Дипломная работа на тему "Средневековая цивилизация арабов"

ГлавнаяИстория → Средневековая цивилизация арабов




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Средневековая цивилизация арабов":


Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра всесвітньої історії

Магістерська робота на тему:

"Анархізм в Росії: теорія і практика"

магістрантнта історико-соціологічного

факультету групи І-51

Марковича В. В.

Науковий керівник:

доц. Северова О. В.

Рівне – 2007 р.

Зміст

Вступ

Заказать дипломную - rosdiplomnaya.com

Новый банк готовых оригинальных дипломных работ предлагает вам скачать любые работы по необходимой вам теме. Профессиональное написание дипломных проектов на заказ в Екатеринбурге и в других городах РФ.

Розділ I. Теоретичні засади анархізму

1.1  Дефініція анархізму

1.2  Класифікація теорій анархізму

1.3  Основні ідеологічні напрями анархізму

Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії

2.1  Реалізація анархістської теорії в контексті народницького руху

2.2  Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр.

2.3  Анархізм в Росії у 1917 році

2.4  Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни

Розділ III. Анархізм та сучасність

3.1  Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі

3.2  Сучасні українські реалії анархізму

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Дискусії стосовно найкращої форми організації суспільства точаться досить давно. З цього приводу у теорії філософської та правової думки існують два біполярних напрями: державницький та антидержавницький, які у своїх теоретичних доробках описують "ідеальну" модель регулювання суспільних взаємовідносин.

Анархістська модель суспільної трансформації ґрунтується на спробах пошуку альтернативи державній формі організації суспільства. Вона відкидає державу, владу, оскільки вони є інститутами примусу, що намагаються нівелювати індивідуальну волю особистості та нав'язати обов'язкове виконання державної волі. Дана модель або повністю відкидає державу, або пропонує замінити її добровільною асоціацією громадян.

Постулати анархістської теорії розвивали та сповідували мислителі та революціонери ряду європейських держав, але справжній шанс на реалізацію дана теорія отримала на території Росії. У період громадянської війни 1917-1921 років Росія впритул наблизилась до небаченого експерименту по практичному втіленні анархістських ідей у життя.

Багатогранні процеси теоретичного та практичного розвитку ідей анархізму можливо дослідити на різних рівнях:

-  політологічному – визначити ідеологічну суть та значення теорії анархізму;

-  історичному – дати об'єктивну оцінку діяльності анархістських організацій;

-  психологічному – визначити причини поширення теорії анархізму серед різних соціальних груп;

-  історіографічному – дослідити наукову літературу, публіцистику, мемуари провідних діячів анархістського руху.

Важливо дослідити реальні (практичні) можливості теорії анархізму, оскільки дискусії в наукових колах точаться не навколо постулатів теорії анархізму, а саме навколо можливостей практичного застосування даної теорії, яка на сучасному етапі переживає своє друге народження. Цим і визначається актуальність даної наукової роботи.

Також важливо розкрити суть різнопланових течій анархізму, проілюструвати їхні завдання та еволюцію теорії, оскільки в більшості випадків асоціації, які викликає анархізм у громадян вписуються в рамки гасла – "Анархия – мать порядка!".

Об'єктом наукового дослідження даної роботи являється теорія анархізму, її роль та значення у історії політичної боротьби в Російській державі та на пострадянському просторі.

Предметом наукового дослідження є практичний аспект реалізації теорії анархізму в Росії в буремні роки революційних подій та на сучасному етапі.

Хронологічні рамки охоплюють період з 50-60 рр. XIX ст. – від поширення ідей анархізму серед представників народницького руху, до 2006 р. - реалізації теорії анархізму на території України та країн СНД.

Основною метою наукової роботи було дослідження причин, змісту та наслідків еволюції теорії Російського анархізму, визначення основних рис та особливостей сучасної теорії анархізму на пострадянському просторі.

Для досягнення мети автор ставив такі завдання: визначення спільних та відмінних рис, особливостей у теорії анархізму у період 50-60 рр. XIX ст., революційних подій 1905-1907 рр., революційних подій 1917 р., та на сучасному етапі державного будівництва на теренах пострадянського простору.

Новизна наукової роботи полягає в тому, що в ній зроблено спробу систематизації ідеологічних, політичних, економічних, національних, психологічних передумов та факторів, які сприяли еволюції теорії та практики російського анархізму, оскільки ще немає всеохоплюючої та систематизованої монографії, яка охопила усі вище перераховані компоненти.

