Дипломная работа на тему "Методика опрацювання прикметника у початкових класах"

ГлавнаяПедагогика → Методика опрацювання прикметника у початкових класах




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Методика опрацювання прикметника у початкових класах":


ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення прикметника у початкових класах

1.1 Сутність прикметника як частини мови (семантико-функціональний аспект

1.2 Система вивчення прикметника у початкових класах

Розділ 2. Експериментальне дослідження особливостей вивчення прикметника на уроках рідної мови у початкових класах

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.2 Ефективність експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Відповідно до концепції державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) провідним завданням освіти є створення умов для “всебічного розвитку людини як цілісної особистості, її здібностей і обдарувань, збагачення на цій основі творчого та інтелектуального потенціалу народу, формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору” [4, 95]. В умовах докорінних змін у сучасному суспільстві проблема цілеспрямованого формування особистості є однією з першорядних.

Глобальні соціальні перетворення спонукають до переорієнтації цінностей і якісних характеристик сучасної людини. Нині суспільству потрібні такі якості особистості, як активність, рішучість та оригінальність мислення, конструктивність, нестандартність і творчий підхід до розв’язання різних життєвих ситуацій. Цю проблему неможливо вирішити без виховання мовної культури учнів, розвитку їхнього мовлення. У концепції мовної освіти в школах України зазначається, що вивчення мови має ґрунтуватися на “діяльнісно-проблемному підході до організації навчального процесу” [38, 9], метою якого є “головним чином підвищення культури мовлення та грамотності школярів” [13, 11].

Мета вивчення української мови в початковій школі полягає не тільки в здобутті школярами елементарної лінгвістичної освіти, а й формуванні вмінь та навичок вільно володіти мовою в усіх видах мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння, письмо), правильно користуватися її стилями, формами, жанрами [19, 14].

Заказать написание дипломной - rosdiplomnaya.com

Специальный банк готовых оригинальных дипломных работ предлагает вам приобрести любые проекты по нужной вам теме. Профессиональное выполнение дипломных работ на заказ в Новокузнецке и в других городах России.

Щоб допомогти учням оволодіти зв'язним мовленням, необхідно орієнтувати їх на засвоєння специфіки кожної з частин мови, оскільки саме їй належить особлива роль у мовній комунікації. Також на уроках мови здійснюється формування вмінь використовувати частини мови у власному мовленні не лише для передачі думки, а й для увиразнення мовленнєвої діяльності, розвитку умінь емоційно-почуттєвого висловлювання, збагачення й активізації власного мовлення. З метою розробки теоретичних засад експериментальної методики нами проаналізовано праці А. П.Каніщенка, Н. І.Лазаренка, Т. М.Сокольницької, Л. Б.Попова, І. Л.Холковської, І. О.Шаповалова та ін. та багатьох інших науковців.

Помітний внесок у дослідження семантичних і граматичних функцій та семантико-стилістичних властивостей частин мови зробили І. Ф.Буслаєв, В. В.Виноградов, О. Х.Востоков, М. І.Греч, О. П.Павловський, О. М.Пєшковський, В. К.Тредіаковський, П. Ф.Фортунатов, Л. В.Щерба, О. К.Безпояско, І. Р.Вихованець, К. Г.Городенська, І. К.Кучеренко, І. І.Мєщанінов, В. М.Русанів-ський, О. П.Суник, О. О.Шахматов та ін. Вчені вказували на значення використання різних частин мови у формуванні усних і письмових висловлювань, збагаченню й увиразненню мовленнєвих умінь і навичок.

Аналіз наукової та методичної літератури, власні спостереження за навчально-виховним процесом у початковій школі дають змогу стверджувати, що важливим засобом збагачення мовлення учнів виступають саме прикметники. Водночас прикметник як частина мови засвоюється молодшими школярами із значними труднощами. Так, аналіз типових недоліків учнівських висловлювань показав, що розв'язання проблеми використання прикметників у процесі побудови системи структурно-семантичних зв'язків між компонентами речення і тексту є далеким від завершення.

Таким чином, вибір і актуальність теми дослідження зумовлені, з одного боку, соціальною значущістю володіння мовою як засобом спілкування і пізнання, а з іншого – невисоким рівнем засвоєння слів прикметникової семантики у системі комунікативно-мовленнєвих умінь учнів початкової школи, недостатнім дослідженням проблеми в теоретичному і практичному аспектах.

Об'єкт дослідження – система вивчення прикметника у початкових класах.

Предмет дослідження - методика формування поняття прикметника на уроках української мови.

Мета дослідження полягає в розробці науково обґрунтованої та експериментально перевіреної методики формування в учнів 1-4-х класів поняття прикметника на уроках української мови.

Гіпотеза дослідження. Ефективність формування поняття прикметника на уроках української мови в початкових класах підвищиться, якщо:

1)  ураховувати психологічні фактори, що впливають на процес вивчення частин мови молодшими школярами;

2)  ознайомлювати учнів із властивостями прикметника як частини мови;

3)  відпрацьовувати відповідні вміння на основі вправ, підпорядкованих лінгвістичним та дидактичним вимогам.

Досягнення мети дослідження й перевірка висунутої гіпотези передбачають розв’язання таких взаємопов'язаних теоретичних і практичних завдань:

1)  з'ясувати рівень розробки проблеми в сучасній лінгводидактиці;

2)  визначити лінгводидактичні основи використання прикметника як засобу збагачення словникового запасу учнів;

3)  обґрунтувати психолого-педагогічні передумови формування в школярів умінь вживати прикметники у власному мовлення;

4)  проаналізувати систему вивчення прикметника в підручниках для 1–4-х класів в аспекті досліджуваної проблеми;

5)  вивчити стан розвитку в школярів умінь вживати прикметники у власній мовленнєвій діяльності; проаналізувати типові помилки в учнівських роботах і з'ясувати причини їх появи;

6)  розробити і апробувати експериментальну методику, яка реалізовувала б систему вивчення прикметника і сприяла збагаченню словникового запасу у молодших школярів.

Методологічною основою дослідження є положення про взаємозв'язок мовних рівнів, розгляд мовних одиниць у єдності їх значення, форми та функції.

