесу творчості, але без нього творчість є неповноцінною і навіть неможливою [39,с.60]. Але оскільки інтуїція мало піддається вольовій регуляції та має чуттєву природу, необхідним компонентом творчого процесу є свідома критична оцінка результатів за допомогою логічного мислення з метою перевірки істинності інтуїтивного рішення. О. Н.Лук проти протиставлення понять “мислення” та “творчість”, вважаючи їх нерозривно пов’язаними та значущими для процесу творчої діяльності.

Про єдність логічного та інтуїтивного зазначав Я. О.Пономарьов, який присвятив свою професійну діяльність психології творчості. Я. О.Пономарьов розробив уявлення про центральну ланку психологічного механізму творчості за допомогою зіставлення досліджень розвитку психологічного механізму внутрішнього плану дій (ВПД) з аналізом ходу вирішення творчих задач інтелектуально розвиненими піддослідними.

Вважаючи розвиток ВПД найважливішою особливістю психологічного механізму інтелекту людини, Я. О. Пономарьов експериментальним шляхом установив декілька етапів даного розвитку, які в процесі вирішення творчих задач трансформуються в структурні рівні її організації, що виступають як функціональні ступені вирішення творчих задач. У відповідності з такими положеннями центральна ланка психологічного механізму творчості характеризується єдністю логічного та інтуїтивного [23,с.219].

Фази функціонування психологічного механізму творчості (за О. Я.Пономарьовим):

1)  логічний аналіз проблеми

(активність свідомості);

2)  інтуїтивне рішення

(активність несвідомого);

3)  вербалізація інтуїтивного рішення

(функція свідомості);

4)  формалізація нового знання – формулювання логічного рішення

(функція свідомості).

Таким чином, Я. О.Пономарьов розглядає творчий процес в контексті інтелектуальної діяльності.

Часто дослідники вивчали не сам феномен творчості, а лише здатність до творчості, тобто творчість здібності, які вважалися, підкреслюючи провідне місце інтелекту в творчій діяльності, інтелектуальними творчими здібностями.

Б. П.Нікітін визначає творчі здібності як особливі якості розуму, такі, як спостережливість, уміння зіставляти, порівнювати, тощо [57,6].

В. Андрєєв виділяє складові компоненти поняття “творчі здібності”:

1)  мотиваційний;

2)  інтелектуально-логічний;

3)  інтелектуально евристичний;

4)  самоорганізаційний компонент.

Усі ці компоненти є тісно взаємопов’язаними, і в процесі творчої діяльності відіграють певну роль, але творчими, у вузькому значенні слова, В. Андрєєв вважає інтелектуально-евристичні здібності, які включають в себе: здібність генерувати ідеї, висувати гіпотези, фантазувати, асоціативно мислити, бачити суперечності [56,с.53]. Як бачимо, в даному випадку творчі здібності включають в себе інтелектуальні.

Інший варіант – коли творчі здібності вважаються складовою та невід’ємною частиною інтелектуальних здібностей. М. О.Холодна визначає структуру інтелектуальних здібностей наступним чином:

1)  конвергентна здатність – інтелект у вузькому значенні (рівневі властивості, комбінаторні і процесуальні властивості);

2)  креативність - загальна творча здібність (оригінальність, сприйнятливість, метафоричність);

3)  навчаємість;

4)  пізнавальні стилі (когнітивні, інтелектуальні, епістемологічні).

І. А.Барташнікова та О. О.Барташніков одним із найважливіших показників розвитку творчих здібностей вважають здатність людини ставити нові запитання і проблеми. Корені цієї здатності вбачаються в природній допитливості дитини і в тих ситуаціях спілкування й діяльності, в яких проходить її розвиток.

Здатність людини до постановки нових питань і проблем займає важливе місце в творчості. Н. Б.Шумакова вважає самостійну постановку питань та проблем важливою ланкою творчої активності людини.

“Немає питань, немає проблем – немає і подальших умов для розвитку творчого мислення” – пише Н. Б.Шумакова [99,с.70].

