Дипломная работа на тему "Обучение основам социальной информатики учащихся 8-9 классов"

ГлавнаяПедагогика → Обучение основам социальной информатики учащихся 8-9 классов




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Обучение основам социальной информатики учащихся 8-9 классов":



Дипломна робота на тему:

Роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

1.2 Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИ РЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття

2.2 Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширенні освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширенні освіти

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Заказать написание дипломной - rosdiplomnaya.com

Специальный банк готовых оригинальных дипломных работ предлагает вам приобрести любые проекты по нужной вам теме. Профессиональное выполнение дипломных работ на заказ в Новокузнецке и в других городах России.

ВСТУП

У сучасних умовах розбудови української держави перед нашим суспільством постала актуальна проблема наукового вивчення і переосмислення історичного минулого українського народу. Об'єктивне висвітлення проблем становлення і розвитку просвітницьких товариств стало можливим тільки з проголошенням незалежності України. Нові політичні умови уможливили використання нових архівних матеріалів, документів. В них ґрунтовно висвітлюються проблеми становлення та розвитку просвітницьких товариств, форм і методів їх діяльності, підкреслюється їх роль в українському національно-культурному та освітньому русі.

Актуальність дослідження зумовлена науковою цінністю та практичною значущістю, діяльності громадських національно-культурних організацій, що діяли на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення й осмислення історичних традицій і досвіду їх діяльності, мають важливе значення для сучасності і дає можливість: по-перше, вивчити процес становлення і розвитку просвітницького руху на Поділлі у контексті українського національно-культурного відродження, де осередками освіти насамперед виступали міста; по-друге, виявити провідні тенденції і напрямки розвитку цього руху, осмислити творчий досвід визначних просвітителів краю, що зумовили позитивну трансформацію цілісних основ українознавчого світогляду; по-третє здійснити актуалізацію всього цінного з минулого для соціуму сьогодення. Вивчення просвітницького руху на Поділлі, як складового компоненту відродження духовності України, дає можливість краще зрозуміти її історію та культуру.

Мета дослідження полягає у розкриті значення громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в другій половині XIX – початку XX ст.

Об'єктом дослідження є розвиток культурно-просвітницького руху на Поділлі в другій половині ХІХ –– на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є роль громадських організацій у поширені освіти на Поділлі в зазначений період.

Завдання:

1)  розкрити економічні та політичні передумови розвитку освіти на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ століття;

2)  з’ясувати стан та розвиток освіти на Поділлі в другій половині XIX – першої третини XX ст.;

3)  охарактеризувати діяльність громадських організацій, та їх вплив на поширення освіти на Поділлі в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.;

4)  розкрити роль молодіжних організацій, що діяли на території Поділля, на поширення освіти.

РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1.1 Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в рамках загальноімперської системи освіти

Розглядаючи політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX ст., потрібно відштовхуватись від того, про яку освіту буде йти мова - національну систему освіти чи про освіту на Поділлі в руслі «великодержавницької» освітньої політики. І в тому, і в іншому випадку перш за все потрібно брати за основу законодавчу базу Міністерства народної освіти Російської імперії, як основоположне джерело реформ і перетворень в сфері розвитку освіти. Проте, якщо для системи російськомовної освіти це був позитивний вплив, то для української національної - переважно негативний, а то й руйнівний. Насамперед, під політичними передумовами слід розглядати ті умови для розвитку освітньої галузі, які були складені в результаті рішень керівних органів щодо даної сфери. В даному випадку, під ними ми можемо розуміти укази імператора, циркуляри міністрів освіти, постанови уряду чи інші правові акти, які мали на території Російської імперії юридичну силу і були обов'язковими для виконання. Особливо прогресивними були в той час реформи, в тому числі і в сфері освіти.

З середини XIX ст. в імперську економіку почали активно проникати елементи ринкових відносин. Кріпацтво з його натуральним характером та екстенсивними методами нарощування виробництва вже доживали останні свої дні, адже не могли забезпечити конкурентоздатність російських товарів на світовому ринку. Промисловці почали запозичувати досвід західних сусідів, які досягали кращих результатів у виробництві з використанням найманої і кваліфікованої праці. Відповідно, це дало поштовх політикам до усвідомлення необхідності реформ в економіці. А оскільки дана сфера напряму залежала від робочої сили і її якості, то почати реформування саме із неї було найдоцільніше.

Прямим результатом цього можна вважати і реформування в сфері освіти, адже побудова нової освітньої мережі була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства.[4, с.104] Власне це і можна вважати однією із політичних передумов розвитку освіти у вищезгаданий період як по всій Російській імперії, так і в Подільській губернії зокрема.

Відміна кріпосного права в Російській імперії теж посприяла подальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і на Поділлі.[18, с.42-45]

Додатковою передумовою для такого розвитку, що безпосередньо пов'язана із політичною сферою, стали події польського повстання 1860-х років. Як реакція на ті події, на Правобережжі і на Поділлі зокрема почався наступ на народне шкільництво і систему української школи, щоб унеможливити повторення польського сценарію.

Загалом, на Правобережній Україні ще на початку XIX ст. склалася система державного управління за зразком Російської імперії. Коли було утворено Міністерство народної освіти, то під його егідою почала формуватись нова мережа навчальних закладів. До неї входили навчальні заклади чотирьох типів:

-парафіяльні училища, які призначалися для дітей найвищих станів;

-повітові училища для дітей дворян, купців, державних службовців, заможних ремісників;

-класичні повітові гімназії і неповні прогімназії - найпоширеніший тип середньої школи;

-ліцеї, університети - вищі навчальні заклади.

Найбільше відкривалось платних приватних пансіонів для дітей дворян.

На Поділлі існували всі згадані типи навчальних закладів, крім вищих. Вищу освіту подоляни здобували поза межами краю, в університетах Києва, Харкова, Одеси...[3, с.10]

Але в краї були всі необхідні передумови для успішного впровадження перетворень у сфері освіти, в тому числі і політичні. В другій половині XIX - на початку XX ст. тут були міста, в яких, з огляду на помітну урбанізацію, було просто необхідно засновувати нові навчальні заклади. Зокрема, повітова Вінниця Подільської губернії своїм статусом відповідала стратегії уряду: «відкривати навчальні заклади в містах, що являють собою центри релігійної, духовної і громадської діяльності».[27]

У зв'язку із соціально-економічними реформами існуюча система освіти зазнала значних змін, які вносилися і регулювалися відповідними урядовими постановами.