Ступінь наукової розробки.Проблема зародження альтернативних до державницької позиції теорії почала цікавити науковців досить давно. Початок дослідження теоретичних витоків анархістської теорії та власне завдань анархізму розпочали ще народники, які у своїх працях та спогадах залишили своєрідний внутрішній погляд на події 50-60 рр. XIX ст. До найбільш відомих робіт даного періоду варто віднести праці основних ідеологів теорії російського анархізму:

Бакунін М. "Кнуто-Германська імперія та соціальна революція" [ 9 ], "Держава та анархія" [ 9 ], Кропоткін П. "Записки революціонера" [44]. У середині XIX ст. на ідеологічну платформу анархізму звернули увагу основоположники марксизму К. Маркс та Ф. Енгельс, які з часом розпочнуть жорстку ідеологічну критику анархізму, а особливо його бланкістської та бакунінської течій. Після проведення жовтневого перевороту теорія анархізму практично завжди розглядалась у порівнянні з марксистською теорією, яка протягом 70 років була кононічною та спрямовуючою. З розпадом Радянського союзу широкому загалу науковців відкрилися нові документи та матеріали, які на протязі довгого часу носили гриф - "секретно", їхнє дослідження змогло б пролити світло на період революційних подій та громадянської війни. Стан вивчення даної проблеми важко оцінити однозначно. З однієї сторони, опубліковано сотні робіт: монографій, наукових статей присвячених найрізноманітнішим аспектам революційного руху та громадянської війни. Дані праці в тій чи іншій мірі зачіпають проблему поширення анархізму. З іншого боку, проблема практичних спроб реалізувати дану теорію почала обговорюватись в наукових колах з недавнього часу. Почали проводитись конференції, диспути, знімаються документальні фільми та передачі, які присвячені періоду революції та громадянській війни.

При написанні даної роботи автор використав монографії та наукові статті відомих дослідників: Канева С. [37,38], Савченка Н. [69], Верастюка В. [17], Боровика В. [13]. Також використовувались документи, публіцистика, особисте листування, мемуари осіб, які були сучасниками тих подій — Кропоткін П., Махно Н., Аршинов П.. Також досить важливою є інформація політичної еміграції та власне погляди іноземних дослідників на буремні роки громадянської війни — Эврича П. [34 ].

Практичне значення даної роботи полягає в можливості використання її матеріалів при вивченні всесвітньої історії новітнього часу. Доцільним при вивченні політології, оскільки у роботі значну увагу приділено передумовам зародження теорії анархізму, ґенезі цієї теорії в контексті російської та всесвітньої історії. Проблемні питання, висвітлені в даній науковій роботі, є також цікавими як для істориків, так і для широкого загалу.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, кожен з яких включає по кілька підрозділів, списку використаних джерел та літератури що включає в себе … позицій та додатків.

Апробація дослідження

1) 3-я студентська наукова конференція. Історичні читання. 29 березня 2006 р., м. Рівне. Тема доповіді: "Терор: випадковість чи невідворотний результат революції? ",

2) II Всеукраїнська науково-практична конференція студентів та молодих науковців "Наука, освіта, суспільство очима молодих ". 17-18 травня 2007 р., м. Рівне. Тема доповіді: "Реалізація анархістської ідеї в контексті революції 1905-1907 рр. в Росії".

3) Тези наукової роботи опубліковані в збірнику – Матеріалів II Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих науковців 17-18 травня 2007 р., м. Рівне.

4) Доповідь відзначена похвальною грамотою організаторів конференції.

Розділ . Теоретичні засади анархізму

1.1 Дефініція анархізму

Анархізм подібно до будь-якого суспільного явища зароджується та еволюціонує в процесі історичного розвитку. Як політична теорія анархізм зароджується в кінці XIX – на поч. XX ст. Ідеологія та практика анархізму залишили помітний слід в історії людства, а багато його ідей проникли в свідомість окремих соціальних груп та збагатили теорію політичних течій.

В результаті становлення держави як форми організації суспільства відбувається процес становлення державних інститутів та розвитку кодифікованого законодавства. Це призводить до збільшення рівня організованості суспільства, в якому відбуваються процеси суспільного поділу, поділу та законодавчого оформлення власності. Змінюються і типи "полюси" політичної свідомості – етатизм та анархізм.