Питання , що містить в собі невідоме, передбачає породження, і є етапом, з якого починається розгортання процесу мислення. “Паростки творчості, які проявляються в дитячих питаннях, потребують бережливого догляду” – робить висновок Н. Б.Шумакова [99,с.71].

Питання є головним стимулом до пізнавальної та дослідницької активності, які О. М.Матюшкин вважає складовими початкових етапів розвитку творчості. Пізнавальний розвиток він трактує як творчий процес, внутрішнє джерело розвитку творчості вбачає в пізнавальних потребах. Пізнавальні потреби спонукають людину до творчої активності [75,с.153-154].

Наш сучасник і співвітчизник С. Д.Максименко вважає творчу активність основою творчих здібностей. Зробивши процес формування творчої активності (як одиниці творчих здібностей) предметом своїх досліджень, С. Д.Максименко використав експериментально-генетичний метод. Для вивчення ступеня сформованості творчих здібностей учнів була використана методика Д. Б.Богоявленської та визначення, за її прикладом, трьох основних рівнів інтелектуальної активності (стимульно-продуктивного, евристичного та креативного).

Як підсумок циклу проведених досліджень, С. Д.Максименко виділив фактори, які тісно пов’язані з інтелектуальною активністю – цілезаснування та самостійність суб’єкта в процесі вирішення проблемних завдань [41,с.106].

Майже в усіх вітчизняних дослідженнях проблематики творчості можна спостерігати два моменти:

по-перше - прагнення дослідників визначити “одиницю” творчості, або її першооснову;

по-друге – спроби пояснити процес протікання творчості, та виділити його загальні закономірності, що носить дещо утопічний характер, тому що суперечить невизначеності самого поняття творчості. Вже багато років відбувається вивчення феномену творчості, багато вчених б’ється над цією “загадкою”, але й досі немає загальноприйнятих характеристик творчості. Кожний дослідник, вчений вкладає в це поняття свій зміст, інколи навіть протилежний іншим поглядам. Причина такої “невизначеності” творчості, мабуть, криється в багатогранності цього феномену.

Для зарубіжних вчених інтелектуального напрямку в дослідженнях феномену творчості, характерними рисами є більша варіативність поглядів щодо області творчості.

Один із засновників гештальтпсихології, відомий німецький психолог Макс Вертгеймер розробив концепцію розвитку продуктивного творчого мислення при використанні активного пошуку способів цілісного бачення завдання. За даними М. Вертгеймера увесь продуктивний мисленнєвий процес є пронизаним творчою енергією. На першій стадії (коли виникає тема) з’являється почуття необхідності розпочати роботу, це почуття мобілізує творчі сили. Після усвідомлення проблеми всі сили спрямовуються на створення її образно-концептуальної моделі (тобто цілісного образу проблеми). Сама робота над вирішенням проблеми протікає неусвідомлено, на інтуїтивному рівні, її результатом є виникнення ідеї рішення (інсайт). Завершальною стадією є виконавча робота, яка також потребує задіяння творчих сил, хоча вже на іншому рівні. Таким чином М. Вертгеймер визначає, що нова думка (рішення проблемної ситуації) з’являється не у вигляді допустимого припущення, загального твердження або віри, а як “інтуїція” : знаходження та розгляд в структурированій фігурі внутрішнього зв’язку [14,с.10-12].

Дж. Гілфорд, один з “піонерів” вивчення загальних творчих здібностей, в результаті своїх факторно-аналітичних досліджень природи інтелекту розробив категорії дивергентного і конвергентного мислення. Конвергентне мислення приводить до єдиного правильного рішення, обумовленого даними фактами; дивергентне мислення є менш обмеженим заданими фактами, воно допускає зміну шляхів рішення проблеми і приводить до випадкових результатів і висновків [4,с.29].