Для розв'язання поставлених завдань було використано такі методи дослідження:

1)  теоретичні: вивчення та аналіз лінгвістичної, психолінгвістичної, дидактичної і методичної літератури з досліджуваної теми;

2)  емпіричні: аналіз навчального процесу, індивідуальні бесіди з учителями й учнями; вивчення та узагальнення досвіду вчителів; спостереження за процесом мовленнєвого розвитку школярів; аналіз усних і письмових висловлювань учнів;

3)  педагогічний експеримент (формуючий, контрольний);

4)  обробка результатів педагогічного експерименту (якісний і кількісний аналіз експериментальних даних).

Дослідження проводилось у три етапи.

На першому етапі (2006 рік) вибрано тему й обґрунтовано її актуальність; визначено вихідні положення, які є теоретичною основою методики формування в школярів 1-4-х класів поняття про прикметник.

Другий етап (2007 рік) присвячено вивченню лінгвістичної, психологічної і навчально-методичної літератури з проблеми дослідження; проведенню констатуючих зрізів, аналізу їх результатів і пошуку методичних шляхів розв’язання поставлених завдань; розробці програми експерименталь-ного навчання.

На третьому етапі (2008 рік) здійснено експериментальне навчання та перевірку ефективності запропонованого комплексу вправ для формування в учнів 1-4-х класів поняття прикметника.

Наукова новизна дослідження визначається теоретичною та експериментальною розробкою методики ознайомлення учнів 1-4-х класів з функцією прикметника як частини мови, а також формування практичних умінь правильно використовувати прикметники у процесі самостійного висловлювання.

Теоретичне значення дослідження полягає в науковому обґрунтуванні методики роботи над прикметником, спрямованої на підвищення мовленнє-вої культури учнів початкової школи.

Практичне значення дипломної роботи визначається тим, що створено методичне забезпечення запропонованої системи навчання, яке виявляється в розширенні уявлень учнів про функціональні можливості прикметника, в розробці вправ, спрямованих на формування вмінь використовувати прикметники в побудові власних висловлювань. Розроблені автором методичні рекомендації та комплекс дидактичних засобів можуть бути використані вчителями початкових класів в їхній практичній роботі.

Структура дослідження, визначена метою та завданнями, складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення прикметника у початкових класах

1.1 Сутність прикметника як частини мови (семантико-функціональний аспект)

Одним з основних завдань граматичної науки є класифікація мовних фактів. На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови.

Проблема поділу слів на частини мови має свою багатовікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних і граматичних (морфолого-синтаксичних) та словотворчих ознак. В основу розподілу слів на лексико-граматичні класи — частини мови — покладено морфологічний принцип, який доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним [17, 26].

Основною морфологічною ознакою, яка кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. Ця ознака дає змогу виділити дві основні групи слів: відмінювані (змінні) і невідмінювані (незмінні) слова. Для детальнішої класифікації змінних слів береться до уваги наявність у них граматичних категорій роду, числа, відмінка, перехідності-неперехідності і виду, тобто всіх найзагальніших іменних і дієслівних категорій.

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає класифікувати слова з погляду їх належності до різних частин мови, є здатність слів граматично поєднуватися з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Характер цієї залежності (такі типи синтаксичного зв'язку, як керування і прилягання, для розрізнення яких нерідко доводиться звертатися до змісту всього речення при визначенні частин мови не диференціюються) дає змогу виділити окремі підкласи слів [9, 37].

Лексико-семантичними ознаками служить наявність чи відсутність у слова лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень. Відповідно до цього слова поділяються на повнозначні і неповнозначні. Лексичні значення повнозначних слів у свою чергу поділяються на предметні, означальні (власне ознака, процесуальність і ознака ознаки) та числові. Окремою ознакою на рівні семантики можна вважати також еквівалентність, тобто здатність слів виступати семантичними репрезентантами цілого підкласу (див. займенник).

Сукупність ознак морфологічного, синтаксичного і лексико-грама-тичного рівнів дає змогу виділити широкі класи слів [47, 31-32]:

І. Змінні повнозначні — мають парадигму відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться з поняттями (брат, читання, веселий, вік, три, вчений, третій, ходити).

Всередині цього класу слів за рядом інших ознак (наявність певних граматичних категорій, здатність узгоджуватися з іншими словами, вираження понять предметності, ознаки, кількості чи здатність виступати їх репрезентантом) виділяються окремі підкласи, які прийнято називати змінними повнозначними частинами мови. Це насамперед іменник (брат, читання, ходіння) – підводиться під категорії роду, числа й відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає предметність.

II. Незмінні повнозначні — переважно не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться безпосередньо з поняттями.

III. Незмінні неповнозначні — не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (синтаксичних) значень; це клас службових слів.

При характеристиці повнозначних частин мови взято до уваги їх узагальнене лексичне значення. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова. Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність.

Граматична категорія іменника як узагальнене лексико-граматичне поняття виявляється через підпорядковані йому видові часткові граматичні поняття у відповідних системах граматичних форм окремих частин мови.

Частини мови об'єднуються і розмежовуються відповідно до властивих їм комплексів граматичних категорій. У сфері частин мови граматичні категорії поєднуються і переплітаються із словотворчими категоріями; цей “взаємозв'язок формування і словотворення з категоріями частин мови, природно, зближує і самі процеси формування і словотворення”. Граматичні категорії в цілому мають вищий ступінь абстрактності, ніж словотворчі категорії. Комплекси граматичних категорій у межах частин мови не однакові. Певним частинам мови властиві відповідні граматичні категорії. Є граматичні категорії, що властиві двом, чи більше частинам мови. Наприклад, рід, число, відмінок — категорії насамперед іменні [46, 65-66].

Частини мови як класи слів виразно відображають складну взаємодію лексики і граматики. Постійна спрямованість граматики на лексику, яка, з одного боку, свідчить про семантичне підґрунтя формування граматичних категорій і, з другого боку, розкриває закономірності граматичної спеціалізації кожного слова, уможливлює функціонування мови і її взаємопов'язаних ярусів у процесі мовленнєвої реалізації.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови — іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О. М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін. саме ці частини мови виступають як незаперечні [35]. Зокрема, О. М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють ycі інші категорії. Є. Курилович, виділяючи також чотири кардинальні частини мови, відзначав, що слова мають первинну синтаксичну функцію залежно від їх лексичного значення (іменник: підмет; прикметник: означення до іменника; дієслово: присудок; прислівник: означення до дієслова) і що всяке вживання їх в іншій синтаксичній функції, відмінній від первинної, є з формального погляду мотивованим вживанням. Він підкреслював, що первинні синтаксичні функції випливають з лексичних значень частин мови і являють собою транспозицію цих значень.