Анархізм як політична теорія має давню та стрімку історію, оскільки початкові принципи анархізму простежуються в ідеях даосизму в Стародавньому Китаї, ідеях мислителів Давньої Греції – Зенона з Китію (IV ст. д. н.е.). Анархічні ідеї через три століття розвивав єгиптянин-олександрієць Краптократ. Ідеї анархізму розвивались в громадах та сектах: юдейських єсеїв, грецьких піфагорійців, єгипетських "терапевтів", богемських комуністів, у мюнстерських комунах, у католицьких братствах бідняків [62,с.3-4]. На даному етапі анархічний тип політичної свідомості не матеріалізувався у певну теорію чи політичну доктрину, його прояви носили фрагментарний характер, що відповідало розвитку політичної культури.

В період буржуазно-демократичних революцій та період формування індустріального суспільства, анархічний тип політичної свідомості досягає якісно нового рівня розвитку. В цих умовах під дією багатьох чинників з'являється соціальна основа (опора) анархізму – дрібна буржуазія, яка матеріалізує анархічні ідеї на теоретичному рівні. В практичному значенні анархізм формується як політичний рух [38,с.25].

Першою спробою теоретично обгрунтувати анархістські ідеї стала праця англійця В. Годвіна "Дослідження про політичну справедливість" (1793 р.). В даній праці автор досить чітко простежив зв'язок влади і суспільства. На думку В. Годвіна, влада в суспільстві будується на авторитеті монарха (вождя), який уособлює правління Боже. Це і надавало державності сенсу. Майбутній устій він розглядав, як союз вільних громад, що з часом замінять державні інститути.

Інколи цей період називають класичним, оскільки теорію анархізму у цей період розробляли: М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, Ж. Сорель, П. Кропоткін. Кожен з перелічених теоретиків був родоначальником певної течії в анархізмі.

У XX ст. відбувається становлення державно-монополістичного капіталізму, відбувається революційні процеси у країнах наздоганяючого індустріального розвитку, виникають соціалістичні держави, створюються умови для формування багатопартійної системи – всі ці фактори значною мірою вплинули на трансформацію політичної свідомості у суспільстві. Власне в анархічній свідомості відбувається глибока криза у період революції 1917 р. Відбувається процес оновлення ряду попередніх ідей, що призвело до формування цілої низки нових течій "посткласичного" анархізму.

Варто зазначити, що анархістська теорія пристосувавшись (адаптувавшись) до нових умов увійшла у XXI ст, але значної підтримки в суспільстві він вже не має, а ставлення до нього є в основному нейтральним. На сучасному етапі анархізм – теорія невеликої кількості інтелектуалів та робітників синдикалістів. Еволюціонувавши, дана теорія практично реалізувалась у сучасних акціях спротиву (Сх. Тимор, Краснодарська справа в Росії) [12,с.2].

Отже, необхідно визначити дефініцію анархізму. "Термінологічний та понятійний довідник" дає таке визначення: Анархізму (від грец. anarchia - безвладдя) – політична течія, що проголошує метою знищення держави та заміну будь-яких форм примусу влади вільною та добровільною асоціацією громадян. Ніколи не був цілісною ідеологічною доктриною через різні підходи його теоретиків до питання про шляхи досягнення мети [36,с.11].

Так, "Політологічний довідник" подає інше визначення Анархізму (від грец. anarchia - безвладдя) – ідейно-політичний рух, центральною тезою якого є заперечення будь-якої влади у суспільстві. Виходячи з ідей про свободу як найвищу цінність людського буття заперечують правомірність державної влади, оскільки вона є диктатурою... інституцією примушування та підпорядкування вільної волі людей [12, с.16].

Такі різні визначення лягли в основу однієї з класифікацій анархізму - в залежності від поглядів теоретиків анархізму на державу та владу. В залежності від того, що анархісти відкидають державу чи владу їх поділяють: прихильників безвладдя – акратії (анархо-комуністи) та прихильників бездержавного устрою – антиетатизму (анархо-синдикадісти).