Пізніше Дж. Гілфорд розвинув концепцію креативності, як універсальної пізнавальної творчої здібності, основою якої було визначено дивергентне мислення; виділені були наступні параметри креативності:

1)  здатність до постановки проблем;

2)  здатність до генерування великої кількості ідей;

3)  гнучкість думки – здатність до продукування різноманітних ідей;

4)  оригінальність – здатність відповідати на подразники нестандартно;

5)  здатність вирішувати проблеми (здатність до аналізу і синтезу) [26,176].

П. Торранс, услід за Дж. Гілфордом, пояснює креативність в термінах мислення, розуміючи творче мислення як “процес відчування труднощів, проблем, нестачі інформації; побудови здогадів та формулювання гіпотез, що стосуються виявлених недоліків” [88,с.125].

Едвард де Боно розглядає проблему свідомого керування творчою діяльністю шляхом активізації здібностей до творчого мислення. Творчість Е. де Боно розуміє дуже широко, виділивши спеціальний термін – “латеральне мислення” (тобто нешаблонне мислення), яке є доступним для кожного, хто прагне до нових ідей. Творче мислення являє собою різновид латерального мислення, та потребує спеціальних здібностей, навіть таланту.

Е. де Боно визначає різницю між шаблонним і нешаблонним (латеральним) мисленням : при шаблонному мисленні логіка управляє розумом, тоді як при нешаблонному – логіка обслуговує розум.

Дж. І. Ніренберг здатністю до творчості уявляє здатність до творчого мислення, яке є складовою частиною людського інтелекту. Для ефективної творчої діяльності Ніренберг пропонує 4 основні прийоми мислення, які доступні будь-якій людині:

1)  структурування;

2)  упорядкування;

3)  визначення співвідношень;

4)  зміна точок зору.

Могутнім засобом творчості Дж. І.Ніренберг називає зміну точки зору,

вважаючи, що “точка зору – це двері у творчість, які можуть бути або відкритими, або закритими” [58,с.25].

Пізніше Дж. І.Ніренберг виділив додаткові прийоми стимулювання творчого мислення:

-  метод мозкового штурму (запропонований Осборном у 1941р.);

-  синектика (поєднання різних, на перший погляд незначних, елементів);

-  творче використання снобачень.

Дж. І.Ніренберг вважає міфом думку, що творчі здібності властиві лише геніям, підтримуючи вислів, що невміння людини використовувати природжені здібності до творчості є наслідком або байдужності, або боязкості показатися смішним, та є зрадою самого себе.

1.2.2. Мотиваційно-особистісний підхід

Мотиваційно-особистісному підходу властива тенденція до вивчення творчості (творчого мислення, творчої діяльності) в контексті творчої особистості – увага акцентується на особистості, яка володіє певною мотивацією та рисами. Сам процес творчості трактується як проекція внутрішніх особистісних процесів на зовнішню діяльність.

Тихомиров О. К. аналізував роль особистісного компоненту в творчій діяльності. Передбачалося вивчення тих новоутворень, які створюються в ході творчої діяльності :

-  цілі;

-  гіпотези;

-  операціональні та особистісні смисли;

-  вербальні та емоційні оцінки;

-  потреби та позиції особистості.

Особливо важливими для вивчення були визначені емоційні переживання суб’єкта в процесі творчості, але при цьому визнавалося, що емоційні переживання тісно пов’язані з пізнавальними потребами. В результаті формулювання такого положення експериментальні дослідження передбачали вивчення інтелектуальних емоцій [70,с.20].

В. Е.Чудновський та В. С.Юркевич, займаючись проблемами дитячої обдарованості, звернули увагу на різнохарактерність пізнавальних потреб у творчих та інтелектуально-обдарованих школярів.

Якщо пізнання творчих особистостей спрямоване перш за все на процес пізнання (тобто результативність не на першому місці), то пізнавальна потреба “інтелектуалів” спрямована на досягнення певного результату. А це підводить до думки, що творча особистість включається в пізнавальний процес з натхненням, яке супроводжується емоційними переживаннями, та цікавістю, яка мотивує особистість до самостійного пізнання, а не до нав’язаного (за оцінку, або за винагороду, наприклад).