Л. Теньєр досить детально обґрунтував принципи виділення чотирьох частин мови — іменника, дієслова, прикметника і прислівника. Усі слова певної мови поділяються за Л. Теньєром на повні і пусті слова, поміж яких тільки повні слова характеризуються тим або іншим категоріальним значенням. Значення субстанції є категоріальним значенням іменника, процес — категоріальним значенням дієслова, атрибут субстанції — категоріальним значенням прикметника, атрибут процесу — категоріальним значенням прислівника. На принципах чотирикомпонентної системи ґрунтуються частини мови, виділені О. П. Суником. Він вважає справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їх загальнограматичних значень. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже, на думку О. П. Суника, не можуть вважатися частинами мови [1, 62].

Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер. У зв'язку з цим О. П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотирикомпонентної системи частин мови схиляються також М. В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О. С. Кубрякова [17, 23].

Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загальнограматичного значення у О. П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О. С. Кубряковою). На наш погляд, лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних переферійних класів (прикметник і прислівник).

Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова — назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово — дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка) [9, 38].

Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові-прислів-никові як незмінній частині мови.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова – тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення.

Прикме́тник — частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє? [15, 54]. Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове. Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через відношення до інших предметів та через відношення до особи чи істоти.

Прикметники виражають:

а) ознаки кольору (білий, бузковий);

б) розміру (широкий, малий);

в) віку (старий, юний);

г) смаку (солоний, кислий);

ґ) запаху (запашний, п'янкий);

д) матеріалу (металевий, кришталевий);

е) якості (твердий, гнучкий);

є) приналежності (тещин, сватів);

ж) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий);

з) внутрішні властивості (добрий, милосердний);

и) ознаки за відношенням до місця (сільський, обласний);

і) простору (далекий близький);

ї) часу (вечірній, завтрашній) тощо [14, 66-67].

Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина казка - казка бабусі).

У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Це продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний, молодший від іменника й утворився з нього. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремився від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника і він почав функціонувати як самостійна частина мови. Прикметник – це самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію означення чи іменної частини складеного присудка [40, 107].

Розглядаючи частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу й на ті лінії, які граматично і за змістом тісно пов’язують його з іменником. Прикметник, подібно до іменника, становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.

Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (веселий учень, зелений чай, солодкий цукор); через відношення до інших предметів (морське повітря, безкраїй степ, осінній день); через відношення до особи чи істоти (Олегів капелюх, братове слово, жайворонкова пісня).

Ознака предмета – це певні узагальнення властивостей предметів і явищ. Що їх передає іменник, пов’язаний з прикметником. Ознаку як таку, крім прикметника, можуть передавати й інші частини мови. Наприклад: біла хата (прикметник) – побілені хати (дієприкметник), біліє полотно (дієслово), білизна снігів (іменник), (на плацу) біло від хустин (прислівник). Але в них ознака не є первинною, вона переплітається з іншим значенням слова і виступає як: процесуальна ознака (біліє полотно), опредмечена ознака (білизна снігів) тощо. Здатність передавати безпосередньо ознаку властива лише прикметникові [14, 67].

З морфологічного погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Прикметник має рід, число і відмінок, як і іменник, але всі ці категорії у прикметника мають свої особливості в порівнянні з відповідними категоріями іменника. Рід іменника є категорією морфологічною, тобто він не змінюється при зв’язку іменника з іншими словами у реченні. Якщо іменник вживається у множині, то він роду взагалі не має. Рід же у прикметника – категорія синтаксична, він змінюється в залежності від того, до якого іменника стосується прикметник, тому кожен прикметник в однині має закінчення, які називаються родовими, наприклад: приємний – приємна – приємне, вчорашній – вчорашня – вчорашнє [9, 117].

Щодо категорії числа в іменниках, то вона теж є категорією морфологічною. У прикметника ж категорія числа є категорією синтаксичною, залежно від числа того іменника, до якого стосується прикметник, тому всі прикметники мають як форми однини, так і форми множини, наприклад: високий – висока – високе – високі, далекий – далека – далеке – далекі.

Відмінок і в іменниках є категорією синтаксичною, але це відмінок слів з предметним значенням, які є носіями ознак, названих у прикметнику. Тому відмінок прикметника теж залежить від відповідного відмінка іменника, наприклад: зелений чай, зеленим чаєм, зеленому чаю…, родюча земля, родючої землі, родючій землі…, пахуче поле, пахучого поля, пахучому полю… [27, 56].

Синтаксичні функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною з них є атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником і узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами (С. Скляренко).

Отже, рід, число і відмінок прикметника є віддзеркаленням роду, числа і відмінка іменника, ступінь абстракції та граматичних категорій у прикметника вищий, ніж у іменника.

Прикметник у реченні завжди відноситься до іменника, вказуючи на його ознаки. Прикметник як частина мови: а) вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? яка? чий? чия? чиє?, б) має несамостійні рід, число і відмінок, що залежить від роду, числа і відмінка пояснюваного ним іменника, в) у реченні виступає означенням або присудком (якщо прикметник виступає у реченні підметом чи додатком, то він набуває значення синтаксичного іменника). На підставі цих найістотніших ознак і відрізняють прикметник від інших частин мови, споріднених з ним лексично, наприклад: синь – синій – синіти, меншість – менший – меншати. Слова білизна, синь, меншість належать до іменників, бо вони мають постійний рід і є назвами предметів, що існують самостійно. Слова білий (біла, біле), синій (синя, синє), менший (менша, менше) є прикметниками, вони не мають постійного роду і називають ознаку, яка існує не самостійно, а в якомусь предметі (білий сніг, синій ліс, менший син). Слова біліти, синіти і меншати не можна віднести до прикметників, бо вони не мають ні роду, ні числа, ні відмінка. Це дієслова в неозначеній формі [10, 41].

Функціонування прикметника як самостійної частини мови (лексико-граматичного класу слів) ґрунтується на єдності кількох об’єктивних лінгвістичних показників. До них належать, зокрема, загальне категоріальне значення, образно порівнюване з своєрідним семантичним знаменником. До якого можуть бути введені всі слова відповідного класу, морфологічні особливості, суть яких становить специфіка вияву граматичних категорій (роду, числа, відмінка і словозміни), визначальні синтаксичні характеристики, що полягають у визначенні функцій прикметника як засобу вираження відповідних членів речення.