Проблему влади теоретики анархізму розглядали в контексті аналізу влади "майбутнього". Владу вони визначали як "понятие отношения зависимости между людьми", отже, вони виділяють такі типи влади: економічну, політичну, соціальну, духовну. Політична влада виступає як особливий різновид публічної влади, яка символізує державну владу. Державна влада склалася як особливий вид владних відносин, особливою ознакою яких – є виконання державної волі. Вони характеризували державу як монополіста волі – "появление единой, надо всем в государстве господствующей воли " [62,с.8-10].

В зарубіжній науці існує багато тлумачень цього терміну, які іноді досить сильно різняться. Досить часто дослідники анархізму звужують його на свій смак – чи то до політичної доктрини, течії або стану безладу, у той час як прихильники цієї теорії створили широкий спектр суджень про свої погляди. Для них це і теорія, і стиль життя, можливість самоствердження. Звичайно саме відсутність певної систематизації вплинула на появу великої кількості різновидів анархізму. Незважаючи на розбіжності у цілях та засобах їх об'єднує два основних постулати: проблему свободи людини, людини високоморальної, яка здатна "правильно" поводитись у суспільстві ("в суспільстві, що складається з відповідальних істот правила поступово зникнуть") та питання скасування держави в особі державних інститутів [12,с.1].

М. Вебер охарактеризував владу як узаконене застосування насильства. Тобто, на думку анархістів, держава монополізує владу на певній території та карає порушників цієї монополії. Деспотизм полягає не у формі держави, а у її сутності [12, с.2].

В історії російської політичної та правової думки XIX-XX cт., на думку С. Ф.Ударцева, можна виділити такі етапи еволюції анархічної думки:

1) 1830 – 1870 рр. – формування раннього класичного анархізму.

2) 1870 – поч. XX ст. – становлення та розвиток пізнього класичного анархізму.

3) 1903 – до періоду громадянської війни (1917-1920рр.) – криза класичного анархізму. Початок формування посткласичного анархізму.

4) 1918-1920 до 1930 р. – еволюція течій посткласичного анархізму (еміграція).

5) 2пол.1980-х – до сучасності – формування сучасного посткласичного анархізму на території СРСР та СНД [75, с.12].

Початковий етап пов'язаний з розвитком поглядів М. Бакуніна. Елементи теорії М. Бакуніна перейняли (рецепіювали), такі діячі: в лівому слов'янофільстві (К. Аксаков), в нігілізмі (В. Зайцев, Н. Соколов). До цього етапу відносять анархічний вплив на російське народництво та політичну еміграцію (М. Сажин, З. Раллі) та ін.

Другий та третій етап пов'язаний з творчістю П. О.Кропоткіна – основної фігури в історії анархізму кін. XIX – поч. XX ст. Особливістю другого етапу є його закордонний характер (емігрантський етап). Третій етап характеризувався відродженням анархізму як політичної течії на території Росії (з 1903 р.). Відносини між анархістами будувались на основі співпраці емігрантських та місцевих осередків. До цього етапу відносять зародження християнського анархізму (праці Л. М.Толстого та В. Черкезова). З третім етапом пов'язана творчість: О. Борового, Г. Гогеліа, П. Турчанінова, Я. Киріловського.

Етап посткласичного анархізму базується на теоретичних доробках О. Борового, А. Солоновича, А. Кареліна, А. Гордіна, Г. Максімова, В. Ейхенбаума, А. Атабекяна.

На сучасному етапі формування пізнього посткласичного анархізму провідними лідерами в теоретичному осмисленні проблем анархізму є А. Ісаєв, А. Червяков, А. Шубін, П. Рауш, М. Цовша [75,с.12]. Характерною особливістю цього етапу є домінування синтетичних організацій, які є результатом компромісу, і тому активно діють на теренах таких країн як Франція, Італія (Федерація Італійських Анархістів), Польща (Федерація Анархістів Польщі), Україна, Росія. Вони прагнуть об'єднати різні течії анархізму на модерних засадах у рамках монолітної партійної структури [12, с.2]. Періодична зміна географічної "концентрації" теоретиків анархізму пов'язана із зміною політичних режимів, репресіями стосовно теоретиків, рівнем політичної свободи та політичним станом у суспільстві.

