Дипломная работа на тему "Идеология либерализма и её влияние на современные политические процессы"

ГлавнаяПолитология → Идеология либерализма и её влияние на современные политические процессы




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Идеология либерализма и её влияние на современные политические процессы":


Інститут права імені Володимира Сташиса

Класичного приватного університету

Дипломна робота

Диктатура в недемократичних та демократичних державах

Виконала

студентка групи

Науковий керівник:

к. ю.н., доцент, доцент

Гамбург Л. С.

Запоріжжя, 2010

Реферат

Дипломна робота: 91 с., 73 джерела.

Мета дипломної роботи: з’ясувати суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної вла ди в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.

Заказать дипломную - rosdiplomnaya.com

Актуальный банк готовых защищённых студентами дипломных работ предлагает вам приобрести любые проекты по желаемой вами теме. Высококлассное написание дипломных работ под заказ в Нижнем Новгороде и в других городах РФ.

Об’єкт дослідження – диктатура в недемократичних та демократичних державах в умовах різних державно-правових і політичних режимів, які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.

Предмет дослідження – історичні витоки та сутність диктатури, співвідношення взаємодії у світовій практиці різноманітних режимів.

Методи дослідження: історико-правові, формально-логічні, системні, структурно-функціональні, порівняльно-правові.

Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.

За результатами проведенного дослідження з’ясовано суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної вла ди в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.

ДИКТАТУРА, ДЕСПОТІЯ, ДЕМОКРАТІЯ, ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, НЕДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, ПРАВОВА ДЕРЖАВА, ДЕРЖАВНА ВЛАДА, ПУБЛІЧНА ВЛАДА, ПРАВА ЛЮДИНИ, ПРАВА ГРОМАДЯН.

Зміст

Вступ

1. Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади

1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі

публічної влади

1.2 Диктатура у державному та політичному режимі

2. Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя

2.1Деспотія

2.2Олігархічний режим

2.3Тиранія

2.4 Монархія

2.5 Аристократія

2.6 Політія

2.7 Демократія

2.8 Охлократія

2.9 Тимократія (військово-диктаторський режим)

3. Диктатура в державах нового та новітнього часу

3.1 Диктатура в недемократичних державах

3.2 Особливості диктатури в демократичних державах

3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Вибір того чи іншого шляху розвитку держави має суттєве значення для всіх народів світу. Існує два шляхи розвитку: мирний, еволюційний шлях розвитку – шлях ліберальних або радикальних реформ і революційний шлях – шлях збройної боротьби. Оскільки кожен з них має свої позитивні та негативні риси завжди потрібно прогнозувати й оцінювати, які будуть наслідки застосування тих чи інших теорій, концепцій та практичних вирішень питань пов’язаних із формуванням та розвитком держави. Оскільки розвиток держави являє собою безперервний нескінченний процес, то дослідження у сфері форми держави взагалі, та щодо прийомів, методів здійснення державної влади, зокрема є вельми важливим для розуміння їх походження і, як наслідок, осмислення сучасного стану і перспектив розвитку.

Актуальність теми дипломної роботи зумовлена необхідністю порівняти різноманітні владні режими та дати чітку відповідь на сучасні потреби різних держав світу у використанні механізму диктатури державної влади для забезпечення її найефективнішого функціонування щодо забезпечення суспільних інтересів з урахуванням головної мети – формування й укріплення громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави та особливостей їх взаємодії на засадах рівності та взаємної відповідальності, узгодження інтересів індивідів, соціальних класів і груп із загальними інтересами суспільства та держави. Для цього слід співставити громадське життя при різних режимах, оцінити вчинки влади та їхнє ставлення до суспільства взагалі та його класів, соціальних груп, шарів і прошарків і на основі отриманого комплексу історико-правових і політико-правових відомостей уточнити теоретичні положення і надати практичні рекомендації про диктатуру як універсальний спосіб здійснення публічної влади в умовах певних державно-правових і політичних режимів, спрогнозувати основні політико-правові тенденції та перспективи розвитку сучасних держав світу, враховуючи позитивні здобутки і негативний досвід історичного минулого.

Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.

Демократична трансформація українського суспільства, відмова, зокрема, від радянської ідеології призвели за роки незалежності України не тільки до розвитку нової державності, а й зумовили проблеми, які, по-перше, не були властиві радянському суспільству і, по-друге, вимагають свого переосмислення, а отже обумовили зростання ролі вітчизняного суспільствознавства, в тому числі юридичної науки. Вирішення сучасних актуальних проблем, зокрема розвиток та функціонування елементів політичної системи України, повинно обов’язково спиратися на міцний методологічний фундамент, удосконалення якого має постійно бути у центрі уваги вітчизняної юридичної науки – як загальної теорії держави і права, так і галузевих юридичних наук.