Отже, спочатку про початкову освіту і її правове регулювання в пореформений період.

Про те, які зрушення в сфері освіти спровокувала ліквідація кріпацтва свідчить, зокрема, той факт, що одночасно зі звільненням селянства, редакційними комісіями із селянських справ були подані в головний комітет попередні проекти про сільські школи, і вже 28 липня 1861 року було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл, а 18 січня 1862 року «за особливими обставинами західних губерній» Міністерство народної освіти Російської імперії спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, зайнялись влаштуванням тут народних училищ. Було відпущено близько 10 тис. крб. для обладнання шкільних приміщень.[50]

У пореформений період відбулися безумовно позитивні зміни і в галузі початкової освіти: існуючі типи початкових шкіл, які передбачались статутом 1828 року, а саме: повітові і сільські школи міністерства освіти, училища Міністерства державних маєтностей, церковно-парафіяльні і єпархіальні школи, зберігалися і оголошувалися загальнодоступними. Вони об'єднувалися однією назвою - початкові народні училища і повинні були працювати за єдиною програмою. Жінки отримували дозвіл на вчителювання в народних училищах. Отже, створювалась єдина система початкової освіти з курсом на поступове запровадження на місцях загального початкового навчання.[17, с.11-13]

У процесі реалізації урядового курсу, практика народних училищ дійшла і на Поділля. Так, 1 квітня 1908 року Вінницька дума прийняла рішення «відкривати кожного року по одній двокомплектній школі» (училище з двома учителями на 100 учнів). [29]

В квітні 1915 року Вінницький голова повідомляв подільського губернатора, що згідно плану в місті було відкрито 11 училищ, зокрема в районах: Дубовецькій Слободі, Липках (Замостя), Садках, Старому місті, Малих хуторах, при окружній лікарні, в «Мурах» та ін.. Ці школи переважно були однокласними і двокласними. В перших навчалися три роки, в других - чотири.

Починаючи з 70-х років XIX ст. , в містах, в тому числі і на Поділлі, відкривались початкові школи нового типу з шестирічним терміном навчання, які отримали назву міських вищих училищ. Їх поява була обумовлена потребами капіталістичного розвитку господарства. Вищі училища давали випускникам закінчену початкову освіту, необхідну для роботи в канцеляріях, на транспорті тощо.[4, с.103]

Щодо правового регулювання середньої освіти, то тут в результаті реформування намітились такі зрушення.

Міністерство народної освіти Російської імперії, реагуючи на об'єктивну вимогу часу, коли державі потрібні були освічені освітні кадри для промисловості, торгівлі та інших галузей капіталістичного господарства, 19 листопада 1864 року затвердило статут реальних гімназій.[11] Вони прирівнювались до класичних гімназій, але курси стародавніх мов - латини і грецької, були замінені на сучасні європейські мови: французьку, німецьку, англійську. Реальні гімназії відкривали шлях випускникам у вищі навчальні заклади, а в практичній діяльності давали можливість стати помічниками інженерів.[4, с.92]

У 1871 році російський уряд провів нову реформу середньої школи, спрямовану на повне відокремлення класичної освіти від реальної. Згідно цієї реформи класичні гімназії повинні були залишатися закладами освіти для привілейованих, а реальні гімназії перетворювались в реальні училища, які призначалися для «среднего сословия, которое еще не привыкло долго и много учиться».[28]

Навчальна програма реальних училищ будувалась на зовсім новій організаційній основі: надання учням загальної освіти і технічних знань з врахуванням практичних вимог регіону. Входячи з місцевих потреб, реальні училища могли мати від трьох до семи класів.

Наступним етапом на шляху реформування системи освіти стало відкриття жіночих навчальних закладів. І першим провісником нового часу стали саме закони про всестанову жіночу освіту відкритого типу.[46, с.9]

Питання про організацію жіночої середньої освіти на державному рівні вирішувалось в Міністерстві народної освіти. Вихідним пунктом перетворень у цьому відомстві щодо жіночих шкіл була доповідь міністра освіти С. Норова 5 березня 1856 р., в якій він детально виклав свої погляди на головні вади існуючої системи. Міністр підкреслив, що особи середнього стану в губернських і повітових містах не мають можливості дати своїм дочкам необхідну освіту. «Між тим від цього залежить як розвиток в масах народних справжніх уявлень про обов'язки кожного, а також і всіляке покращення сімейних нравів та суспільної свідомості взагалі, на що жінка має могутній і надзвичайний вплив». Тому заснування середніх жіночих навчальних закладів відкритого типу було б, на його думку, подією величезної ваги для країни.

Схвалююча резолюція Олександра II на цю доповідь поклала початок організації середньої жіночої освіти на державному рівні. У травні 1858 року він затвердив «Положення про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти». Але на території України воно поширювалося на всі губернії, крім трьох - Київської, Подільської та Волинської. Попечителі шкільних округ і начальники губерній вказували на головну ваду цього документу - усунення від управління училищами представників тих станів і товариств, на кошти яких вони утримувалися, а також про надмірність повноважень навчальних закладів. Тому вже через два роки - 10 травня 1860 р. - було затверджено проект нового положення про жіночі училища Міністерства народної освіти, згідно з яким при кожному училищі засновувалися дві ради: попечительна і педагогічна. Основна ідея положень 1858 - 1860 років полягала в тому, щоб залишити за жіночими училищами характер приватних навчальних закладів. Зі свого боку, уряд взяв на себе ініціативу керівництва цією справою через начальників губерній та училищне керівництво Міністерства народної освіти з наданням цим закладам деяких прав нарівні з державними.

Досвід існування перших закладів нового типу протягом десятиріччя виявив необхідність внесення змін у навчальний процес. Тому в травні 1870 року було затверджено нове положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти, за яким жіночі училища перейменовувались на гімназії і прогімназії. Крім того, згідно з новим положенням, для проходження повного курсу в гімназії вводилося сім років навчання замість шести, як це було раніше.[75, с.68]

Загалом, цілий ряд жіночих навчальних закладів на території Російської імперії діяли за окремими статутами і положеннями.

Щодо жіночої середньої освіти в українських Правобережних губерніях, то 26 травня 1869 року було затверджено положення про жіночі гімназії і прогімназії в Київській, Подільській і Волинській губерніях. Дане положення розповсюджувалось і на білоруські Вітебську та Могилівську губернії. Уряд надавав вихованню жіноцтва в Західному краї особливого політичного значення і прагнув сприяти її розвитку двома способами:

1) організовувати державні училища;

2) надавати грошову допомогу особам російського походження, які утримували приватні пансіони.