Саме самостійність спонукає особистість до творчої діяльності та характеризує її як неконформну, не здатну (або не бажаючу) пристосовуватися, тому що звичайні норми та закони творча особистість не сприймає. Це несприймання обумовлено не моральними причинами ( хоча вони також можуть мати місце), а фізіологічними – творчі процеси за своєю природою не витримують ніяких обмежень [95,с.55].

О. О.Мелік-Пашаєв, дослідник художньо-творчих здібностей, приділяв велике значення унікальності та неповторності особистості художника, як виразника “ певного духовного змісту в адекватному творчому образі” [49,с.34].

Розглядаючи творця як особистість, О. О.Мелік-Пашаєв виділив декілька необхідних рівнів художньо-творчої особистості:

Перший рівень. Естетична позиція особистості (неповторність внутрішніх переживань творця, породжених в процесі життєдіяльності).

Другий рівень. Творче уявлення ( здатність до створення образів).

Третій рівень. Якості, які сприяють оволодінню засобами певного виду мистецтва ( сукупність спеціальних знань, умінь та навичок).

Можливо наведена схема не є ідеальним варіантом процесу становлення творчої особистості, але вона визнає дуже важливу для творчості характеристику – унікальність внутрішньо-особистісних переживань.

Про важливість вираження почуттєвих переживань зазначає О. Л.Яковлева. Її концепція творчості базується на можливості особистісного індивідуального самовираження через емоційність. Вона розрізняє дійсні почуттєві переживання та вираження почуттів, тому що вираження обумовлене стереотипами емоційного реагування, які прийняті в певному суспільстві. Але стереотипізація емоційного вираження суперечить вільному прояву емоцій, а творчість, як звісно, не сумісна з “неволею”. Саме неспівпадання між відчуттями та їх вираженням лежить в основі внутрішніх конфліктів. Постійне подавлення своїх істинних почуттів гальмує розвиток творчої особистості [105,с.38].

О. Л.Галін зазначає важливість для творчості стану внутрішньої цільності,тобто внутрішньої рівноваги між почуттями та міркуваннями. В його уявленнях про творчість почуття не відіграють вирішальної ролі та залежать від характерологічних особливостей особистості, які й обумовлюють творчий процес.

О. Л.Галін визначає творчість залежною від психічних станів людини (від “ стану душі”), та на основі певних психологічних особливостей різних людей виділяє оригінальні стадії творчого процесу :

-   Початок творчості – допитлива, зацікавлена людина, яка жадає вражень.

-   Аналіз явища – раціоналіст, який стримує свої емоції.

-   Почуття близькості рішення – людина в поганому настрої, в депресії, всім незадоволена та впадаюча у відчай.

-   Народження ідей – безрозсудна людина, нелогічна, необуздана та уникаюча контролю; виражає ірраціональний настрій.

-   Викладення ідеї, робота над твором - педант, старанно перевіряючий створене, уважний, контролюючий, вимогливий до самого себе редактор.

-   Життя ідеї – вольова людина, вміє відстоювати свої погляди, організатор, вперта та наполеглива людина [18,с.71].

Дуже легко зустріти людей, які представляють різні стадії творчості, але дуже тяжко – людину, здатну знаходитися в усіх зазначених станах. Тому мистецтво творчості – це мистецтво вільного та послідовного переходу від одного стану психіки до іншого, а це вимагає пластичності та гнучкості психічної діяльності людини.

Взагалі О. Л.Галін вважає вольову здатність людини до позитивних характерологічних змін творчим актом – “шлях корінного покращення характеру – це шлях творчості” [18,с.38]. Визначення такого положення приводить до представлення творчості під дещо іншим ракурсом, коли творчість супроводжує процес самотворення людської особистості, коли людина виступає творцем самого себе, робить своє життя унікальним і неповторним. Саме усвідомлення життя як творчого процесу самобудування дозволяє констатувати наявність життєтворчості, як вищої форми прояву творчої природи людини.