Проблема влади завжди займала важливе місце в дослідженнях філософів. За часів античності владу досліджували Платон, Аристотель, римські стоїки, у середні віки – Фома Аквінський, Вільям Оккам, Марсилій Падуанський, за доби Відродження – Н. Макіавелі, Т. Мор, Ж. Боден. У XVII ст., в час, коли закладалися засади нової науки й створювались європейські національні держави, різні аспекти владної проблематики розробляли Г. Галілей, Ф. Бекон, Г. Р. Декарт, П. Гасенді, Б. Паскаль, Д. Гарінґтон, С. Пуфендорф, Д. Локк, І. Ньютон, Ґ. В. Лейбниць; у XVIII ст. – Ш. Монтеск’є, Д. Ґ’юм, Ж.-Ж. Русо, І. Кант та ін., в XIX ст. – Ґ. В.Ф. Гегель, Ф. В.Й. Шелінґ, А. Шопенґауер, О. Конт, К. Маркс, Ф. Ніцше та ін. У XX ст. до владної проблематики зверталися Г. Арендт, Р. Арон, Ж. Бодріяр, М. Вебер, Ж. Дельоз, Ж. Деріда, І. Ільїн, Е. Канеті, Б. Рассел, Ж.-П. Сартр, П. Тіліх, М. Фуко, Ю. Хабермас, М. Хайдеґер та ін. Починаючи з 80-х-90-х рр. XX ст., у зв’язку з колапсом радянської владної системи та потребою вибудовувати владні системи новостворених східноєвропейських держав, у країнах східно-європейського регіону зростає інтерес до дослідження засад влади. В Україні владна проблематика досліджується М. Говлетом, В. Євдокимовим, М. Кельманом, О. Клітченком, В. Ковальчуком, Н. Латигіною, Г. Симоном, В. Сухоносом та ін., в Росії – А. Галкіним, А. Демидовим, М. Ільїним, В. Ледяєвим, В. Петровим та ін.

Разом із тим багато проблем залишається малодослідженими, що обумовлює актуальність теми.

Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є з’ясування суті диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної вла ди в демократичних і недемократичних державах, в державах Стародавнього Світу та Середньовіччя, та в державах Нового та Новітнього часу.

Мета зумовила постановку та розв’язання таких задач:

– розглянути історичні та теоретичні витоки диктатури ;

– визначити сутність диктатури;

– з’ясувати вплив диктатури на сучасну політичну систему;

– розкрити сутність та виникнення тоталітарної держави;

– охарактеризувати ознаки диктаторських режимів;

– визначити вплив тоталітарної держави на демократію та забезпечення принципів правової держави;

– розкрити поняття та основні принципи правової держави;

– проаналізувати механізм зв’язку та взаємодії правової держави і суспільства.

Об’єкт і предмет дослідження. Диктатура в недемократичних і демократичних державах в умовах недемократичних і демократичних режимів які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.

Предметом дослідження є історичні витоки та сутність диктатури публічної влади держави у співвідношенні та взаємодії різноманітних державно-правових і політичних режимів з урахуванням світового та вітчизняного досвіду.

Методи дослідження. Для повного та всебічного вивчення предмету дослідження, досягнення поставленої в роботі мети було використано комплекс загальнотеоретичних і спеціальних методів наукового пізнання.

Історико-правовий метод був використаний при дослідженні історичних витоків концепцій диктатури, що дало змогу визначити характерні ознаки цих режимів. Формально-логічний метод допоміг узагальнити, систематизувати отриманні знання про предмет дослідження.

Застосування системного та структурно-функціонального методів сприяло виявленню взаємозв’язку досліджуваних інститутів і визначення їх ролі в розбудові нової моделі сучасних держав.

Порівняльно-правовий метод був використаний при дослідженні загальних і специфічних ознак диктатури при здійсненні державної та політичної влади.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що проведено комплексне дослідження історичних і теоретичних аспектів диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної вла ди в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в періоди Нового та Новітнього часу.

Обґрунтованість і достовірність положень, висновків і рекомендацій. Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, нормативних актів і міжнародного досвіду.

Наукове значення результатів роботи. Робота спрямована на пошук моментів співвідношення та меж взаємодії між режимами державної та політичної влади.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі, для розвитку і вдосконалення законодавства в проведені державно-правових реформ і викладанні юридичних дисциплін.

Апробація результатів роботи. Основні положення та висновки роботи обговорені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету.

Структура роботи. Роботу складають вступ, основний текст роботи, до якого входять три розділи, що включають до себе чотирнадцять підрозділів, висновки до кожного розділу окремо, загальні висновки, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи 96 сторінок, список використаних джерел становить 73 найменування і займає 5 сторінок.