Уряд взяв на своє утримання жіночі училища в цьому регіоні з тією метою, щоб не залучати коштів громадськості, яка, в свою чергу, буде вимагати своєї участі в управлінні закладами.

Ще одна відмінність - остаточне рішення про заснування нових жіночих гімназій у межах цього регіону приймалося виключно імператором.[75, с.69]

Згідно цього положення в м. Немирові була відкрита перша на Поділлі «для приходящих дівчат» прогімназія з чотирирічним терміном навчання. Дещо пізніше жіночі учбові заклади почали діяти в інших містах губернії.

В липні 1900 р. в складі підготовчого і чотирьох молодших класів у Вінниці відкрилась жіноча гімназія. Інші класи - п'ятий-сьомий, відкривали відповідно роком пізніше. Через десять років на кошти земства був відкритий восьмий (педагогічний) клас.[4, с.99]

Взагалі мережа середніх жіночих навчальних закладів на Поділлі створювалася дуже повільно, навіть порівняно з іншими регіонами України, адже уряд штучно стримував їх зростання. Так, на 1897 рік у Подільській губернії було всього 9 гімназій Міністерства народної освіти, в той час, як в Полтавській, Чернігівській їх відповідно було по 14 і 20.[19, с.187] Ці дані свідчать про те, що царський уряд розглядав систему освіти на Поділлі передусім як елемент політичного впливу на суспільство, як інструмент великодержавницької шовіністичної політики відносно населення окраїнних провінцій імперії, а не як засіб поширення освіченості серед широких народних мас.

У пореформений період в систему середніх навчальних закладів для дівчат, крім гімназій, входили єпархіальні жіночі училища (відав Синод), Марийські училища, згодом гімназії (відомство імператриці Марії Федорівни), інститут благородних дівчат та приватні пансіони, які давали незакінчену середню освіту.

Такого типу навчальні заклади діяли і на Поділлі. Зокрема, в м. Кам'янець-Подільський діяла в період 1867-1917 років Марійська гімназія.[71, с.99]

Для втілення в життя реформи загальної освіти, а також для обслуговування міських вищих училищ виникла нагальна потреба в педагогічних кадрах. Для їх підготовки створювались учительські інститути і учительські семінарії - середні навчальні заклади з трирічним курсом навчання. Інститути готували вчителів для міських вищих училищ, семінарії - для початкових училищ сільської місцевості. Навчання в семінаріях велося по скороченому варіанту програми учительських інститутів.

На той час на Поділлі не було навчального закладу такого типу, а питання про відкриття учительської семінарії у м. Вінниці вирішувалося протягом 29 років. Вперше клопотання було подане в 1878 році, а вдруге - 1907 р.[78, с.25] І лише у грудні 1907 року вчительська семінарія була відкрита у с. Потоки, а в червні 1909 року переведена до Вінниці. За період свого існування з її стін вийшло багато вчителів, які сприяли поширенню освіти серед подолян. Проте педагогічна семінарія не могла повною мірою задовольнити потребу регіону в педагогічних кадрах, а тому 1 липня 1912 року за рішенням Міністерства освіти у Вінниці був відкритий учительський інститут. Він був восьмим в Україні. У перший рік у ньому здобували освіту 25 юнаків та дівчат, а згодом їх було 71. Термін навчання становив три роки.[76, с.56]

Крім цих педагогічних закладів на Поділлі було відкрито ще два: учительську семінарію в Кам'янці-Подільському (1913 р.) і учительську семінарію в Ольгополі. Існуючим планам відкрити семінарії в інших містах не губернії не судилося бути реалізованими.[72, с.284]

Отже, прямим результатом державної політики в сфері освіти в другій половині XIX ст. було значне розширення мережі навчальних закладів як початкової освіти, так середньої, зокрема і в Подільській губернії. Зокрема, на передодні Першої світової війни лише у Вінниці існували такі навчальні заклади: реальне училище, чоловіча гімназія, три жіночі гімназії, комерційне училище, учительський інститут, учительська семінарія, церковно-учительська школа, залізничне училище, 12 початкових училищ.[16, с.56]

Перелічені вище заклади вже цілком відповідали потребам ринку праці, соціально-політичним та економічним особливостям регіону в умовах становлення капіталістичного господарства.

Проте зі зміною політичної влади в Україні в 1919 році змінились і передумови розвитку освіти. Система освіти, яка добре функціонувала за Російської імперії, тепер просто на просто була зруйнована більшовиками. Так, на весну 1919 року за розпорядженням Подільського губернського революційного комітету всі наявні тут навчальні заклади були ліквідовані, а в 1920 році почали відкривати радянські навчальні заклади - трудові семирічні школи.

Якщо говорити власне про політичні передумови розвитку освіти в той чи в інший період, не потрібно забувати, що не завжди ці передумови є сприятливими. Справа в тому, що освітня галузь, будучи в той же час і однією зі сфер політичної діяльності влади, загалом підкоряється політичній стратегії урядового курсу. Досить часто, особливо якщо мова йде про багатонаціональні держави та імперії, освітня система меншин мусить переходити на уніфіковану і систему для забезпечення централізованої політики і полегшення управління освітньою сферою. І цей процес є дуже болісним для національних меншин чи інших народів, адже вони позбавляються чи обмежуються в праві користуватись рідною мовою в навчальному процесі, а відповідно і відчувають тиск національного гноблення.

Така ситуація склалась і в Російській імперії відносно України, в тому числі і відносно Подільської губернії.