Вже немає ніяких сумнівів, що життя кожної людини є унікальним і неповторним. По-перше, це обумовлено ствердженням генетичної унікальності кожної людини – неможливим визнається існування двох генетично ідентичних (на 100 відсотків) особистостей. По-друге, різні життєві умови та обставини сприяють різному вибору життєвого шляху, та постійно змінюючись, спонукають особистість до життєтворчості.

В процесі життєтворчості особистість виступає як суб’єкт творчості, який прагне до самореалізації, самовизначення та самоактуалізації своєї індивідуальності.

Визначення прагнення особистості до самоактуалізації шляхом творчості з’явилося у вітчизняній психології нещодавно, у зв’язку з появою спроб розроблення концепції самотворчості [32; 69]. Досить довго (і навіть на сучасному етапі) розглядання творчості у зв’язку з людською сутністю та самовизначенням вважалося в нашій країні прерогативою філософів. Тому спрямованість досліджень на вивчення процесів самовизначення та самоактуалізації особистості через творчість, є більш характерною для західної психології, ніж вітчизняної.

Особливої уваги заслуговує психоаналітична теорія творчості. Вчення Зігмунда Фрейда містить положення, що несвідоме в історичному розвитку людини походить з досоціального періоду. Несвідоме містить у собі надзвичайно інтенсивні стимули лібідо. Саме це джерело енергії бере участь в соціальній творчості культури. Психоаналіз за предмет свого дослідження бере насамперед творчість художню і моральну.

Художня творчість, використовуючи символіку, дає людині насолоду. В цій діяльності головна роль відводиться фантазії. Зміст її роботи становлять витіснені сексуальні бажання. Адже їх мету легше перенести з реального світу в уявний. Навпаки, у потягів, пов’язаних з самим існуванням, як реальне, задоволення стає необхідним. Голод та спрагу, наприклад, не можна замінити ніякими фантазіями.

Несвідоме це та частина психічного життя, яка прагнучи безпосередньо до насолоди, не хоче пристосуватись до реального світу. В тих сферах, де в психіці спостерігається відхилення від дійсності, де фантазія може розправити свої крила, сферу застосування символіки несвідомого можна забезпечити [83,с.213].

Своєрідне тлумачення ролі несвідомого запропонував Карл Юнг – засновник аналітичної психології. Юнг вказав на архаїчні джерела несвідомого, заглибившись в ранні стадії історичного розвитку людства. “Колективне несвідоме” та “архетипи думки” передаються з покоління в покоління через наслідування структури мозку. В сновидіннях Юнг побачив сліди стародавнього міфологічного способу мислення.

Творчий процес, як його можна простежити, полягає в несвідомому оживленні архетипу. При появі його з глибин несвідомого митець робить можливим для кожної людини знайти “найглибші” джерела життя, які в інших випадках закрито для неї. В цьому, ніби, полягає соціальне значення мистецтва [83,с.215].

Альфред Адлер , засновник індивідуальної психології, вказує на творчу силу самості. Він зазначає, що ми творчо та активно відповідаємо на різноманітні впливи, які супроводжують наше життя. Ми не є інертними об’єктами, які пасивно сприймають дію зовнішніх сил; ми активно прагнемо до одних переживань та стараємося уникнути інших. Ми вибірково інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції, та формуємо різні паттерни по відношенню до світу.

Для Адлера процеси формування життєвої мети, стилю життя, схеми апперцепції – по суті творчі акти. Творча сила особистості керує індивідуальним реагуванням на навколишнє середовище. А. Адлер наділяє індивідуума унікальністю, здатністю до формування своєї особистості. “Індивідуум – і картина, і художник. Він – художник своєї власної особистості” [73,с.159].