1.  Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробити їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації – універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології – відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція – тип, що дозволяє відобразити сукупність не в загально-обмеженому виді і не з якого-небудь одного боку, а в “чистому” виді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном “типи”, “типологія”. Поділяючи держави за типом застосовують термінологію протилежностей. Виділяють держави демократичного та антидемократичного типів. Останні інакше називають тоталітарними або недемократичними. Тоталітаризм у всіх його проявах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів. Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвиток таких явищ світової цивілізації допускати не можна, даний феномен людства необхідно вивчати та аналізувати його недоліки, щоб у майбутньому запобігти розвитку тоталітаризму у світовій політиці. У даній роботі висвітлюється не тільки поняття виключно тоталітаризму. Досліджується також проблема перехідних режимів, які тісно пов’язані між собою та можуть переходити з одного в інший.

1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі публічної влади

Політична влада – державна влада, це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада – форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів – індивідів, соціальних груп і спільнот – підкорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і постанов тощо [4, c. 10].

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб’єктів політики.

Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля [32, c. 42].

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав’язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб’єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.

Саме формулювання «управління суспільством» є досить вразливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку – маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібернетичної системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада – загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства) [52, c. 17].

Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:

– верховенство (суверенітет) – безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси;

– легальність використання сили в межах держави;

– публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в невеликих контактних групах;

– моноцентричність – існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо;

– різноманітність ресурсів – використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів [53, c. 19].

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство – визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:

– національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ’я в самовизначенні й у створенні своєї держави;

– народний суверенітет характеризує повновладдя одного чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади;

– державний суверенітет характеризує властивості державної влади – її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.

– народний суверенітет – центральний “нерв” влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя [59, c. 65].

Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:

– конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.

– неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).

– конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом [57, c. 89].

Питання про співвідношення суспільства і держави – це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід’ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть – застосування сили проти незаконної сили [8; 10; 56].

1.2 Диктатура у державному та політичному режимі

Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету – схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу [41, c. 16].

Диктатор. До цієї магістратури у Римі вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.

Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба що в Сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв.

Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н. е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він призначав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, а також військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, Сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак виняткової влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.

Десь з V ст. до н. е. по 215 р. до н. е. диктаторів призначали дуже часто.

Потім у зв’язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період спалаху громадянських воєн знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н. е., Цезар в 48 р. до н. е., а у 45 р. до н. е. Цезаря наділили диктаторськими повноваженнями нажиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.

Начальник кінноти – це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося. Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів [52, c. 12-14].

Поняття тоталітаризму як політичного режиму. Тоталітаризм (tolalitas, лат. – повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя). Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки у XX ст. він склався у певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV – могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. Об’єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина. Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної та господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам Середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства [13р, с. 36].

В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного та державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму – політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початок в глибокій стародавності [40, c. 98].

Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і досконалим знанням, можна управляти рішуче всіма речами. В Стародавньому Китаї виправданню тоталітарних форм панування держави над суспільством і особистістю особливе значення надавали теоретики законності Цзи Чань, Шень Бухай, Шан Ян та ін. Держава повинна володіти монополією в ряді галузей виробництва і торгівлі, і постійно контролювати поведінку й умонастрій підданих. Критикуючи демократичний устрій держави, Платон допускав при досконалій ідеальній державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання поширювалася і на регламентацію розпорядку дня і ночі, обов’язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням [45, с. 119] Ідеї необхідності повного підпорядкування населення країни, індивіда і станів державі, а також повної керованості суспільством розробляються в працях Томаса Мора і Томмазо Кампанелла, Гракха (Франсуа Ноеля) Бабефа та ін. Однією з яскравих характерних рис тотального управління є вимога загальної рівності. Так, Гракх Бабеф закликав „назавжди зняти у кожного надію стати більш багатим, більш впливовим, переважаючим у знаннях кого-небудь зі своїх співгромадян”. Тільки встановлення революційним шляхом насильства диктатури народу можливо для досягнення фактичної соціальної рівності всіх. У ХІХ ст. для багатьох французьких соціалістів, німецьких філософів основним стало прагнення до насильного перетворення суспільства, насильного встановлення загального добра і щастя [47, с. 47]. Тоталітарні ідеї розвиваються в працях Ж.-Ж. Руссо, Й. Фіхте, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше та ін. На початку ХХ ст. тоталітарні ідеї втілювалися в конкретні масові соціальні рухи – комуністичний (соціалістичний), фашистський (націонал-соціалістський) та ін.