Власне еволюція анархізму – складний процес пов'язаний з пристосуванням теорії до нових історичних умов. Така зміна призводила до переосмислення певних ідеологічних, теоретичних установок з метою пристосування теорії до нових суспільних умов. Так, відбувся перехід від класичного до посткласичного анархізму, який взяв за основу цілу низку фундаментальних ідей класичного анархізму, але в оновленому вигляді висунув ряд нових положень. Такий перехід супроводжувався появою цілої низки нових течій та напрямів. Отже, посткласичний анархізм інтегрував два основних напрямки еволюції анархізму:

а) напрям відносної модернізації – зберігався значний зв'язок класичної та оновленої теорії (неокласичний анархізм);

б) напрям максимально радикальної модернізації – мінімальний зв'язок з класичною теорією з акцентом на власні теоретичні напрацювання, чи власні методи досягнення мети (некласичний анархізм).

С. Ф.Ударцев виділяє цілий ряд особливостей посткласичного анархізму:

- критичне ставлення до класичного анархізму у розумінні збереження теоретичних основ анархізму;

- більш розвинена методологічна основа, яка виробила містицизм та інтуїтивізм;

- наростання співпраці на основі толерантного ставлення до інших політичних течій: марксизму, лібералізму;

- активна інтеграція здобутків та напрацювань суспільних, природничих, гуманітарних наук для створення синтетичних теорій (політичних, філософських);

- постановка цілої низки проблемних питань (про співвідношення права та закону, про роль бюрократичного апарату);

- поява концепцій планетарного та космічного рівня;

- збільшення уваги у пізнанні людиною своєї індивідуальності, прав та свобод, творчості;

- дослідження та аналіз історичного розвитку держав.

Некласичні напрямки анархізму розробляли концепцію свободи особистості, вони ілюстрували незахищеність особистості на прикладах війн та революцій початку XX ст. [75,с.15-16].

1.2 Класифікація анархізму

Питання класифікації анархізму є досить дискусійним, оскільки науковці використовують різні підходи у дослідженні анархізму. Розроблялись класифікації на основі на основі ідеологічних, філософських, суспільних поглядів теоретиків анархістського руху. Розробкою класифікацій займались історики, політологи, філософи, економісти. Вони намагались дослідити диференціацію анархістської теорії.

Так, Ф. Я.Полянський у праці "Социализм и современный анархизм" використав традиційний поділ анархізму на анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм. Всі течії анархізму (крім вчень М. Бакуніна, П. Кропоткіна та анархо-синдикалізму) науковець відносив до анархо-індивідуалізму. В анархо-індивідуалізмі він виділяв "християнський анархізм" (Л. М.Толстой), "антиінтелегентський анархізм" (Я. В.Махайський), "максимализм" (Е. Тагин) та власне анархо-індивідуалізм (видавництво "Індивідуаліст", О. Віконт, О. Боровий), "чистий анархізм" (Л. Черний), "революційний анархізм" (Я. Новомирський), "містичний анархізм" (Г. Чулков, В. Іванов). Дана класифікація не розглядала течії анархізму після 1917р. [75,с.11-20].

С. Н.Канев у своїй праці "Октябрьская революция и крах анархизма" виділяв такі ідейні течії в російському анархізмі: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм. Паралельно виділялись відгалуження: анархізм-федералізм, анархізм-універсалізм, анархізм-біокосмізам, неонігілізм, "махайська течія", містичний анархізм, "мирні анархісти" (християнська течія - толстовство) [38,с.33-34].

Л. М.Спірін у своїй праці "Крушение помещичьих и буржуазних партий в России (нач. XX в.-1920 г)" розробив класифікацію на основі практичної діяльності різних організацій та анархічних груп. Він виділяв організації таких ідейних напрямків:

1) анархісти-комуністи (1903-1906, 1907-1908, 1917-1922 рр.);

2) анархісти-синдикалісти (1905-1906, 1908-1909, 1917-1926 рр.);

3) анархісти-махаєвці (1900 р.);

4) анархо-махновці (1918-1921 рр.).

Л. М.Спірін помітив, що в процесі еволюції анархістської свідомості відбувались певні "відгалуження": від анархо-комунізму – анархо-кооператори; від анархізму-синдикалізму – анархо-федералісти; від анархо-індивідуадізму – містичного анархізму, пананархізму, анархізму-універсалізму та біокосмізму [72,с.304-309].