Індивідуальність прикметникових граматичних категорій роду, числа й відмінка виявляється у їх повній залежності від формально-граматичних характеристик того іменника, з яким прикметник перебуває в синтаксичних зв’язках у межах словосполучення (вживання у ролі присудка – предикативна функція). Так звана початкова прикметникова форма (називний відмінок однини, чоловічий рід), використовувана в лексикографічній і навчальній практиці, може розглядатися лише як умовна, тому що в кожному конкретному випадку вона, як уже зазначалося, синтаксично зумовлюється іменником, відбиває постійне для нього значення роду (зелений ліс, зелен-а трава, зелен-е листя) і змінні форми відміна й числа (зелен-ого ліс-у, зелен-і ліс-и; зелен-ої трав-и, зелен-і трав-и). Таким чином, “спільний знаменник” ознаковості при виділенні прикметників з множини лексичних одиниць, об’єднаних яким-небудь спільним категоріальним значенням ознаки, обов’язково доповнюють формально-граматичними характеристиками, що, на відміну від семантичних, не об’єднуються спільною лінією з відповідними характеристиками іменників, дієслів і прислівників [23, 107].

Третя визначальна характеристика прикметника як частини мови випливає з його опосередкованого (у складі словосполучення) або безпосереднього (у складі предикативного центру речення) вживання у мінімальних комунікативних одиницях-висловлюваннях, що реалізуються у вигляді речень, побудованих відповідно до усталених типізованих принципів семантико-синтаксичної організації. Тут необхідно особливо наголосити на тому, що ця характеристика, на відміну від перших двох, що їх можна кваліфікувати як підпорядковані передусім власне аналізові тобто виділенню значеннєвого і формального складників розгляданого мовного явища, безпосередньо ґрунтуючись на них, найбільшою мірою орієнтована на синтез, обов’язковою передумовою якого саме і є вживання прикметникових лексичних одиниць з певними актуалізованими значенням у процесах спілкування, текстоутворення.

Окремої уваги заслуговують фактично не досліджені на матеріалі української мови питання обов’язкової присутності прикметників як необхідної передумови інформативно-смислової завершеності висловлень, тобто досягнення ними комунікативної мети. Існують два основні різновиди комунікативних ситуацій, залежних від атрибутивного або предикативного вживання прикметників, насамперед якісних: структурно-синтаксична і лексико-семантична [39, 112].

Структурно-синтаксична комунікативна ситуація пов’язана з буттєвими (екзистенціальними) реченнями, виділюваними в окремий тип за характерним для них комунікативним завданням – повідомленням про існування, наявність у навколишній дійсності взагалі або ж в її окремих фрагментах відповідних об’єктів з властивими їм ознаками [32]. Наявність або відсутність атрибутивних характеристик при іменниках – назвах об’єктів, про які повідомляється у буттєвих реченнях, перебуває в безпосередній залежності від типу описуваної картини – звичайної (стандартної) і незвичайної (нестандартної). Так, наприклад, повідомлення проте, що в лісі є дерева, на вулиці – будинки, у класі – учні, у людини – очі тощо, описують фрагменти, або, як узвичаєно ще їх кваліфікувати, картини світу, що впливають із звичайних уявлень про навколишню дійсність, взаємозв’язки між середовищем, представленим у буттєвих реченнях у семантико-синтаксичній формі обставин місця, і об’єктами, які заповнюють його.

Лексико-семантична комунікативна ситуація виділяється як специфічне лінгвістичне явище у зв’язку з тим, що обов’язкова присутність означення мотивується загальною значеннєвою природою окремих груп іменників [35]. Без поширення залежними компонентами з атрибутивним значення такі іменники виявляються інформативно недостатніми, хоч із загально-категоріального погляду і належать до повнозначних слів. Не пов’язані з уживанням у реченнях певної семантико-комунікативної приналежності, зокрема з буттєвими, такі іменники в плані сполучуваності характеризуються сильними атрибутивними зв’язками. З цього випливає, що до передумов їх використання у відповідному контексті належить супровідна ознака, виразником якої найчастіше виступає прикметник.

У плані аналізу функціонування прикметників на окрему увагу заслуговує здатність їх формувати словосполучення у ролі головних компонентів, тобто утворювати конструкції різного семантико-синтаксичного наповнення на основі підрядних зв’язків. Можна твердити, що саме по цій лінії відбувається найглибше проникнення прикметника до структури речення. Компоненти відприкметникової залежності, які виражаються іменниками (займенниками) у відповідних безприйменникових і приймен-никових відмінкових формах, неозначеною формою дієслова, прислівниками, виступають як виразники об’єктних і обставинних відношень, досить різнопланових з погляду відображення явищ позамовної дійсності [1, 63].

Сучасній українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками) у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [27, 59].

За засобами формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі”. Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і конкретна відмінкова форма іменника (займенника): “Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння” (Ю. Яновський); “Нехай вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила” (Леся Українка). Словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі” характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт, час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву.

Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий юнак струнк-ого юнак, струнк-ої топол, струнк дівчат - струнк-их дівчат [40, 107].

Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є його морфологічними ознаками.

У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:

1) узгодженого означення : Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз;

2) іменної частини складеного присудка: Яка важка у вічності хода. І все ждало. Тиша стояла якась неспокійна.Світле безмежжя здавалось крихким.

За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1) якісні; 2) відносні; 3) присвійні [9, 95-96].

Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий юнак - кмітлив-іший - най-кмітлив-іший; добре серце - добріше - най-добр-іше. Якысны прикметники виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість.

Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: бурштинове намисто, осінній день, сьогоднішній випадок, перелітні птахи. Вони позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост.

Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє? Наприклад: мамина казка, батьків сміх, дівоче обличчя, ведмежий барліг. Вони виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.

Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад: золотий ланцюжок (відносний) - золота душа (якісний); срібний перстень (відносний) - срібний голос (якісний); лебединий пух (відносний) – лебедина пісня (якісний); зміїна отрута (присвійний) - зміїний характер(якісний).

Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену [1].