Загальна риса тоталітарних моделей устрою людського суспільства – всезагальність держави. Але слід зазначити, що К. Маркс і Ф. Енгельс, а потім Г. В. Плеханов і В. І. Ленін розглядали державу як історично тимчасовий інститут, якого не було у первісному суспільстві та який виник внаслідок появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на антагоністичні класи. Вони передбачали перехід через пролетарську соціалістичну революцію і державу диктатури пролетаріату – робітничого класу до безкласового суспільства та поступове відмирання держави, що замінюється комуністичним громадським самоврядуванням в умовах суспільної власності на засоби виробництва і планових методів управління економікою, найвищого рівня розвитку продуктивних сил, поступового відмирання товарно-грошових ринкових відносин і припинення дії закону вартості [48, c. 45-56].

Соціально-економічно допускається планування і регулювання всіх соціальних і господарських аспектів діяльності, не залишаючи за індивідом свободи в прийнятті рішень, підпорядковуючи його колективній волі тощо. Тоталітарне управління претендує на монопольне право володіння істиною і зазнає неприязні до інакомислення і незгоди. Соціально-економічний прогрес змінив вигляд світу, поглибив суспільні зв’язки і комунікації, зробивши можливим проникнення держави в сферу індивідуального. Тотальному управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд, що розглядає державу як підлагоджений працюючий механізм: “всі люди – гвинтики однієї машини”.

Основними ознаками (рисами) тоталітарної політичної системи є: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

Загальна ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включаючи тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон’юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон’юнктурного тлумачення політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди залишаються “чорно-білими” надто показові в політичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем. Ще В. І. Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдовував “революційною доцільністю”, посилаючись на багатовіковий світовий досвід. Тимчасова угода А. Гітлера з І. В. Сталіним також пояснювалась “доцільністю безпеки соціалізму”, бо СРСР намагався уникнути війни з фашистською Німеччиною вже у 1939 р., на що розраховували тодішні правлячи кола “демократичних” Великобританії та Франції, які намагалися руками німецьких нацистів знищити Радянський Союз і уклали з А. Гітлером у 1938 р. мюнхенську угоду, погодившись на окупацію нацистською Німеччиною Чехословаччини (“Мюнхенська змова”), проігнорувавши пропозиції СРСР про створення системи колективної безпеки у Європі та недопущення розгортання гітлерівської збройної агресії. Продовженням такої злочинної політики стала “дивна війна” демократичних Великобританії та Франції проти тоталітарної гітлерівської Німеччини після її нападу на Польщу 1 вересня 1939 р., коли після оголошення війни вони не вели жодних воєнних дій на франко-німецькому кордоні, даючи змогу А. Гітлеру захопити Польщу та вийти на всю лінію західного кордону СРСР [66, c. 119-121].

Монополія влади на інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється ідеологізацією всього суспільного життя [51, с. 251]. Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрілих “ненадійних” опонентів супроводжується масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доцільності та практичної користі. Політичні лідери й активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології, стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи, політичного режиму стає політична партія [4, с. 12].

Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує легально одна політична партія, що виступає стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму. На чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості. Б. Муссоліні – в Італії, А. Гітлер – в Німеччині, Ф. Франко – в Іспанії, Мао Цзедун – в Китаї, І. В. Сталін – в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Н. Чаушеску – в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов’язкова навіть в тому разі, якщо особистість відповідає не у всьому. Досвід обов’язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу і без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація партійної структури, окрім принципу “фюрерства”, “вождізму”, тобто незмінюваності політичного лідера – друга особливість тоталітаризму. Винесені на фасад державного правління виконавчі органи дублюються партійним апаратом. Партійні кадри відповідають в обов’язковому порядку за дотримання хоча б зовні ідеологічних канонів і вимог, ведуть політичне виховання, відповідають за моральний вигляд громадян в усіх первинних колективах. На володіння всенародною підтримкою і відображення справжньої, єдино можливої форми демократії, претендує всякий тоталітарний режим. Формальні процедури, характерні для демократичної форми правління, уміло використовуються владою. Дуже-часто вибори фальсифікуються владою або ж проходять формально. Використовуються і силові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського початку [68, с. 9]. Суспільні засоби виробництва перетворюються в державну власність, вводиться рівність в розподілі тощо.

Категорія “політична влада” є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою політики, головним об’єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об’єднання людей.

Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади.

Політична влада – це специфічний вид соціального регулювання. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб’єктів політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб’єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб’єктів політики; химерний – правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний – розумне правління на основі суспільної домовленості та правового розподілу владних повноважень.

У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і акцентується певний бік її прояву.

У найстарішій легістській концепції влади абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легізму Шан Ян (390-338 до н. е.) виступив з обґрунтуванням управління, що опирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н. е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободи самого законодавця.

Поведінчеське розуміння влади (біхевіористський підхід) характеризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб’єкти керують, а інші підкорюються, й особливу сутність, носієм якої виступає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідів. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптимізації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.