В. Г.Графський в сучасному анархізмі виділяє такі ідейні напрямки: анархо-індивідуалізм, анархо-синдикалізм, анархо-фашизм, анархо-тероризм, анархо-капіталізм. Дана класифікація враховує ідеології анархізму та їхній зв'язок з ідеологіями тоталітарних держав [29,с.112].

На думку С. Ф.Ударцева, класифікація анархізму має враховувати цілий комплекс ознак, які базуються на еволюції анархістської свідомості. Для систематизації науковець використав літературний термін "класичний анархізм" у характеристиці періоду сер. XIX – поч. XX ст. Також автор врахував нові історичні обставини, які сприяли формуванню модифікованого анархізму – "посткласичний анархізм", а для характеристики еволюційної складової – поняття "неокласичний анархізм". У характеристиці перехідних форм вводяться поняття "ранній" та "пізній" анархізм. Отже, враховуючи всі вище перераховані обставини С. Ф.Ударцев пропонує таку періодизацію анархізму:

I. Класичний анархізм

1.1 Ранній (анархізм-колективізм, М. Бакунін);

1.2 Пізній (анархізм-комунізм, П. Кропоткін);

1.2.2 Християнський (Л. М.Толстой);

II. Посткласичний анархізм

2.1 Ранній

2.1.1 Неокласичний анархізм:

а) анархізм-індивідуалізм, неонігілізм (О. Віконт);

б) християнський ("непротивленческий") анархізм толстовців (В. Черкезов);

в) комуністичний анархізм, ідеї після 1917р.(анархо-універсалізм, анархо-кооператори), (А. Карелін, А. Атабекян);

г) анархізм-синдикалізм (Я. Новомірський, Г. Максімов, В. Волін);

2.1.2 Некласичний анархізм:

а) асоціальний анархізм (Л. Черний);

б) анархізм-гуманізм (О. Боровий);

в) анархізм-універсалізм (пананархізм), (А. Гордін);

г) анархізм-біокосмізм (А. Святогор, П. Іваницький);

д) містичний анархізм, ранній(Г. Чулков) та пізній (А. Солонович );

2.2 Пізній посткласичний анархізм (сучасний):

2.2.1 Сучасний неокласичний анархізм (анархо-синдикалізм, толстовство, анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм);

2.2.2 Сучасний некласичний анархізм (містичний, біокосмізм, універсалізм);

2.2.3 Нові течії посткласичного анархізму (анархо-екологісти, "помаранчеві анархісти", синтетичний анархізм) [75,с.18-19].

В залежності від мети дослідження можуть використовуватись і додаткові класифікації, які грунтуються на систематизації ідей, теорій та організаційних форм анархізму. Так, відносно ставлення до релігії анархізм поділяють на атеїстичний (анархо-комунізм) та релігійний (християнський), позаконфесійний (містичний). В залежності від теоретичних планів стосовно майбутнього суспільного ладу анархізм поділяють: соціалістичний, комуністичний (анархо-комунізм, анархо-синдикалізм), постсоціалістичний (анархізм-універсалізм), анархо-капіталізм (напрям сучасного анархізму), що орієнтований на поєднання соціалізму та капіталізму. В залежності від рівня поширення теоретичних концепцій – планетарний (бакунізм) та космічний (біокосмізм, містичний анархізм). Залежно від пріорітетної проблеми стосовно майбутнього устрою – анархо-федералізм, анархо-кооперативізм.

Залежно від врахування перехідних форм в еволюції анархічної свідомості виділяють – антиінтелегентський (Я. Махайський), анархо-більшовизм (група "Робітнича опозиція"), анархо-максималізм. В залежності від ставлення до військових дій – антимілітаризм (толстовство), анархо-пацифізм та анархізм, що визнавав "справедливі" війни (вчення П. Кропоткіна). Залежно від участі в політичному житті анархізм поділяють: пасивний ("непротивленческий" - толстовство) та активний анархізм (більшість напрямів). Залежно від ставлення до терору – противники терору (толстовство, містичний анархізм) та анархо-тероризм (окремі напрямки анархо-комуністів, анархо-синдикалістів, анархо-індивідуалістів). В залежності від ставлення до революції – революційний (анархо-комунізм, анархо-синдикалізм), еволюційний та реформістський (релігійний).