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

1. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, - ш: добрий - добр-іш-ий, милий - мил-іш-ий, довгий - дов-ий, міцний - міцн-іш-ий. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-: тон-к-ий - тон-ш-ий, глибо-к-ий - глиб-ш-ий, дале-к-ий - даль-ш-ий. При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і. Буква пишеться у прикметниках; виий, товий (товстіший), краий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.

2. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш: яскравий - більш яскравий, швидкий - менш швидкий.

Описові (складені) форми – послідовні, універсальні й логічні, але нагромадження їх поряд у тексті небажане і його слід уникати, використовуючи прості форми. Прості форми структурно легші, лаконічніші, коротші, тому їм частіше надається перевага, особливо в усному мовленні та в красному письменстві й публіцистиці; вони – невід’ємна частина емоційно-експресивної лексики. Складні форми при всій своїй позитивній характеристиці – все ж функціонально обмежені, вони більш характерні для книжних стилів [10, 43].

Синтетична форма прикметників найвищого ступеня може набувати значення елятиву, тобто передавати гранично велику міру ознаки безвідносно до інших предметів, без зіставлення з ними, без виділення одного предмета з ряду однорідних за якоюсь ознакою або якістю. У таких формах відсутнє порівняння чи зіставлення кількісних характеристик предметів, наприклад: найширші кола читачів звертаються в газету…, виділимо їхні найхарактерніші риси, питання вирішено без найменших зусиль з боку адміністрації… тощо. Ступені порівняння прикметників в українській мові змінюються за відмінками, родами, числами. Пор.: рос. он сильнее, она сильнее, оно сильнее, они сильнее – укр. він сильніший, вона сильніша, воно сильніше, вони сильніші.

Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.

1. Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий - най-дорожчий, міцніший - най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.

2. Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний - найбільш тривожний, тривожніший над усе [15, 59].

Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої - назв людей - присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]: сестра - сестр-ин, баба - баб-ин, Ольа - Ольж-ин, тіта - тітч-ин, Солоа - Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Лідія - Ліді-їн, Євдокія - Євдокі-їн.

Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, - ев (-єв):

а) якщо прикметник утворено від іменника твердої групи, то відбувається чергування -ів/-ов: дядько - дядьк-ів, дядьк-ов-ого;

б) якщо прикметник утворено від іменника м'якої чи мішаної групи, то відбувається чергування -ів (-їв)/ - ев (-єв): Андрій - Андрі-їв, Андрі-єв-ого; лікар - лікар-ів, лікар-ев-ого [16, 18].

Від назв тварин прикметники із значенням присвійності утворюються за допомогою суфіксів -ин, - ін (на письмі -їн): бджол-ин-ий, орл-ин-ий, змі-їн-ий, солов'-їн-ий; чи суфіксів -ач, -яч: соб-ач-ий, кач-ач-ий, тел-яч-ий, свин-яч-ий. Іноді такі прикметники утворюються шляхом зміни кінцевого приголосного твірної основи та додаванням закінчення -ий: вовчий, овечий.

Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кільіксть прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення.

Повні форми прикметників існують у двох різновидах: стягненій і нестягненій формах [1, 66-67].

1. Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії.

2. Cтягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), - еє (-єє), - її (-її); у стягненій - -а(я), - е(-є), - і(-ї).

За кінцевим приголосним основи прикметники поділяються на прикметники 1) твердої та 2) м'якої груп.

До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний. Наприклад: добрий, вразливий, милий, прекрасний, народний, чистий. Сюди ж належать всі присвійні прикметники: батьків, Олексіїв, мамин, Софіїн, а також короткі форми прикметників: зелен, повен, годен, рад, жив.

До м'якої групи належать прикметники, основа яких закінчується на м'який приголосний та [j]: осінній, житній, ранній, художній, колишній, справжній, безкраїй, довговіїй, короткошиїй [39, 107].

Таким чином, прикметники української мови поділяються на три лексико-семантичні розряди: якісні, відносні і присвійні. Кожен з цих розрядів має певні особливості. Так, якісні прикметники позначають ознаки, виражають якість або властивість предмета. Вони утворюють ступені порівняння. Відносні прикметники визначають незмінну, сталу ознаку предмета через виділення іншого предмета. Хоча виділяють групу відносно-якісних прикметників, що мають спільні особливості, проте відносні прикметники відрізняються від якісних за граматичними і лексичними ознаками, наприклад, не утворюють ступенів порівняння. Присвійні ж прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його живій істоті.

Отже, прикметник – самостійна частина мови, яка займає особливе місце в морфології сучасної української мови. Має багато спільного з іменником, хоча за походженням молодший за нього. Також деякою мірою пов’язаний прикметник з іншими частинами мови (дієсловом, прислівником, займенником, прийменником). Виділяють три лексико-семантичні розряди прикметників: якісні, відносні й присвійні. Кожен з цих розрядів має певні відмінності і особливості вживання в художньому творі.

1.2 Система вивчення прикметника у початкових класах

У процесі вивчення української мови учні початкових класів одержують загальні уявлення про мову як засіб спілкування, пізнання, впливу; про існування у світі різних мов (споріднених і неспоріднених), про державну мову та інші мови, що функціонують в Україні.

Початкове навчання мови передбачає пропедевтичну роботу з формування у школярів знань про одиниці різних мовних рівнів (текст, речення, слово в його лексичному і граматичному значеннях, звуки мовлення). Головна увага має приділятися практичним аспектам: роботі над значенням слова і кількісному нарощуванню словникового запасу учнів, збагаченню їхнього мовлення різними граматичними формами, розвитку вміння користуватись мовними засобами відповідно до норм літературної мови (орфоепічних, лексичних, граматичних); умінню аналізувати, оцінювати власну мовленнєву творчість, удосконалювати її [7, 42].

Практична спрямованість початкового навчання виявляється і в тому, що навчальні досягнення молодших школярів з мови оцінюються не стільки за знаннями про мову, скільки за мовними вміннями: будувати речення, різні за структурою (прості і складні, з однорідними членами речення, звертанням та ін.), за метою висловлювання та інтонацією; уміння правильно утворювати форми слова і будувати словосполучення; дотримуватися норм лексичної сполучуваності, норм вимови, наголошування слів.

Важливим навчальним умінням, яке підлягає обов'язковому контролю, є уміння застосовувати алфавіт при складанні алфавітних списків, користуванні навчальними словниками та іншою довідковою літературою.