Розвиток капіталістичних відносин в Російській імперії у середині XIX ст. дав поштовх до корінних перетворень в усіх сферах життя суспільства, в тому числі і в національній культурі, науці, освіті. Відбувалися зміни у суспільній свідомості українського народу, зростали ряди революційно-демократичної інтелігенції, що сприяло боротьбі за відновлення державності і подолання відсталості в соціально-економічному, культурному і освітньому відношенні, та прискорювало прихід української весни національного і культурного відродження.[51, с.76-123] Проте царизм брутально придушував цей рух. Російська імперія, прагнучи зберегти свою територіальну цілісність, посилювала репресивну політику денаціоналізації та насильницької русифікації українського населення Наддніпрянщини.[25, с.178]

Самодержавна Росія, на територія якої проживало приблизно 85% українців, не мала своєї конституції. Законодавство ґрунтувалося на верховній волі імператора. Розцінюючи Україну як свою провінцію, царизм неодноразово робив спроби ліквідації української мови, культури і освіти. Царське самодержавство добре розуміло, що знищивши мову і культурні надбання народу, буде знищений і сам народ. Тому в другій половині XIX - на початку XX ст. царизмом було видано ряд заборонних указів, направлених на знищення української мови, культури, науки і освіти.[25, с. 179]

Почалися переслідування освітян. Першою жертвою стала національна школа: у 1862 році були заборонені українські недільні школи; в 1863 р. заборонено друкувати українські підручники та книжки для народу. Відомим документом - листом міністра внутрішніх справ П. Валуєва до міністра народної освіти О. Головіна від 18 липня 1863 року, що увійшов в історію під назвою Валуєвського циркуляру, рух за національну школу був припинений. В цьому листі говорилося, що «ніякої малоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може», а друкування книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і начальних і для початкового читання народу треба призупинити.[26, с.45]

На відміну від П. Валуєва, освітянин О. Головін відповідав йому, що заборона чи дозвіл на видання книги полягає в сутності думки, а не в мові чи наріччі, та зазначав, що «намагання літераторів обробити граматично кожну мову або наріччя і для цього писати нею і друкувати вельми корисно з огляду на народну освіту і заслуговує повної поваги». Але його думку не було взято до уваги.[55, с.15]

Таким чином, ідея розвитку національної освіти досить глибоко проникла у свідомість інтелігенції та освітян того часу. Таке розуміння ґрунтувалося на реальних потребах самого суспільства. Але царська влада діяла всупереч інтересам народу, посилюючи русифікаторську політику в Україні, Валуєвський циркуляр набув чинності. Тенденція репресивних заходів набула стійкого характеру.

Подальшим кроком російської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указ Олександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий 1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «на малоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т. д.. В результаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовної освіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії і середню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботи або переводили до Росії.[26, с.45]

Проте українське учительство не збиралося відмовлятися від своїх поглядів щодо розбудови національної школи. Репресивна політика царського уряду тільки посилювала напругу. Педагогічна громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах, зборах, конференціях вчителі заслуховували доповіді, приймали резолюції, звернення. Влада вороже поставилася до активізації педагогічного руху за національну школу. Попечителям навчальних округів Міністерство народної освіти надсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію про неблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на той час у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказів учителів звільняли з роботи.

Після Емського указу пішла ціла черга несприятливих для розвитку української національної освіти указів та постанов: 1881 р. - указ Олександра II про дозвіл друкувати окремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. - указ про заборону вживання української мови у всіх державних установах, в тому числі і в освітніх закладах; 1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати і розповсюджувати книги для дітей українською мовою.[25, с.179]

Внаслідок вказаних вище репресивних заходів щодо української освіти українська молодь була позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичних творів українських авторів, не мала змоги прилучатися до культурних надбань свого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного віку залишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність. У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловік налічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів. Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був у Подільській губернії - 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного віку не мали змоги здобути елементарної початкової освіти.[69, с.135]

Такий стан справ викликав хвилю обурення серед української інтелігенції. У періодичних виданнях почали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ж домагання ставили деякі земства, міські думи, науково-просвітні і технічні з'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутність своєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російської імперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотності українського населення є результатом зборони видання популярної літератури рідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньої політики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривши розв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російської імперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши її несвоєчасною.[26, с.46] З певними змінами такий стан справ зберігався до початку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надалі проводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всі педагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувати викладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.

Лише після жовтневої революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснювати систематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництво Центральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росії дозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, де проживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципи освіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схвалені Українським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курси перепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства», створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальних кінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року на Україні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».

Українізація освіти на Поділлі мала значні успіхи. Заходи Центральної Ради підтримала Подільська єпархія на першому вільному єпархіальному з'їзді православного духовенства Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року.[30] При Вінницькому вчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси української мови.

Таким чином, діяльністю Української Центральної Ради було закладено політичні передумови для розбудови української школи, за яку боролися передові демократичні верстви протягом усього XIX ст., становище школи починає покращуватись і зміцнюватись.[18, с.45]

1.2  Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

До скасування кріпацтва у 1861 році освіта народних мас України, а зокрема території Поділля, перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті. [31, с.260]

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).[31, с.262]

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. [2, с.92-93]

Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.

На кінець XIX - початок XX ст. Поділля являло собою переважно аграрний район. Однак від багатьох інших, суто сільськогосподарських зон, звідки вивозилася лише сировина, він відрізнявся добре розвиненою переробною промисловістю. Наявність великих і високоврожайних плантацій цукрового буряка, інтенсивне хліборобство й значний розвиток тваринництва та садівництва зумовили основний напрямок промисловості губернії - головним чином, харчової. На її долю припадало 98% вартості виробництва фабричної промисловості Поділля.

Скасування панщини в Австрійській та Російській імперіях наблизило підвладні їм народи до європейського шляху розвитку. У господарстві європейських країн швидко зростає значення промисловості, широко використовуються парові й електричні двигуни. Ці країни все більше потребують сільськогосподарської продукції й сировини. Поділля по обидва боки Збручу, залишаючись сільськогосподарським краєм, з кожним роком більше постачає таку продукцію на продаж у промислові центри. Головними сільськогосподарськими культурами залишаються зернові, але на зміну посівам жита розширюються площі, зайняті пшеницею, яка була продуктивнішою культурою й дорожче цінувалась на ринку. На Східному Поділлі торгівля хлібом у порівнянні з дореформеними часами у 80-ті роки XIX ст. подвоїлася. [34, с.156]

Протягом другої половини XIX ст. у Подільській губернії значно зросли посіви цукрових буряків для потреб харчової промисловості й тваринництва. У 1882 р. ці посіви займали 52 тис. десятин землі, а наприкінці 90-х років — 95 тис. десятин. Губернія посіла за площею, відведеною під цю культуру, друге місце після Київщини. Утричі зросло вирощення й переробка картоплі, швидко розвивалося садівництво, городництво, бджільництво. У заможних селянських господарствах Тернопільщини в цей час також зростає вирощування на продаж картоплі та зерна.