Психологічні концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб'єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо – потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб'єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення - в інших.

Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина гідна людини цінність – це найбільша кількість влади, яку вона в змозі засвоїти. Такою цінністю володіють лише деякі неординарні індивіди – надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу – волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких – маси злидарів, рабів, “натовпу”, людського “стада”. В інтерпретації Ніцше аристократична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади – інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності – аристократичний і демократичний. Аристократичні держави – теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні – їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше – непримиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.

Системний підхід ґрунтується, на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розглядає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов’язань, прийнятих перед суспільством.

У телеологічних концепціях влада розглядається як спроможність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.

Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб’єктів – керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада – властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.

У реляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб’єкта й об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади – суб’єкт і об’єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.

У межах соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу [46, c. 22-24].

Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.

Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи – «матеріальний примус» і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування – більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов’язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування [37, c. 171].

Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого – ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства [37, c. 207].

В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Вона може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на важливих, основних для держави напрямках господарської та соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадоксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і нестачею певних товарів народного споживання і продовольства внаслідок запровадження ринкових елементів у планову соціалістичну економіку, які призводять до хиб у плануванні та поширюють егоїстично-індивідуалістські настрої у суспільстві. Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку. Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям індивідуалізму [35, c. 77].

Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці використовували у країнах західної демократії. Але це завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в ситуації економічної кризи на початку 30-х років XX ст. в США федеральний уряд розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період Другої світової війни в США і Великобританії для постачання населення продуктами харчування і товарами повсякденного попиту аналогічно “трудовій повинності” та примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові. Тоталітарні режими перетворюють “надзвичайщину” в повсякденну нормальність суспільного і державного життя [30, c. 149].

Організований терор при тоталітарному режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови на “знищення класових ворогів”, що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для встановлення “ідеальних” порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища, як політичні злочинці – інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно-спрямованого законодавства, а в’язниці, колонії, табори – пенітенціарна система – офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних органів веде до втрати законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів [70, с. 377-379].

Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Німеччина стала виплачувати величезні репарації. Почуття переможеної і приниженої нації породжувало настрої реваншу та компенсації, перш за все, з боку фінансово-промислової олігархії. В країні постійно зростало безробіття, гіперінфляція перетворила в прах заощадження, нагромадження бюргерів (власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і кваліфікованих робітників. На шляху до влади (за гроші крупної німецької буржуазії) А. Гітлер демагогічно обіцяв відновити в країні порядок, забезпечити зайнятість населення, покінчити з інфляцією, здійснити великі державні соціально-економічні програми і, разом з тим, відгороджувати власність від націоналізації та одержавлення тощо. Звернення й обіцянка А. Гітлера стосувались промисловців, військових кіл, великого числа дрібних придатних власників, які і стали його масовою опорою. Ідея відновлення національного престижу Німеччини стала психологічним засобом згуртування й об’єднання переважної більшості дрібнобуржуазної частини німецького суспільства навколо нацистської партійно-державної та військової бюрократії, що забезпечувала економічні інтереси німецької фінансово-промислової олігархії. В таких умовах тоталітаризм правого толку не ставив мету докорінного зламу суспільства, а був спрямований на зміцнення існуючого суспільного капіталістичного ладу, зосередивши свою ідеологічну діяльність на інтенсивній пропаганді великодержавного шовінізму у його найрадикальнішому расистському вигляді. Тоді-то в гітлерівській Німеччині державою пропагувалася нацистська теорія переваги арійської раси і обґрунтування фізичного знищення “неповноцінних” і небезпечних для “істинних арійців” народів, a також народів за природою ворожих і небезпечних. Тоді-то в Німеччині і пізніше в захоплених, окупованих країнах знищувалися цигани, євреї та інші національні меншинства, передбачалося та пропагувалося підкорення і поступове знищення слов’янських народів тощо. На досягнення інтересів німецької олігархії спрямовувалась і економічна політика. Зберігаючи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджувати регулювання і навіть допускаючи експропріації картелів, національно-промислових і фінансових корпорацій тощо задля підготовки для загарбницьких війн, спрямованих на підкорення світу. В середині 1930-х років у Німеччині здійснюється націоналізація капіталу, транспорту, що належать іноземним (американським) фірмам та компаніям та ін. Аналогічні події і політичні, соціально-економічні процеси тоді відбувалися і в фашистській Італії [70, с. 257].

Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Відомо, що після приходу до влади в Росії більшовиків здійснюється націоналізація земель і підприємств великих землевласників і капіталістів. Одержавлення і великого і середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського виробництва стає ідеальною ситуацією в умовах тоталітаризму. Специфіка і конкретні історичні обставини різних країн змушують в умовах тоталітарного режиму вдаватися до тимчасових відступів тощо (допущення приватного сектора в усуспільненій економіці і вкладення іноземного капіталу в різноманітні галузі господарства). В 1920-х роках у СРСР вводилася нова економічна політика (НЕП), що допускала приватну власність на дрібні та середні підприємства у галузях легкої та харчової промисловості, промислів і побутового обслуговування населення та іноземний капітал при збереженні державного контролю, державних великих підприємств важкої промисловості, державної монополії зовнішньої торгівлі, виробництва алкогольних напоїв тощо. В сучасних умовах аналогічними є економічні реформи, розпочаті у 1980-і роки Ден Сяопіном в Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого соціального спрямування перерозподіл благ між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності між громадянами. Встановлення комуністичних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є незадоволення демократичною владою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму [17, с. 89-90].

Висновки до розділу 1

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

2.  Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя

2.1Деспотія

На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.

Деспотія – у перекладі з грецького – “необмежена влада”; форма самодержавної влади [54, c. 147].

У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.

Такий державний устрій був дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.

Чи була влада царів у дійсності настільки безмежною, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з’являлися цілком самостійні правителі. Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н. е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н. е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що перебував на передодні завоювання Олександром Македонським. У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації. Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI-XII ст. до н. е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття “особистий будинок”, тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося [36, c. 85].

Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мала доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку. Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.

Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, присвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючих. У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений “сонячним ім’ям” – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім’я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту [36, c. 91].

2.2 Олігархія

Олігархія ґрунтується на імущому цензі, у влади стояли багаті, а бідняки не брали участь в правлінні. Скупчення золота в коморах і в приватних осіб губить тімократію, вони вишукують на що його спожити, для чого перетлумачують закони, мало на них зважаючи, так поступають і самі багачі і їх дружини. Потім вони уподібнюють собі і все населення. Почитаючи багатство, означало менше цінувати чесноту.

Замість прагнення висуватися і удостоюватися почестей, розвивається схильність до наживи і користолюбства, дістають схвалення багачі, їх призначають на державні посади. Бідняк не в шані. Встановлення майнового цензу стає законом і нормою, до влади не допускають тих, у кого немає встановленого майнового цензу. Бідні стримуються застосуванням озброєної сили або залякування. Такого роду держави розділяють громаду на 2 групи: перша – бідняки, друга – багачі.

Головний порок закону – норма, на якій він заснований, оскільки люди починають замишляти зло один проти одного. Але не зможуть вести війну (із-за грошей). Коли багата людина витрачає свої засоби, то це не приносить користі державі. Тут мало не всі бідні, окрім правителів.

“Олігархічна” людина. Розглянемо перехід від тімократичного складу до олігархічного. Син, що народився у нього, спершу прагне наслідувати батька, а потім бачить, що батько терпить крах. Побачивши це, він в глибині душі скидає з престолу честолюбство і лютий дух. Принишкнувши із-за бідності, він ударяється в користолюбство, в крайню ощадливість і копить гроші своєю працею. У цієї людини нічого потім не викликатиме захвату, окрім багатства і почестей. Честолюбство буде направлено на користолюбство – продукт перетворення любові до почестей в любов до грошей. Людина бережлива, діяльна, задовольняє свої лише насущні бажання, не допускаючи інших витрат. Ходить нікчемою, зі всього витягуючи прибуток і роблячи накопичення. Через нестачу виховання у нього з’являються схильності трутня, частково жебрацькі, частково злочинні. Не бажає витрачати гроша ради перемоги і задоволення благородного честолюбства. Причина: у ненаситній гонитві за передбачуваним благом, що полягає нібито в тому, що треба бути як можна багатше. При олігархії правителі не захочуть обмежувати законом розбещеність молодих людей і забороняти їм марнувати і губити свій стан, навпаки, скуповуватимуть їх майно. Громадянам такої держави неможливо почитати багатство і в той же час володіти розсудливістю. У олігархічних державах не звертають увагу на розбещеність. Люди сидять без діла і ті, хто володіє майном, замишляють переворот.

Ділки тим часом, поглинені своїми справами, не помічають таких людей, вони придивляються до останніх, і своїми грошовими позиками наносять рани тим, хто податливий, стягуючи відсотки, перевищуючи первинний борг, розводять в державі трутнів і жебраків, молодь ледача і бездіяльна. Так, і держава захворює і воює само з собою по щонайменшому приводу, причому деякі його громадяни спираються на допомогу сторони якої-небудь олігархічної держави, а інший на допомогу демократичного [25, c. 16].

2.3. Тиранія

Платон вважає, що надлишок певних дій призводить до прямо протилежного результату. Так трапилося і з демократією. Виникає такий державний устрій, при якому воля відсутня взагалі. Країна знаходиться під владою однієї людини – тирана.