В опануванні української мови важливо враховувати те, що вона є не тільки предметом навчання, а й засобом засвоєння інших предметів шкільної програми. Тому на уроках української мови необхідно опрацьовувати і мовний матеріал, який використовується на уроках з інших предметів, щоб забезпечити загальну мовленнєву культуру учнів. Так, необхідно на уроках мови регулярно пропонувати для практичних завдань складання словосполучень, речень зі слів, що належать до тих частин мови, поглиблена робота над якими не передбачається програмою початкових класів, але якими учні часто користуються, починаючи з першого класу. Це числівники в різних відмінках (до шістдесяти п'яти додати п'ять...), прислівники, прикметники вищого й найвищого ступенів порівняння (швидко — швидше — найшвидше; великий — більший — найбільший і под.), займенники різних розрядів (цей, той, всякий, самий та ін.) [43, 152].

Система роботи над вивченням теми «Прикметник» — це цілеспрямований процес, який передбачає певну послідовність в ознайомленні з граматичними ознаками цієї частини мови, а також поступове ускладнення завдань, спрямоване на формування навичок вживання прикметників у мовленні [21, 160].

Методика вивчення прикметника диктується його лінгвістичними особливостями. На відміну від іменника і дієслова, ця частина мови характеризується несамостійністю своїх граматичних ознак, її основні граматичні категорії (рід, число, відмінок) розглядаються тільки в єдності з такими ж категоріями іменника.

Завдання вивчення прикметника в початкових класах полягають у формуванні граматичного поняття «прикметник» як частини мови, що пов'язана з іменником, у виробленні навичок правопису родових і відмінкових закінчень прикметників, у розвитку вміння вживати прикметники в усному й писемному мовленні. Учні повинні засвоїти, що прикметник називає ознаку предмета; залежить від іменника; відповідає на запитання який? яка? яке?; робить мовлення людини більш точним, емоційним [33, 5].

Прикметник вивчається протягом усіх чотирьох років навчання. У 1 класі в період навчання грамоти діти практично знайомляться із словами, що є ознаками предметів (без уживання терміна «прикметник»). У 2 класі вводиться термін і дається визначення прикметника. Діти вчаться називати ознаки предметів за кольором, матеріалом, смаком, розміром, за формою, змінювати прикметники разом з іменниками за зразком «один — багато» (без уживання термінів «однина — множина»). У 3 класі розглядається зв'язок іменників з прикметниками, вводяться терміни «однина — «множина», формується поняття змінювання прикметників за родами в однині, усвідомлюється неможливість такого змінювання у множині. Нарешті, в 4 класі діти вчаться змінювати прикметники за відмінками, практично (без уживання терміна) знайомляться з прикметниками твердої і м'якої груп.

У 1 класі проводиться елементарне ознайомлення учнів зі словами – назвами предметів, ознак, явищ дійсності. При цьому учень впізнає і розрізнює слова — назви предметів, ознак, дій; уміє поставити до слів питання хто? що? який? яка? яке? які? що робить? що роблять?; володіє загальновживаними українськими словами, зокрема тими, що стосуються навчальної діяльності; відрізняє на слух загальновживані українські слова від слів споріднених мов з тим самим значенням; співвідносить слово і зображення відповідного предмета, дії, ознаки [40, 132].

У 1 класі починається підготовка до усвідомлення поняття «прикметник». Тут відбувається спостереження за лексичним значенням прикметника і знайомство з питаннями, на які він відповідає. Учням слід показати, що ознаки предметів існують у житті, а слова лише називають їх, що один і той же предмет може, мати кілька ознак — ознаку кольору, смаку, розміру, призначення: яблуко — велике, достигле, кругле, червоне і солодке.

Одночасно з вирішенням цього завдання вчитель знайомить дітей із постановкою відповідних питань: олівець (який?) червоний, ялинка (яка?) зелена, плаття (яке?) нове.

Роботу над розмежуванням ознаки предмета і слова, що її називає, можна здійснити, наприклад, так: учитель демонструє перед учнями чорно-біле зображення якогось предмета (кульки, м'яча, олівця або чогось іншого) і просить сказати, який предмет вони бачать за розміром, кольором і матеріалом. Звичайно, діти не можуть виконати прохання вчителя, бо малюнок не дає для цього підстав. Далі відбувається бесіда:

— Чому ви не можете назвати ознаки предмета? (Не бачимо їх.)

— А що ви тепер можете сказати про нього? (Учитель демонструє предмет у натурі, а діти характеризують його. При цьому вчитель користується питаннями, наприклад: за кольором кулька яка? і т. ін.)

— А якщо я скажу, що на малюнку зображена синя кулька, яку фарбу ви візьмете, щоб її розмалювати? (Синю.)

— Що вам це підказало? (Слово «синя».)

— Отже, для чого нам потрібно слово «синя»? (Щоб назвати колір.)

— З чого зроблена наша кулька? (З гуми.)

— Отже, яка вона? (Гумова.)

У такий спосіб учні визначають і інші можливості ознаки предмета й переконуються, що ознака, властива предмету, закріплюється у слові [2, 7].

Другокласники і третьокласники повинні усвідомити роль прикметника у реченні. З цією метою вчитель організовує спостереження за двома реченнями чи невеликими текстами, які відрізняються наявністю або відсутністю в них прикметників (описи предметів чи природи). Внаслідок спостереження учні роблять висновок: точність, яскравість опису забезпечуються вживанням прикметників.

У 2 класі здійснюється формування початкового уявлення про частини мови; про те що слова поділяються на групи залежно від того, на яке питання вони відповідають. Формується поняття про слова, що відповідають на питання який? яка? яке? які? (прикметники). Учні дізнаються про практичне змінювання цих слів за числами, проводять складання груп слів цієї категорії, які мають різне лексичне значення: назви кольорів, розміри предметів, ознаки за відношенням до пори року, матеріалу, з якого виготовлено предмет, інші ознаки. Виявляють серед слів тих, які подібні чи протилежні за значенням [43].

Наприкінці 2 класу учень впізнає слова, які відповідають на питання який? яка? яке? які?, окремо та в реченнях, у тексті; правильно ставить питання до прикметників різного роду й числа; знаходить серед прикметників слова з подібним і протилежним значенням; добирає такі слова з допомогою вчителя і самостійно; утворює словосполучення іменників з прикметниками; добирає до відомого предмета відповідні ознаки.