У зв'язку з піднесенням сільськогосподарського виробництва розвивається переробна промисловість: борошномельна, пивоварна, шкіряна. У 1883 році на Тернопіллі працювало 8 великих парових та 680 водяних млинів. Найбільшим підприємством краю була Монастириська тютюнова фабрика (вона стала до ладу ще 1812 р.). 1914 року тут працювало 1130 робітників. Серед інших найбільших підприємств на початку XX ст. відзначимо Підволочиський консервний завод (100 робітників у 1913 р.), паровий млин у Збаражі (70-80 робітників) та інші. Але при цьому найважливіші галузі промисловості були в руках австрійців, німців тощо. Для захисту власних інтересів українські підприємці об'єднувалися довкола «Крайового кредитного союзу», «Союзу спілок для збуту худоби», спілок «Народна торгівля», «Сільський господар», страхового товариства «Дністер» та інших. [14, с.33]

Хоча за темпами промислового розвитку Подільська губернія відставала від інших губерній України, але й тут ми бачимо значне зростання: якщо 1862 року тут було 567 підприємств, то 1901 - їх налічувалося вже 5197. Особливо швидко фабрики і заводи будувалися останньому десятиріччі XIX ст. Але це були переважно невеликі підприємства, на яких працювало не більше 10 чоловік. Від загальної кількості населення губернії (понад 3 млн. чоловік ) число робітників було незначним - близько 28 тисяч.

Провідну роль на Східному Поділлі відігравала цукрова промисловість. 1861 року тут працювало 32 цукрозаводи, у 1895 р. їх діяло вже 52. Другою важливою галуззю промислового виробництва було ґуральництво. На кінець сторіччя ґуралень тут налічувалося 79. З тридцять пореформених років число млинів у губернії зросло з 2700 до 3600. З них половина були водяними, 1500 - вітряними, 56 - паровими. Третя важлива галузь промисловості борошномельна. В цей час у Дунаївцях, Городку, Проскурові виникають підприємства по виготовленню й ремонту сільськогосподарської техніки (віялок, млинів, соломорізок тощо). З явилися й ливарно-механічні заводи (Проскурів, Дунаївці, Кам'янець). Розвивалася суконна промисловість. [37, с.157]

Інші галузі промисловості розвинуті були значно слабше. Серед них слід назвати такі як добування корисних копалин, варіння пива, насінництво цукрових буряків, виробництво тютюну, шкіри, сірників, консервів, крохмалю, паперу. Пізніше було відкрито чимало дрібних підприємств військового значення. Особливо багато з'явилося їх у м. Вінниці. Тут же ще 1880 року стало до ладу одне з найбільших металообробних підприємств губернії - завод «Молот». В 1912 році закінчилося будівництво великого на той час підприємства хімічної промисловості - Вінницького суперфосфатного заводу та взуттєвої фабрики «Ястреб».

У пореформені роки зросла кількість кустарів-ремісників. Ткацьке, кожухарське, шевське, столярне, ковальське виробництво були поширені в усіх повітах губернії. Славилися й вироби подільських гончарів. [32, с.8]

Переважна більшість підприємств являла собою невеликі майстерні, хоч формальна статистика відносила їх до фабрично-заводських підприємств.

Розвиток господарства викликав пожвавлення будівництва залізниць. На Поділлі особливо швидко розвивався залізничний транспорт. Густота залізничних шляхів тут була більшою, ніж в інших губерніях Росії. Виняток становили лише польські губернії, де залізниць було ще більше. За густотою мережі та вантажообігом залізниці Поділля переважали залізниці Київської та волинської губернії.

Протягом 1869-1871 років була споруджена залізниця Підволочиськ — Тернопіль — Львів, прокладено лінію Жмеринка — Волочиськ (1871). За рік перед тим закінчилося будівництво залізниці Київ — Балта. Поділля з'єдналося залізничними коліями з Європою й Росією. 1897 р. залізниця з'єднала Тернопіль з Бережанами, 1906 — Тернопіль зі Збаражем. Прокладення залізниць сприяло розвитку промисловості, пожвавленню торгівлі, вивезенню за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння розвитку Проскурова й Кам'янця-Подільського. Проскурів, який знаходився на залізничній магістралі, значно зріс, зокрема обсяг його промислового виробництва за останнє тридцятиріччя XIX ст. збільшився удесятеро. Ті ж міста, які стояли осторонь залізничних шляхів (Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця) сповільнилися у темпах розвитку.

Більш-менш значних промислових центрів на Поділлі не було, та все ж певну концентрацію фабрично-заводських робітників спостерігаємо у більших містах. До них належали: Вінниця, Кам'янець-Подільський, Проскурів, Гайсин.

Матеріальне становище робітників Поділля було дуже важким. Так, сезонні робітники цукрових заводів за свою тяжку працю одержували мізерну плату - 4-6 крб. на місяць. Заробітна ж плата директора чи якогось іншого вищого службовця тут дорівнювала зарплаті 100-120 робітників. На підприємствах не було охорони праці, внаслідок чого багато робітників ставали каліками. Більшість з них жили в тісних, холодних і брудних дерев'яних бараках, де спали позмінно. Не легше жилось і робітникам інших галузей. [39, с.26]

Для Подільської губернії характерним було велике дворянське землеволодіння. Кількість поміщицьких маєтків, що перевершували 500 десятин землі, тут виявилася найбільшою з усіх 9 губерній України. Серед місцевих дворян-поміщиків було багато магнатів, які володіли колосальними латифундіями землі. У переважній більшості це були польські магнати, що здавна захопили родючі українські землі, решта - російські та українські поміщики, німецькі барони та інші великі землевласники.

Зовсім в інших умовах знаходилася переважна більшість селянських господарств. В середньому на одне селянське господарство припадало 3,7 десятин землі. Мізерність цієї площі стає особливо очевидною, коли звернутися до такого загальновизнаного положення, що 8 десятин на двір, а таких дворів було більше половини в Європейській частині Росії, зовсім недостатньо для утримання сім'ї.

Процес зубожіння селянства ще яскравіше виявлявся в тому, що понад 64% селян губернії не мали ніякої робочої худоби і більше 60% - потрібного для сільського господарства реманенту. Селяни змушені були йти в кабалу до поміщиків, щоб відробити борг за коней чи волів, відробити з процентами позичений у період голодної зими хліб тощо. Так, розвиток капіталізму на селі переплітався із старими, феодальними формами гноблення селянства.

Низький рівень агротехніки в бідних селянських господарствах, відсутність або нестача добрив, користування примітивними знаряддями праці (дерев'яні плуги, борони тощо ) - все це призводило до виснаження землі та низьких врожаїв. А це в свою чергу було причиною досить частих голодних років, що супроводжувалося епідеміями хвороб. Багато селян Поділля змушені були покидати рідні домівки, шукати заробітки на цукроварнях та інших підприємствах, переселятися на окраїни імперії.