Негативні форми правління Платон намагається протиставити утопічне бачення державного устрою всім негативним формам державної влади. Філософ багато розмірковує про місце правлячого класу. Він вважає, що правити “ідеальною” державою обов’язково повинні філософи, щоб у державі панували розум і розважливість. Завдяки філософам у країнах встановиться добробут, справедливий державний устрій. Платон сумнівається в тому, що нововведення поліпшать добробут людей, адже він мріє про істинно “ідеальну” державу, а ідеальне поліпшити неможливо. Філософам випало, на думку Платона, охороняти порядки “ідеального” ладу. Очевидно, до обов’язків філософів уходило охороняти всіх людей від пороку, а пороками вважалося будь-яке нововведення в суспільстві. Завдяки філософам улаштування “ідеальної” держави буде підпорядковано законам розуму та справедливості, хоча там не буде місця почуттям.

У державі Платона є люди, яким відведена роль управителів. Однак є там місце й для тих, хто займається ремеслом і землеробством. Згідно з Платоном, основним законом існування “ідеальної” держави є те, що кожен член цієї держави повинен займатися тільки тією справою до якої відчуває здібності. У зв’язку із цим філософ поділяє всіх жителів на три класи. У нижчий клас він об’єднав людей, до обов’язків яких уходить заняття ремеслом або землеробством, або ж ту категорію людей, яка пов’язана з ремеслом, торгівлею й землеробством (це ремісники, торговці та хлібороби). Незалежно від того, що хлібороби й торговці можуть значно відрізнятися один від одного своїми якостями, розумом й іншими категоріями, Платон усе-таки стверджує, що всі вони знаходяться приблизно на однаковому рівні морального розвитку. Усередині класу є чіткий поділ функцій і праці: ремісник не може зайнятися торгівлею, а торговець – землеробством.

Тільки моральні критерії можуть визначити приналежність людини до другого й третього класів. Другий клас – це клас воїнів-стражів; третій – клас правителів-філософів. Платон дотримується думки, що моральність цих людей набагато вища, ніж моральність представників першого класу.

Платоном створюється тоталітарна система поділу людей на розряди. Але людина може – шляхом тривалого виховання й самовдосконалення – перейти до іншого класу. До речі, перехід можливо здійснити тільки під керівництвом правителів. Дивно, що Платон не заперечує ймовірності появи навіть серед правителів “невідповідної” людини, і тоді її потрібно безжально понизити. Платон виводить таку “формулу успіху” існування держави: для добробуту “ідеальної” держави кожен її житель зобов’язаний займатися тільки тією справою, для якої він пристосований якнайкраще. Якщо трапиться невідповідність людини своєму місцю, але всередині одного класу, то це не завдасть великої шкоди суспільству. Коли ж виникне ситуація незаслуженого “перетворення” представника першого класу на представника другого, або другого на представника третього, то це може стати причиною краху держави. Це буде вважатися злочином проти системи. У своєму трактаті “Держава” Платон стверджує, що в “ідеальної” держави має бути щонайменше чотири чесноти: мудрість, мужність, розважливість, справедливість.

Зрозуміло, що всі без винятку жителі не можуть бути мудрими. Однак цю якість зобов’язані мати правителі-філософи, адже їм доручено керувати державою. Вони просто зобов’язані приймати мудрі рішення. А от мужністю повинні володіти, крім правителів-філософів, також воїни-стражі.

Першими двома чеснотами можуть володіти тільки певні класи. Однак розважливість повинна бути властива всім членам суспільства. Це створює особливу гармонію у відносинах й управлінні. Четверта чеснота – справедливість. Під нею автор розуміє поділ на класи, який вважає найбільш справедливим. Виходить, що для Платона кастовий розподіл має величезне значення. Фактично, його порушення вважатиметься жахливим злочином. Отже, “ідеальна” держава за Платоном поступово набуває тих самих недоліків, які сам же автор зараховував до основних недоліків “порочних” держав. Наприклад, слід звернути увагу на розшарування суспільства в олігархічній державі [11, c. 376].

Дивно, що Платон, який жив за часів рабовласництва, зовсім не приділяє уваги рабам. У його трактаті всі виробничі турботи покладені на хліборобів і ремісників. Платон стверджує, що в рабство можна віддавати тільки варварів, які не належать до еллінів, під час воєнних дій. І відразу зауважує, що війна неприпустима в ідеальній державі. Вона може виникати тільки в порочних державах. Отже, в “ідеальній” державі рабів не буде. Це зовсім не означає, що Платон виступає проти гноблення людини людиною. Він вважав, що вищі касти не повинні в ім’я збереження єдності мати приватну власність. У діалозі “Закони” Платон також обговорює проблеми державного устрою. Однак у цьому діалозі філософ вирішує основні господарські турботи перекласти на плечі чужоземців і рабів, хоча й тут засуджує війни [5, c. 29].