У 3 класі на вивчення теми «Прикметник» програмою відводиться 12 годин. При цьому формується загальне поняття про прикметник (питання, значення, роль у реченні). Здійснюється встановлення зв'язку прикметників з іменниками за допомогою питань від іменника до прикметника. Виявляються особливості вживання прикметників у прямому і переносному значеннях. Учні дізнаються про прикметники-синоніми, прикметники-антоніми, а також про правила використання їх у зв'язних висловлюваннях через спостереження за влучним вживанням прикметників у тексті, зокрема в описах, розмірковують над тим, з якою метою вони дібрані автором. Також учні спостерігають за вживанням прикметників у загадках, вибирають з-поміж поданих прикметників ті, що найточніше характеризують персонажів, події, явища.

Також у 3 класі учні вивчають:

- змінювання прикметників за родами у сполученні з іменниКами;

- родові закінчення прикметників: - ий, - ій, - а, - я, - є, - є;

- розпізнавання форм прикметників за родовими закінченнями та іменниками, від яких залежать прикметники;

- змінювання прикметників за числами у сполученні з іменниками [29, 37].

Наприкінці навчального року третьокласник має уявлення про прикметник як частину мови; впізнає прикметники в реченні і тексті; пояснює пряме і переносне значення прикметників у процесі виконання навчальних вправ; пояснює роль прикметників у мові і мовленні; будує сполучення прикметників з іменниками; встановлює між ними граматичний зв'язок за допомогою питань (нове пальто — пальто (яке?) нове, у новому пальті — у пальті (якому?) новому); пояснює прикметники у прямому і переносному значеннях; добирає до поданих прикметників 1—3 синоніми та антонім; використовує їх в усному і писемному мовленні, зокрема в описах; бере участь у колективних навчальних вправах з удосконалення речень, текстів шляхом додавання (добору) прикметників до іменників; складає прості загадки про предмети за допомогою прикметників, що характеризують предмети-відгадки; змінює прикметники за родами; визначає рід прикметників за закінченням, поставленим питанням; за родом іменників, з якими вони зв'язані; змінює прикметники за числами у сполученні з іменниками; вводить їх у речення [42, 26].

У 4 класі на вивчення теми «Прикметник» відводиться 22 години. При цьому в учнів відбувається розвиток умінь впізнавати прикметники в тексті, проводяться спостереження за їх роллю в мовленні. Продовжується формування уявлень про прикметники-синоніми та прикметники-антоніми. Вивчаються правила вживання прикметників у прямому та переносному значеннях. Здійснюється спостереження за вживанням прикметників у текстах різних стилів: художньому і науковому (без термінів), та за змінюванням прикметників за родами та числами у сполученні з іменниками. Учні також вивчають родові закінчення прикметників, проводять розрізнення роду і числа прикметників у сполученнях з іменниками, ознайомлюються із відмінюванням прикметників у сполученні з іменниками (таблиця відмінювання) в однині та множині. Також учні будують сполучення слів і речень з прикметниками в різних відмінкових формах, вводять їх у текст, визначають відмінки прикметників за відмінками іменників.

Також у 4 класі учні вивчають:

Рисунок убран из работы и доступен только в оригинальном файле.Рисунок убран из работы и доступен только в оригинальном файле.Рисунок убран из работы и доступен только в оригинальном файле.Рисунок убран из работы и доступен только в оригинальном файле.побудову речень з однорідними членами, вираженими прикметниками, складних речень за зразком, за схемами з поданими сполучниками, введення їх у тексти;

вимову і написання найуживаніших прикметників на - ський -цький, - зький;

вживання ь перед закінченнями прикметників у родовому, давальному, орудному та місцевому відмінках однини;

вживання відмінкових форм прикметників у множині. Закінчення -/ у називному відмінку множини (вимову та правопис) [21, 163].

Наприкінці навчального року четвертокласник відносить до прикметників слова, що означають різні ознаки предметів; добирає до поданого прикметника 2—3 синоніми, антонім; пояснює і вживає в мовленні прикметники в прямому і переносному значеннях у художніх і науково-популярних текстах; змінює прикметники за числами і в однині за родами; визначає рід і число прикметника за родом зв'язаного з ним іменника та за характерним закінченням; користується таблицею відмінювання прикметників, поданою в підручнику, у процесі виконання навчальних вправ на практичне засвоєння відмінкових закінчень прикметників; зіставляє і розрізнює відмінкові закінчення прикметників з орієнтацією на твердий і м'який приголосний основи; визначає в процесі виконання навчальних вправ відмінки прикметників за відмінками іменників (на основі встановлення зв'язку слів у реченні); будує, поширює прості речення однорідними членами речення, вираженими прикметниками; дотримується правил вимови і написання прикметників на - ський, -цький, - зький; вживає букву ь для позначення м'якості кінцевого приголосного основи у відмінкових формах прикметників (синьої, давнього, братньою, літньому, могутньому), правильно вимовляє і позначає на письмі форми прикметників жіночого роду у давальному і місцевому відмінках (зимовій, холодній, хорошій), дотримується м'якої і пом'якшеної вимови кінцевих приголосних основи прикметників у називному відмінку множини (хороші, далекі).

Важливо показати дітям залежність прикметника від іменника. Це можна зробити при виконанні такого, припустімо, завдання:

— Доповніть подані словосполучення прикметником широкий:

Їхали степом (яким?)....

Були в степу (яком у?)... .

Бачили степ (який?)... .

— Що відбувається з прикметником при зміні іменника, з яким прикметник пов'язаний? [43, 138].

Подальша робота над засвоєнням загального значення прикметника здійснюється шляхом збагачення словника учнів якісними, відносними і присвійними прикметниками (без уживання термінів), спостереження за прямим і переносним значенням прикметників, добору потрібних синонімів і вибору з ряду синонімів точного слова.

Вивчаючи рід прикметників, учні мають засвоїти, що:

¾  прикметники в однині змінюються за родами;

¾  рід прикметника залежить від іменника, з яким прикметник пов'язаний;

¾  прикметники чоловічого роду відповідають на питання який? і мають закінчення –ий (-ій);

¾  прикметники жіночого роду відповідають на питання яка? і мають закінчення - а(-я); прикметники середнього роду відповідають на питання яке? і мають закінчення - е(-є);

¾  у множині прикметники за родами не змінюються [6, 9].