Трудящі Поділля були майже позбавлені медичної допомоги. На всю величезну імперію на 1895 рік було 2259 лікарняних ліжок та 288 лікарів і 342 медичні сестри. Тому не дивно, що епідемії тифу, дизентерії, скарлатини, кору та інших хвороб косили щороку десятки тисяч людей.

Особливо погіршилось становище робітників Поділля в роки Першої світової імперіалістичної війни, що почалась у 1914 році. Війна розладнала економіку губернії. Постійна близькість фронту, неодноразові евакуації, паніка, перебої у постачанні сировиною дезорганізували роботу промислових підприємств і транспорту, важко відбилася на стані справ у сільському господарстві.

В цей важкий час прискорюється диференціація селянства Поділля. Кількість розорених безземельних селян швидко зростала. Але й ті, що не розорилися, були в дуже скрутному становищі. Більше половини селянських господарств мали в своєму користуванні посівну площу, яка не могла забезпечити їх ні хлібом, ні фуражем. Жалюгідною була зарплата сільськогосподарських робітників. За день виснажливої праці чоловіки одержували по 40-50 коп., а жінки - 30-40 коп. [14, с.34]

Промисловість, сільське господарство і торгівля в губернії переживали глибоку кризу. Наскільки важким було становище трудящих Поділля, свідчить той факт, що губернські земські збори звернулися до уряду з проханням виділити кредити для надання допомоги населенню. При цьому вони підкреслювали, що «населення Подільської губернії, як губернії фронтової, знаходиться у виключно важких умовах і заслуговує особливої уваги з боку державних органів.

Матеріальні збитки доповнювалися повним політичним безправ'ям населення. Подільські люди, як і люди сієї України, зазнавали національного гноблення. Царське самодержавство забороняло вчитися в школах рідною мовою, друкувати твори українських письменників, читати українські газети й журнали. Одночасно з переслідуванням української культури царське самодержавство і його органи на місцях намагались розпалити національну ворожнечу між трудящими різних національностей, докладали всіх зусиль, щоб посварити українців з росіянами, поляками, ретельно культивували антисемітизм. Все це робилося з метою відвернути увагу робітників і селян від важливих соціальних і політичних питань, розв'язання яких ставила на порядок денний революційна ситуація в країні.

У зв'язку з настільки складними соціально-економічними і політичними процесами, які відбувалися в Російській імперії, стан шкільної освіти в Подільській губернії другої половини XIX - початку XX століття був не із кращих.

Колоніальне становище краю, поділеного між Австрією й Росією, засилля польського, російського й німецького поміщицтва и чиновництва гальмувало культурний розвиток народу. У Австро-Угорській імперії на 70-80-ті роки XIX ст. сформувалася виразно антинародна система освіти. Для дітей українців призначалася у більшості випадків лише початкова школа. На Тернопіллі, де на початку XX ст. проживало понад 1 млн. чоловік, в 1901 р. діяло лише п'ять гімназій, та й ті з польською мовою викладання. Лише 1906 року була відкрита перша українська гімназія в Тернополі. В українських повітах краю в п'ятій частині сіл шкіл не було взагалі. В Росії ж, де українську мову взагалі не визнавали, шкіл з рідною мовою викладання, у тому числі на Поділлі, не було зовсім. [37, с.157]

Отже, впродовж другої половини XIX ст., попри всі перешкоди, зокрема посилення централізованого імператорського управління, деструктивні заборонні процеси на Поділлі, створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти. Духовно-освітні заклади набувають як релігійного статусу так і світського характеру.

У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства. [5, с.34]

За цих умов величезну роль в історії нашого народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта». Його засновано у Львові 8 грудня 1868 року. До 1914 р. майже не було села чи міста в Галичині, де не було б місцевих осередків «Просвіти». Товариство сприяло організації споріднених товариств — «Рідна школа», «Союз українок», наукового товариства імені Шевченка, «Відродження», «Сільський господар». У цьому числі були й молодіжні товариства: «Січ», «Сокіл». Це були патріотичні спортивно-молодіжні товариства, які згодом відіграли важливу роль у формуванні українського січового стрілецтва.

Товариство видавало дешеві книжки для народу. Через друковане слово, читальні, самоосвітні гуртки, театральні, співочі, музично-інструментальні гуртки товариство вносило в широкі маси українського люду культуру, знання, національну свідомість.

Просвітницьку діяльність безкорисливо вели гімназисти, вчителі, священики. Кошти для діяльності товариства збиралися членськими внесками, платними заходами, дарчими записами. Наскільки народ дорожив «Просвітою», видно з того, що день заснування «Просвіти» — 8 грудня — вважався національним святом. [54, с.262]

Отже, не дивлячись на всі перешкоди, зокрема посилення централізованого управління, деструктивні заборонні процеси, відміна кріпосного права в Російській імперії сприяла дальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і в Подільській губернії. На Поділлі створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти. Створюється система чоловічої та жіночої середньої освіти.

Таким чином, на розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді - прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділлі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.

Тому можна стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті. Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись її підвалини в сучасному розумінні.

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИ РЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Досліджуваний період характеризується поступовим розширенням спектру громадського життя в містах. Одним із його проявів була багатогранна діяльність різноманітних товариств, які спрямовували свою роботу на розвиток науки, культури, освіти. Більшість їх діяло у губернському місті. [58, с.123]

Період другої половини XIX — початок XX століття характеризується значною активізацією педагогічної і просвітницької діяльності демократично налаштованої інтелігенції, Передчуття відміни кріпосництва, реформа 1861 року, пошук нових легальних форм боротьби за громадські свободи сприяли пожвавленню в культурно-освітньому житті, запалюючи оптимізмом, новими ідеями національну свідомість народу, а серед нього кращих представників інтелігенції, студентів, учнів гімназій. Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання ширити освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище на погляд автора, для того часу цілком нове у суспільстві. Безкорисливо віддана ідеям спільної праці задля просвіти трудового люду, інтелігенція акумулювала і водночас поширювала нові погляди на навчання й освіту, шукала й утверджувала ефективні форми освітньої роботи серед різних верств і груп населення. Освітяни-вихователі наближали знання до простих людей.