Гордон Оллпорт, розробляючи диспозиційну теорію особистості, виділив важливу особистісну характеристику – інтенція. Під цим терміном розуміється спрямованість особистості ( плани, амбіції, рівень домагань). Г. Оллпорт припустив, що існує єдиний принцип організації установлення оцінок, мотивів, схильностей індивіда, який він назвав пропріумом. Під цим терміном Оллпорт розуміє позитивну творчу властивість людської натури, яка прагне до зростання та постійно розвивається. Пропріум є “ядром” особистості, яке формує унікальність кожного людського життя [60,с.7].

Г. Оллпорт виділив сім аспектів пропріуму. В перші три роки життя людини проявляються відчуття тіла, самоідентичність та самоповага. Пізніше ( з 4 до 6 років) формуються ще два аспекти : розширення пропріума (“Я” охоплює важливі аспекти навколишнього світу) та образ себе. У проміжок між 6 і 12 роками з’являється здатність раціонально вирішувати життєві проблеми. Для цієї стадії характерними є конформізм та слухняність. Але після 12 років формується проприативне прагнення – саме в цей період центральною проблемою виступає вибір кар’єри та життєвих цілей.

Концепція его-ідентичності Еріка Еріксона також визначає період після 12 років важливим для життєвого самовизначення особистості. Але саму необхідність творчості Е Еріксон відніс до фінального періоду розвитку особистості (див. мал.1 ).

Е Еріксон зазначає, що при переважаючому прояві певної позитивної риси характеру завжди існує ймовірність появи за відповідних умов її негативного антиподу, і навпаки. Але в той же час, в результаті боротьби позитивних і негативних тенденцій формуються основні новоутворення особистості. Оскільки позитивні почуття реально завжди протистоять негативним, то і новоутворення особистісного розвитку мають два полюси [102,с.57]. Так, творчість проти застою породжує турботу про реалізацію своїх професійних і сімейних планів, з одного боку, і нехтування професійними і сімейними обов’язками – з іншого.

Таким чином творчість ( в концепції Е. Еріксона ) представляється як результат плодотворно прожитого життя та як основа формування особистісної цілісності.

Деякі вчені вивчали проблему зв‘язку творчості з психопатологією. До цієї проблеми дослідників підштовхнула виявлена аналогія поведінки творчої особистості та людини з психічними порушеннями – адже поведінка тієї й іншої відрізняється від стереотипної, загальноприйнятої.

--------------------------------------------------

H

більше 60 р.

| особистісна цілісність проти відчаю |
---------------------------------------------------------

G

40-45-60р.

|

творчість проти застою

|

  |
---------------------------------------------------------

F

20-40-45р.

| близькість проти самотності |

  |
---------------------------------------------------------

E

11-20р.

| життєве самовизначення проти плутанини ролей |

  |
---------------------------------------------------------

D

5-11 р.

| працелюбність проти неповноцінності |

  |
---------------------------------------------------------

C

3-5 р.

| ініціатива проти вини |

  |
---------------------------------------------------------

B

1-3 р.

| автономність проти сорому і сумнівів |

  |
---------------------------------------------------------

A

до 1 р.

| віра проти безнадії |

  |
---------------------------------------------------------

--------------------------------------------------------- --------------------------------------------------

Мал. 1. Етапи життєвого циклу: епігенез ідентичності (за Е. Еріксоном)

В 1952 р. Г. Айзенк в ході своїх психометричних досліджень зробив припущення, що структуру особистості визначають не тільки нейротизм і інтроверсія – екстраверсія, є також третя важлива риса особистості – психотизм, що являється ортогональним і до нейротизму, і до інтроверсії – екстраверсії. Послідуючий аналіз психотизму показав, що один полюс цієї перемінної є пов’язаним з такими рисами особистості, як альтруїзм, соціабельність, здатність до емпатії, конформізм. Другий полюс цієї ж перемінної пов’язаний з такими рисами особистості, як кримінальність, імпульсивність, ворожість, агресивність, психопатія, шизоїдність, депресивність, афективні розлади, шизоафективність і шизофренія. Більш за того, при високому рівні психотизиму особистість виявляє, з одного боку, високий рівень креативності, а з іншого – агресивність, егоцентричність, імпульсивність, “холодність”, антисоціальність, впертість та грубість [25,с.105].