Вивчаючи іменник, діти усвідомили, що він за родами не змінюється, але має рід. Під час вивчення прикметника слід показати учням, що на відміну від іменника прикметник змінюється за родами і що рід прикметника зумовлюється родом іменника, разом з яким прикметник утворює словосполучення. З цією метою вчитель може організувати спостереження за словосполученнями, у яких іменники поєднуються з одним і тим же прикметником. Як один із варіантів такої роботи може бути, наприклад, демонстрація малюнків, на яких зображені червона стрічка, червоне яблуко. Учні повинні записати назви предметів та їх ознак, визначити рід іменників і відповідно прикметників, виділити закінчення в них.

Отже, при визначенні роду прикметників учні засвоюють такий порядок дій:

1) знаходжу іменник, з яким зв'язаний прикметник;

2) визначаю рід цього іменника;

3) за родом іменника встановлюю рід прикметника [33, 5-6].

Для того щоб показати, що у множині прикметники за родами не змінюються, можна запропонувати дітям дописати закінчення прикметників у таких словосполученнях: червон.... стрічки, червон... яблука. Учням неважко помітити, що у множині прикметник має одну й ту ж форму, а отже, за родами не змінюється.

Вивчаючи число прикметників, діти повинні усвідомити, що:

¾  прикметники, як і іменники, мають два числа — однину і множину;

¾  прикметники завжди стоять у тому числі, що й іменники, з якими прикметники пов'язані [29].

З терміном «число» учні вперше зустрічаються в 3 класі, однак ще в 2 класі вони вчаться практично змінювати прикметники разом з іменниками за зразком «один — багато». Така підготовча робота створює підґрунтя для розуміння того, що число прикметника не самостійна, а повністю залежна від іменника категорія. Розділити за принципом «один — багато» можна тільки предмети, а не ознаки, ознака ж приписується одному предметові (прикметник в однині) або групі предметів (прикметник у множині).

Щоб діти усвідомили цю особливість числа прикметників, учитель може провести таку, наприклад, роботу: демонструється два малюнки (на одному з них зображена одна червона троянда, на другому — кілька троянд такого ж кольору). Діти одержують завдання утворити за кожним із малюнків словосполучення, до складу яких входять іменник і прикметник — назва кольору. Вчитель веде бесіду:

— Скільки троянд зображено на першому малюнку? (Одна.) А на другому? (Кілька, багато.)

— Скільки кольорів ви бачите на малюнках? (Один.)

Так діти приходять до висновку, що однина/множина іменників зумовлена кількістю предметів, а однина/множина прикметників визначається не кількістю ознак, а числом іменника, від якого прикметник залежить [19, 15].

Знайомлячись із відмінюванням прикметників, учні повинні усвідомити, що відмінок прикметника визначається за відмінком іменника. Показати це можна на таблиці відмінкових закінчень прикметників чоловічого й середнього родів і відмінкових закінчень прикметників жіночого роду. Робота з таблицями дасть учням змогу простежити за тим, як змінюються прикметники за відмінками, і запам'ятати відмінкові питання прикметника. Учні помітять, що відмінкові закінчення іменника і зв'язаного з ним прикметника різні» визначити відмінок прикметника можна за відмінком іменника, відмінкове закінчення прикметника збігається із закінченням питання, на яке він відповідає (який? — зелений, якого? — зеленого).

Виконання різних тренувальних вправ на визначення відмінків прикметників і правильне вживання їх відмінкових форм у словосполученні й реченні слід поєднувати із систематичною роботою над розвитком усного і писемного мовлення молодших школярів.

Отже, вся система роботи з граматичними категоріями прикметника націлена на усвідомлення учнями лексичних і граматичних особливостей цієї частини мови.

Розділ 2. Експериментальне дослідження особливостей вивчення прикметника на уроках рідної мови у початкових класах

2. Організація і зміст експериментального дослідження

Аналіз методичної літератури, а також власні спостереження за навчально-виховним процесом у початковій школі дали змогу виявити, що загальний недолік педагогічної практики – недостатня спрямованість на послідовне, систематичне опрацювання прикметника як частини мови. Відповідно, у багатьох молодших школярів не сформовано загального поняття про прикметник, його семантичні та мовно-функціональні ознаки.

З метою перевірки стану сформованості у молодших школярів загального поняття про прикметник нами здійснено педагогічну діагностику особливостей мовних уявлень і понять з даної теми; розроблено і впроваджено у педагогічну практику початкової ланки загальної освіти, а також перевірено ефективність педагогічних умов формування у молодших школярів загального поняття про прикметник як частину мови.

У перебігу констатуючого етапу експерименту вивчався стан сформованості у молодших школярів загального поняття про прикметник.

Дослідження здійснювалося у три взаємопов’язані етапи:

На першому етапі (2006-2007 рр.) – проаналізовано наукову та методичну літературу з обраної проблеми. Визначено вихідні теоретичні положення, об’єкт, предмет мету, сформульовано гіпотезу дослідження, конкретизовано завдання.

На другому етапі (2007-2008 рр.) – проведено констатуючий експеримент: розроблено критеріїв та методи педагогічної діагностики рівнів сформованості у молодших школярів загального поняття про прикметник; розроблено та обґрунтовано методичні умови формування у молодших школярів загального поняття про прикметник як частину мови. З метою перевірки висунутої гіпотези розроблялись шляхи науково-методичного забезпечення формуючого експерименту.

На третьому етапі (2008 р.) – опрацьовано результати педагогічного експерименту, проаналізовано та узагальнено емпіричний матеріал, сформульовано висновки, розроблено рекомендації, які втілено у практику навчання української мови молодших школярів.

З метою формування в учнів 4 класу Копичинецької ЗОШ №2 І-ІІІ ступенів Гусятинського району Тернопільської області загального поняття про прикметник як частину мови ми розробили систему вправ і завдань. При цьому використовували вправи та

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Методика опрацювання прикметника у початкових класах". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 521

Другие дипломные работы по специальности "Педагогика":

Метод языкового анализа на уроках русского языка

Смотреть работу >>

Использование образовательной технологии "Школа 2100" в обучении математике младших школьников

Смотреть работу >>

Организация учебного сотрудничества в процессе обучения младших школьников русскому языку

Смотреть работу >>

Организация работы по подготовке школьного актива органами ВЛКСМ в 60-80-хх годах ХХ века

Смотреть работу >>

Особенности организации самостоятельной работы студентов педагогического колледжа при овладении курсом методики физического воспитания и развития детей

Смотреть работу >>