Дослідник А. Л.Нікітін запропонував в основу класифікації покласти поділ на три ідейні напрями:

1)  залежно від способів боротьби "вільної особистості " проти держави (терор, експропріація, бунт);

2)  напрямки, що в основу своєї діяльності поклали боротьбу з "капіталістичним ігом" за допомогою перерозподілу національних багатств (анархо-кооператори, анархо-синдикалісти);

3)  напрями, які прагнули звільнити особистість від ідеологічного "пресу" держави та релігії. Звільнення грунтувалось на самовдосконаленні особистості [58,с.90].

Отже, в науковій літературі розроблена ціла низка класифікації, які базуються на різних підходах до дослідження анархістського руху. Варто зазначити, що кожен з напрямів у анархізмі був самодостатнім, оскільки крім ідеологічної основи анархістські ідеї мислителів втілювались практично.

Ідеї безвладдя, свободи та рівності набули поширення під час народницького руху, вони мали місце в революційних подіях 1905-1907 рр., 1917 р., періоду громадянської війни 1917-1922 рр.

На думку анархістів, узурпація влади більшовиками після 1917 р. породила жорстку централізовану систему державної влади в, якій особистість втрачала можливість вибору: "большевики – ныне царствующая самодержавная коммунистическая партия, - воспользувавшись доверием рабочих захватили власть в свои руки, насадили чрезвычаек… задушили всякую мысль… а сами, завладев фабриками и заводами, хлебом и всем, чем владела буржуазия… стали неограниченно властвовать" [41,с.324]. Цілий ряд стосовно майбутнього радянської держави були трагічно пророчими для російського народу.

Зокрема Р. Даль писав, що державна влада базується на примусі та авторитеті управління, а людській натурі притаманний автономізм. Історія довела, що остаточного вирішення цього конфлікту не існує – отже, стверджують анархісти, тільки стан безвладдя буде найбільшим досягненням людства. Державницький напрям спростовує такий підхід, справедливо вважаючи, що досягти стану, який пропагують анархісти неможливо – утопія. На цьому суперечки щодо можливостей анархізму не закінчуються, бо приклади існування такого стану знайти можна, слід згадати про племена (Eskimo) на пн. Канади, які століттями жили без держави об'єднуючись сім'ями в маленькі групи. На прикладі цих суперечок впадає в око та особливість, що причиною конфлікту не є постулати анархізму, а лише їх здатність до нормального функціонування [12,с.1].

1.3 Основні ідеологічні напрямки

Традиційно визначають чотири основні напрями в анархізмі – індивідуалістичний (М. Штірнер), мютюелістичний (П. Прудон), колективістський (М. Бакунін) та комуністичний (П. Кропоткін). Такий поділ базується на ставленні ідеологів анархізму до права власності та до майбутнього суспільного устрою [пон, с.11].

Так, найпершим можна вважати анархо-індивідуалізм Макса Штірнера (справжнє ім'я Йоган Шмідт) (1806-1856 рр.). М. Штірнер – представник німецької політико-правової та філософської думки.

Навчався у Берлінському університеті. З 1844 р. працював вчителем німецької мови в жіночому пансіоні. Згодом займався літературною діяльністю. Після розчарувань у державних посадах стає підприємцем та розпочинає власну торгівельну справу. Зайнявшись торгівлею Штірнер у повній мірі відчув тиск держави та великого капіталу, які "притісняли" дрібного власника у свободі торгівлі.

Ідейний світогляд М. Штірнера формувався у міському гуртку "Вільних" (1842 р.), що об'єднав науковців, публіцистів, торговців, студентів. Члени гуртка обговорювали причини консервативності та реакційності держави. На думку членів гуртка, основною причиною консервативності була релігія, яка гальмувала реформи, науковий та суспільний прогрес [38,с.52].

Основи індивідуалістичної теорії викладені у праці "Єдиний та його власність" (1844 р.). До основних "постулатів" даної теорії відносять: вищість особистих інтересів людини, індивідуалізм, що переростає у егоїзм, захист приватної власності та невтручання влади у життя громадян. Вихідним положенням індивідуалістичної теорії є - культ "Я" незалежної, автономної, самодостатньої особистості, яка має звільнитись від усіх обмежень. М. Штірнер називав себе "смертельним ворогом держави", яка обмежує свободу особистості. На думку М. Штірнера, у держави є тільки одна альтернатива: "вона або я" [37,с.65].