Відчуваючи неминучість змін, які мали статися найближчим часом, українська інтелігенція, що народжувалася, сміливо висловлювалась за необхідність освіти для народу. Зрушення на краще у суспільній думці пробуджувало розумові й моральні сили патріотичної молоді, яка почала гуртуватися навколо спільної ідеї, єдиних інтересів служіння українському народу.

Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу.

Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Вони утворилися в кінці 1860 — на початку 1861-го років у Петербурзі, а також Києві. Полтаві, Харкові. Одесі, Чернігові та інших містах Наддніпрянської України.

Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо.

Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.

Після закриття недільних шкіл громадівці були викладачами у педагогічній школі, яка готувала вчителів для села, там давали глибокі знання, сучасну методику. Також багато працювали над написанням та виданням народних книжок, підручників для шкіл українською мовою, збирали кошти на різні освітні справи, збирали етнографічний матеріал, працювали над укладанням українського словника тощо. [42, с.72-81].

Серед перших було Подільське церковне історико-археологічне товариство, яке було засноване у 1903 р. на базі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Таке перетворення Комітету на Товариство сприяло об'єднанню краєзнавців Поділля – у 1912 р. у ньому налічувалося 136 членів. [66, с.78].У вересні 1911 р. в Кам'янці-Подільському виникло Товариство подільських природодослідників, яке вже наступного року мало 213 членів. Воно організовувало експедиції, видавало “Записки товариства”, мало бібліотеку, у Пушкінському Народному домі проводило читання безплатних лекцій. [68, с.7]. Успішно поєднувало наукову, просвітницьку і громадську діяльність Товариство подільських лікарів. Воно було засноване в губернському центрі у 1859 р., нараховувало 123 члени, мало бібліотеку (у 1865 р. - 3526 томів) та розпочало формування колекції для майбутнього музею. У 1865 р. товариство, серед членів якого переважали поляки, було закрито внаслідок реакції на друге польське повстання. Згідно розпорядження генерал-губернатора О. Безака, бібліотека та музейні експонати Товариства були доставлені в Київ та передані генерал-губернаторству та університету Св. Володимира. Проте з 1878 р. Товариство подільських лікарів відновило діяльність, зосередивши свою роботу не лише на санітарно-гігієнічних та медичних питаннях, а й охопило краєзнавчу та лекційно-просвітницьку діяльність. Окремо слід згадати діяльність Товариства мистецтв, статут якого був затверджений у січні 1908 р. Його організатором став відомий на Поділлі художник В. Розвадовський, який одночасно завідував художніми класами. Товариство мистецтв розгорнуло на Поділлі широку просвітницьку діяльність, влаштовуючи пересувні виставки художніх творів у містах та багатьох містечках губернії. Крім того, у Кам'янці-Подільському діяла постійна виставка творів мистецтв. [64]

Слід відзначити, що український освітній рух на Поділлі репрезентовано єдине товариство – “Просвіта”, створене в 1906 р. в Кам'янці-Подільскому. Значна філія утворилась у Могилеві. Ряди Подільської “Просвіти” об’єднували українську інтелігенцію для спільної роботи заради освіти народу, що й визначало свою діяльність лише містом, а проводило також велику роботу на селі. Але національно-просвітницька діяльність “Просвіти” зустріла вороже ставлення з боку уряду і вже 2 липня 1907 р. Подільське губернське присутствіє заборонило діяльність товариства. У березні 1908 р. надійшов дозвіл на відкриття товариства, й “Просвіта” відновила свою діяльність у Кам’янці-Подільському, зробивши чимало поширення серед населення української історії та фольклору. [48, с.6-27].

Серед громадських організацій, що діяли в інших містах, можна згадати Вінницьке медичне товариство (1903 р.), Вінницьке літературно-артистичне товариство (1908 р.), Могилівське відділення товариства дослідників Подністров'я (1908 р.), Балтське музично-драматичне товариство (1908 р.) та ін. Але діяльність цих товариств була вже не такою активною та значимою, як тих, що існували в губернському місті. Аналіз джерел засвідчує, що поміж усіх міст Поділля найбільш активно до громадської діяльності залучалися жителі губернського центру. Це можна пояснити наявністю в їхньому складі значно більшої частки як освіченого, так і заможного населення.

Невід'ємно від діяльності згаданих товариств пов'язане заснування у другій половині XIX – на початку XX ст. в містах Подільської губернії музейних закладів. Перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському. Ініціатором його створення виступив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, який 29 жовтня 1889 р. створив комісію з організації церковного Давньосховища. 30 січня 1890 р. Комітет затвердив правила Давньосховища, оголосивши тим самим про створення музейного закладу, який розмістився у галереї Кафедрального собору. Давньосховище мало старожитностей, архів і бібліотеку, завідувачем був призначений соборний священик В. Якубович, секретарем у справах – протоієрей Є. Сіцінський – відомий дослідник старожитностей та історії Поділля. У зв’язку з перетворенням історико-статистичного комітету в історико-археологічне товариство, Давньосховище офіційно перейменовано у музей.[66, с.43]

Ще один музей у Кам'янці-Подільському з'явився у 1912 р. – при губернській земській управі Товариство подільських природодослідників відкрило природничо-історичний музей. Він мав три відділи: демографічний, культурно-історичний та природничо-історичний.[66, с.44] Так само є свідчення про намагання Могилівського відділення товариства дослідників Подністров'я у 1908 р. відкрити власний музей у Могилеві.[60, с.299]

2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття

У 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії почалися реформи, складовою яких була реорганізація місцевого управління. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. і правилами застосування цього закону, що були опубліковані влітку 1865 р. в Україні почали діяти виборчі земські зібрання та їх виконавчі органи — управи. Незважаючи на обмежену законодавством компетенцію, рутину бюрократичних порядків, постійну нестачу коштів, земці відразу знайшли надійні основи своєї діяльності виходячи з невідкладних потреб суспільства. Народна освіта стала одним із пріоритетних напрямків їхнього опікування.

Шкільну справу земствами довелося розпочинати в дуже складних умовах не лише тому, що кошти на народну освіту стали необов’язковими, а й тому, що народні школи перебували у великому занепаді – не вистачало приміщень, вчителів, підручників. Крім того, маючи бажання взятися за створення початкових шкіл, не всі земства могли виконувати цю благородну місію. І все ж протягом першого десятиріччя існування земств кількість земських початкових шкіл в Україні значно зросла.[42]

Дореформена школа залишила у спадок жалюгідні результати початкового навчання сільських дітей. Статистичні дані свідчать про обмежену кількість шкіл і низький рівень грамотності. У школах панували застарілі методи навчання і постійні залякування учнів, підручниками слугували церковні книги, вчителями здебільшого працювали священики. Ознайомившись зі станом справ на місцях, земські члени училищних рад доповідали земським зборам про необхідність розв'язання трьох основних завдань щодо школи: підготовку вчительських кадрів, закупівлю книг для народного читання, впровадження нових методів навчання.