На сьогоднішній день залишається невирішеною проблема взаємозв’язку творчості та безумства. Деякі психологи настоюють, що будь-яка творча особистість має більш або менш суттєві психічні порушення (алкоголізм, наркоманія, депресія, підвищена тривожність, манії, галюцинації, спроби самогубства).

Американський психіатр Арнольд Людвиг, використовуючи біографічний метод, провів дослідження 1004 видатних діячів ХХ ст., які прославили себе у мистецтві, науці, в адміністративній та суспільній діяльності, в спорті, підприємництві або воєнній справі. Він виявив, що приблизно третина видатних поетів, музикантів-виконавців і белетристів у підлітковому віці страждали від серйозних психологічних проблем. В дорослому стані проблеми зростали ще більше. Менш за все людей з психологічними проблемами виявилося серед видатних вчених природничих наук, політиків, мандрівників, воєнноначальників і бізнесменів. А. Людвиг зробив припущення, що деякі області творчості (живопис, поезія, художня проза) приваблюють емоційно нестійких людей [20,с.32-33].

Основний висновок А. Людвига:

“Невірно, нібито душевне захворювання – це ціна, яку люди платять за свою творчу обдарованість. Психічні порушення, можливо, породжують в людині деякий внутрішній неспокій, необхідний для тривалої творчої активності, але ці порушення – не єдине джерело такої внутрішньої напруги, стимулу до творчості”[20,с.32].

Таким чином, не можна стверджувати що всім творчим особистостям властиві психічні або емоційні порушення, до того ж існує опонентна точка зору, що саме для творчої особистості характерними є гармонія та внутрішня рівновага.

Вивчення здорового творчого індивіда ставить за мету гуманістична психологія (А. Маслоу, К. Роджерс, Е Фромм, К. Хорні, В. Франкл).

Творчість як “елемент гарного життя” розглядає Карл Р. Роджерс. Під словами “гарне життя” К. Роджерс розуміє спрямовуючий процес – сприйнятливу відкритість світу, віру в свої здібності. Творча особистість, якщо вона дійсно творча, в будь-який час і в будь-якій культурі буде жити створюючи в гармонії зі своєю культурою. За думкою Роджерса творча людина завжди зможе добре і творчо пристосувати як до нових, так і до існуючих умов. Але під пристосуванням К. Роджерс розуміє не конформізм (який, як вважається, суперечить творчості), а адаптацію, як вимогу життя [79,с.244].

Основним джерелом творчості, за К. Роджерсом, являється тенденція людини до актуалізації себе, потреби стати тим, що закладено в її потенціальності. Дочка К. Роджерса - Н. Роджерс поглибила ці думки, вважаючи що в кожному з нас закладена внутрішня тяга до конструктивної творчості. Творчість породжується всім нашим організмом ( а не тільки інтелектом, або мотивацією і т. д) – “творчість – це частина усього нашого єства, нашого тіла, нашого розуму, емоцій та духу” [80,с.165]. Н. Роджерс навіть зробила припущення, що коли наші творчі прагнення обмежуються, або заглушаються, ми захворюємо, стаємо напруженими, тупішаємо. Саме із-за цього люди починають звертатися до наркотиків та алкоголю, щоб прорватися до своєї творческостікрізь обмеження та побудовані заборони (стереотипи).

Віктор Франкл пов’язує творчість зі смислом життя, оскільки прагнення до реалізації унікального смислу життя робить кожну людину унікальною творчою особистістю. В. Франкл метафорично порівнює початок життя з неоформленим “матеріалом” , якого в процесі життя стає все менше і менше. Життя, яке втрачає з часом все більше і більше свого “заготівельного матеріалу” , в кінці перетворюється в “чисту форму”. Тому людина дуже схожа на скульптора, який працює з безформним камінням для того, щоб його матеріал набував все більш зриму форму. Людина ліпить своє життя з того матеріалу, який дала доля: в творчості, переживаннях або стражданнях він створює цінності власного життя (смислові універсалії). За В. Франклом саме цінності визначають основні шляхи, на яких людина може зробити своє життя осмисленим :

1)  це те, що людина дає світу

(творчість та її результати);

2)  це те, що людина бере від світу

(переживання цінностей);

3)  ті позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

Відповідно до цього відокремлюються три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення [90,с.193].