Чому держава Платона тоталітарна? Відомо, що Платон поділяє людей на касти. Тоді хто ж зможе правильно визначити приналежність людини до певної касти? Цілком імовірно, в “ідеальній” державі функція поділу випаде правителям філософам. Вони, безумовно, керуватимуться законом, адже він – найголовніша складова “ідеальної” держави. Закон повинен виконуватися всіма без винятку, навіть дітьми. Отже, правителям-філософам вручаються долі всього народу. Вони мають право не тільки визначати здібності людей, але й регламентують шлюб, дозволяють убивати маленьких дітей з фізичними вадами (орієнтуючись на державний устрій Спарти).

Керуючись розумом, філософи є правителями всіх інших класів, намагаючись в усьому обмежити їхню волю. Воїни їм потрібні для того, щоб тримати в покорі нижчі касти. Усе це тільки зайвий раз підкреслює несправедливість такого державного устрою. До того ж воїнам заборонено жити поруч із ремісниками й іншими працівниками. Люди з нижчих каст зобов’язані забезпечувати вищі касти всім необхідним. Вищі повинні охороняти й направляти в усьому нижчих, при ньому знищувати найслабших і контролювати життя решти. Відповідно до сучасних понять, такий усебічний контроль над усіма самостійними вчинками людини стане причиною роз’єднання людей, їхнього невдоволення й заздрощів. Але цього не відбувається в “ідеальній” державі. Платон вважає, що таке правління зблизить людей, створить певну єдність. За часів “золотого віку” людьми керували боги. У ті часи людині не потрібні були матеріальні блага, тому вона багато часу присвячувала заняттям філософією. Єдність давніх була обумовлена єдиною матір’ю-землею й відсутністю батьків-людей.

Платон прагне створити подібне суспільство. Йому хочеться “усуспільнити” й майно, і навіть жінок із дітьми. Платон мріє про ті часи, коли ніхто не може назвати не тільки річ, але й дружину своєю. Відповідно до його ідей, чоловіки й жінки не мають права одружуватися за власним бажанням. Платон стверджує, що таємно шлюбом керують філософи, намагаючись звести кращих із кращими, а гірших, відповідно, із гіршими. Народивши дитину мати відразу її втрачає – у неї її відбирають. Діти повертаються через певний час матерям, але ніхто не може сказати, чия дитина їм дісталася. Усі чоловіки в межах касти вважаються батьками всіх дітей, а всі жінки – дружинами для всіх чоловіків. Отже, для Платона спільність дітей і жінок буде найвищою формою єдності людей.

Така спільність властива й для воїнів-стражів. Він вважає, що відсутність ворожнечі в класі воїнів стане однією з причин єдності нижчого класу, що призведе до відсутності повстань. Відповідно до ідей Платона виходить, що правлячі класи ідеальної держави є комуністичною єдністю. Усе це не допускає у вищих колах багатства або бідності, що, відповідно до логіки автора, має знищити серед них чвари. За Платоном, прообраз влади – це пастух, який стереже череду. Якщо розібрати ієрархію державного устрою згідно з платонівськими ідеями, то можна зрозуміти, що пастухом у такій державі будуть правителі, а воїнам призначена роль сторожових собак. Для утримання череди овець в ідеальному порядку пастухи й собаки повинні дотримуватися єдності у своїх діях. Правителі платонівської держави обходяться з людьми, немов мудрі, однак жорстокосерді пастухи зі своїми вівцями. Одних пропонують із кимось схрестити, інших – віддати на бойню. Якщо дивитися на такий режим з погляду сучасної людини, то можна дійти висновку: це – тоталітарна система, у якій купка мудрих людей підкоряє своїм бажанням, нехай і розумним, усі дії та вчинки більшості. Як це трапилося, що Платон, мріючи створити “ідеальну” державу, засновану на принципах розуму, створив одну з найстрашніших тоталітарних держав? Спочатку необхідно з’ясувати, що конкретно розумів Платон під словом “ідеальна” щодо держави. Він вважав ідеальною таку державу, що влаштована найкращим чином. До того ж дуже важливою для Платона є ідея Держави.

Що ж таке “найкраща держава”? Платон вважав, що всі нещастя людей виникають через постійні сварки, розбрат, відсутність є

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Идеология либерализма и её влияние на современные политические процессы". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 715

Другие дипломные работы по специальности "Политология":

Разделение власти

Смотреть работу >>

Установление социализма в Венгрии

Смотреть работу >>

Первый президент Российской Федерации Борис Николаевич Ельцин – штрихи к политическому портрету

Смотреть работу >>

Политические взгляды Вильгельма Блоса

Смотреть работу >>

Диктатура в недемократичних та демократичних державах

Смотреть работу >>