Водночас повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян.

Навчання в однокласних училищах тривало три роки. Учні поділялися на три відділення, у яких одночасно викладав один учитель. Школярі вивчали закон Божий, церковнослов'янську грамоту, російську мову (читання, письмо, граматику), математику і церковні співи. Головною метою початкової освіти вважалося утвердження в народі релігійних і моральних понять. Обсяг корисних знань обмежувався вмінням читати, писати і знати чотири арифметичні дії. [45, с.176-210]

Особливе значення щодо постановки навчально-виховного процесу в земських школах мала педагогічна діяльність земського гласного, члена Олександрівської училищної ради М. О.Корфа. Створений ним тип трирічної однокомплектної школи дістав загальне визнання і поширився у всіх земських губерніях. Як методист М. О.Корф багато нового і цінного вніс у теорію та практику початкового навчання, організував широкий обмін досвідом роботи. Враховуючи, що не всі учні закінчували повний курс, педагог склав програму так, щоб кожного року діти опановували завершений обсяг відповідних знань. Заняття розпочиналися після збирання врожаю і тривали до початку весняних сільськогосподарських робіт. Це був найбільш раціональний варіант функціонування сільської школи. Педагогічна система М. О.Корфа ґрунтувалася на ідеях народності та гуманізму. Вчений запропонував створення таких умов шкільного життя, за яких учитель, розглядаючи кожну дитину як найважливішу цінність, прагне досягти максимуму в розвитку здібностей, самодіяльності та творчості.

Дидактичні засади початкового навчання в 60-ті роки XIX ст. було розроблено видатним педагогом К. Д. Ушинським. Учений не зводив елементарну освіту до простого засвоєння учнями певної суми знань, оволодіння технікою читання, навиками письма та лічби. У свої працях, наукових статях підручниках він підкреслював, що навчальний процес має значно ширше коло завдань з погляду розумового розвитку: розкриття духовних фізичних сил учнів, формування в них позитивного ставлення до навчання, розвиток пізнавальних можливостей школярів.

Піклуючись про якісний склад освітянських кадрів, земства зуміли залучити до співпраці кращих учителів, які підтримували новаторські педагогічні ідеї, активно впроваджували нові дидактичні принципи в навчально-виховний процес. Насамперед у земських училищах застосовувався звуковий метод вивчення грамоти, який мав значну перевагу над складовим. Земські вчителі розуміли і недостатню ефективність читання церковних текстів, замість хрестоматій релігійного спрямування вони використовували на уроках підручники К. Д. Ушинського, М. О. Корфа, М. Ф. Бунакова.

Ставлення вчителів до своїх учнів будувалося на засадах доброзичливості, справедливості. Багато із них працювало з зацікавленням, творчо. Кваліфікація вчителів постійно вдосконалювалася. Уже на перших сесіях земці порушили перед Міністерством народної освіти питання про організацію спеціальних навчальних закладів з підготовки вчительських кадрів — учительських семінарій. педагогічних курсив і училищ. Під час літніх канікул з метою ознайомлення вчителів з метою педагогічної майстерності земства регулярно проводили вчительські з'їзди — короткотермінові навчальні заклади методичного характеру. Слухачі вивчали головні положення методики початкового навчання, проходили педагогічну практику в школах, писали курсові роботи, розглядали нові методичні посібники і підручники, обговорювали питання навчально-виховного процесу.

Іншою формою земської практики, на Поділлі, щодо підготовки вчителів стала організація загальноосвітніх курсів. Їх мета полягала в ознайомленні вчителів з новітніми досягненнями в різних галузях науки. На запрошення земств відомі вчені читали курси лекцій, видатні педагоги популяризували кращі засоби навчання. Земства проводили значну роботу із забезпечення вчителів книгами і періодичними виданнями як загальноосвітнього, так і педагогічного змісту. При губернських і повітових управах було створено бібліотеки для земських службовців і насамперед для земських учителів. Шкільні книгозбірні комплектувалися педагогічними відділами, великого значення набувала земська діяльність щодо друкування методичної літератури, зокрема програм і конспектів лекцій, дидактичних матеріалів до уроків, рецензій на нові підручники. [63, с.101-133]

Окремі губернські земства започаткували видання педагогічних часописів для вчителів початкових училищ. Наприкінці 60-х років XIX ст. поряд із земськими школами з'явилися так звані міністерські зразкові училища. Порівняно з іншими типами сільських початкових навчальних закладів вони повинні були надавати дітям селян можливість здобувати, освіту в більш повному обсязі, проте однокласні училища Міністерства народної — освіти перебували нарівні елементарної грамоти. Там викладалися закон Божий, російська мова з частописанням, арифметика та співи. У міністерських зразкових училищах панував формалізм, насаджувалися бюрократичні порядки, запроваджувався постійний нагляд за учнями. Належної оцінки заслуговують і створені в 80-х роках XIX ст. церковнопарафіяльні школи. Програмами цих шкіл передбачалося здебільшого вивчення релігійних дисциплін і насамперед закону Божого. Обов'язковими були знання заповідей Господніх, молитов, фактів зі Святої історії. Важливе значення надавалося церковним співам. Учні читали церковні книги. Учителями працювали священики, які не мали педагогічної підготовки. Справді народними школами, що розвивали у дітей розумову діяльність логічне мислення та творчі здібності, були земські початкові училища. [52]

Міністерство народної освіти затвердило орієнтовні програми початкових народних училищ. Основною метою початкової освіти було релігійне виховання та елементарне навчання.

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Обучение основам социальной информатики учащихся 8-9 классов". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 484

Другие дипломные работы по специальности "Педагогика":

Метод языкового анализа на уроках русского языка

Смотреть работу >>

Использование образовательной технологии "Школа 2100" в обучении математике младших школьников

Смотреть работу >>

Организация учебного сотрудничества в процессе обучения младших школьников русскому языку

Смотреть работу >>

Организация работы по подготовке школьного актива органами ВЛКСМ в 60-80-хх годах ХХ века

Смотреть работу >>

Особенности организации самостоятельной работы студентов педагогического колледжа при овладении курсом методики физического воспитания и развития детей

Смотреть работу >>