В. Франкл визнає пріоритет цінностей творчості, та вважає, що їх серцевину становить праця, причому цінності та сенсу вона, на думку Франкла, набуває як внесок у суспільство, а не просто як виконання певних функцій. Цінності творчості Франкл вважає найбільш природними та важливими, але не необхідними. Тільки третя група цінностей може зробити осмисленим життя навіть тоді, коли воно неплідне на творчість і небагате переживаннями.

Еріх Фромм також замислювався над проблемою сенсу життя, але творчості він надавав більшого значення – “немає іншого смислу життя, крім того, який людина придає своєму існуванню шляхом розкриття своїх сил в продуктивній, творчій життєдіяльності” [92,с.66].

Е Фромм помітив, що сучасні люди втратили поняття життя як мистецтва. Для людини є важливим все, крім її власного життя та мистецтва жити. Людина живе для чого завгодно, тільки не для себе. Гроші, престиж і влада – сучасні стимули та цілі. Людина перебуває в ілюзії, що діє в своїх власних інтересах, тоді як насправді вона служить чому завгодно, тільки не своїм власним інтересам. Але першим обов’язком організму являється обов’язок “бути живим”. “Бути живим” за Фроммом означає не фізіологічне існування людини, а динамічний духовний розвиток. Обов’язок бути живим означає те ж саме, що й обов’язок стати самим собою, розвинути свої можливості, сформувати свою особистість, тобто процес самоактуалізації.

Творчість самоактуалізації була центральною в розмислах Абрахама Маслоу. В творчості самоактуалізації Маслоу ставить на перше місце особистість, а не її досягнення. Творчість самоактуалізації Маслоу представляє як синонім самого психічного здоров’я та визначає як “випромінювання”, яке пронизує все життя, не звертаючи на жодні проблеми, подібно до того, як весела людина “випромінює” веселість, навіть не усвідомлюючи цього. Це випромінювання є подібним сонячному світлу – сонце також світить усім, його світло дає можливість зростання будь-чому, що здатне до росту, і даремно витрачається на каміння та інші не здатні до росту речі [42,с.184].

Також А. Маслоу вважає, що головною якістю творчості являється її експресивність, або буттєвість, а не її здатність вирішувати проблеми та створювати “продукцію” (що, доречі, є панівним у визначені вітчизняних психологів). А. Маслоу виділив дві стадії творчості – первинну і вторинну. Первинну відрізняє імпровізація та натхнення. Вторинна стадія – це розвиток вихідного натхнення. Якщо імпровізаційну (первинну) стадію творчості характеризує збудження, то стадія матеріального втілення натхнення (вторинна стадія) характеризується інтенсивністю інтересу, який повинен бути досить сильним, щоб людина могла побороти втомленість та можливі негативні емоції (пригніченість або незадоволення своїм творінням).

Про роль емоцій інтересу в творчій діяльності зазначається в роботах ТомкінсаЗдесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Роль та мiсце творчостi в процесi самоактуалiзацii особистостi". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 433

Другие дипломные работы по специальности "Психология":

Влияние смысложизненной ориентаций супругов на удовлетворенность браком

Смотреть работу >>

Влияние условий макро - и микросреды на речевое развитие детей 5-7 лет

Смотреть работу >>

Анализ межличностных отношений в семье глазами детей старшего дошкольного возраста

Смотреть работу >>

Влияние профессиональной деятельности супругов на конфликтность в семье

Смотреть работу >>

Организационно-психологические условия успешности адаптации молодого специалиста на промышленном предприятии

Смотреть работу >>