Майбутнє суспільство М. Штірнер бачив без держави, замість неї створювався "союз егоїстів". Штірнер вважав, що мільйони стражденних егоїстів об'єднавшись зметуть державу [38, с.54]. Звільнившись від обмежень особистість починає ставити власний інтерес вище всього, так формується девіз егоїстів: "Для мене немає нічого вищого за мене! Рушієм суспільних змін Штірнер вважав, бунт особистостей, які визнають основним законом власне благо. Штірнер у своїй теорії досить чітко розмежував поняття бунту та революції. На думку Штірнера, революція передбачає зміну існуючих суспільних та державних умов, тобто в своїй основі революція несе певний устрій. Бунт на думку Штірнера, несе можливість задоволення власного блага: "достигнуть того, чтобы не нас устраивали, а мы устраивались бы сами и не возлагали надежд на различные институты" [38,с.62].

Теорія М. Штірнера відкидала необхідність ведення політичної боротьби. Натомість пропонувалось ведення економічного спротиву, який мали очолити економічні організації типу "суспільних пекарень" (професійних об'єднань): "рабочим стоит лишь остановить работу, взглянуть на виработаные продукты, как на свои, и пользоваться ими" [38,с.66].

Індивідуалістична теорія відкидала необхідність створення політичних партій, оскільки індивідуалізм та партійна відповідальність – несумісні. Егоїстичний "Я" повинен завжди враховувати власні інтереси, отже потрапивши до будь-якої партії особа повинна використовувати її у власних корисливих цілях, якщо власні інтереси та інтереси партії розбігаються її слід покинути.

Поява книги Штірнера в Росії стала каталізатором для розробки проблеми звільнення особистості в революційно-демократичному русі. Так, В. Г.Белінський розмірковуючи про егоїзм визначав його як другорядну та руйнівну складову життя людини: "это – разъедающее, а не связывающее начало… ". На думку мислителя, в чистому вигляді егоїзм спонукає особистість до втрати моральних принципів. В. Г Белінський розглядав суспільство як сукупність особистостей, які мають дуалістичні інтереси: власні інтереси та інтереси суспільні [37,с.56-57].

М. Г Чернишевський, досліджуючи проблему свободи особистості, розробив теорію розумного егоїзму, в якій поєднались два принципи: задоволення потреб власного організму та принцип взаємного блага, який є природною властивістю людської натури. Дані принципи були описані в романі "Что делать?" устами одного з героїв – Рахметова: "мы требуем для людей полного наслаждения жизью - вообще". Відповідно до цих принципів, чим більше дія окремої людини відповідає інтересам суспільства, тим більш альтруїстичний характер вона носить [38,с.60-61].

Отже, теорія індивідуалізму збагатила філософську думку цілим рядом нових підходів у визначенні потреб особистості та відповідно описала можливості їх задоволення. Вона спонукала науковців та мислителів до розробки проблем співвідношення особистих та суспільних інтересів, проблем етики та моралі. На сучасному етапі дана теорія є в більшій мірі не впливовою.

Мютюелістична теорія анархізму.

Творцем цієї теорії був П'єр Жозеф Прудон (1809-1865 рр.). Саме він вводить термін анархізм та засновує мютюелістичний напрям анархізму. П. Прудон був депутатом Національних зборів Франції, але на відміну від більшості представників соціалістичного напряму він не займався практичною революційною діяльністю, а розробляв теоретичні аспекти різних суспільних проблем. На початковому етапі вплив на його творчість, формування концепцій мала теорія Фур'є, проте невдовзі він створив власну, абсолютно самостійну теорію. Основні принципи теорії П. Прудона викладені в працях: "Система економічних протиріч чи філософія бідноти" (1846), "Що таке власність?" (1864), "Про війну і мир" (1861), "Про засади федералізму" (1863).

У своїх працях П. Прудон обстоював такий суспільний лад, який базувався б на взаємній співпраці всіх членів суспільства з гарантованою свободою людської особистості. Його ідеал – суспільна асоціація дрібних власників, які мали б рівну за розмірами власність, яка була найважливішою умовою свободи особи. Теоретик критикував як капіталістичне, так і комуністичне суспільство, оскільки розробив "третю формулу" – синтез спільності та власності. Цей "ідеальний" стан науковець визначив як анархія: "Анархия – отсутствие господина, суверена… свобода есть анархия… Высшая степень совершенства заключается в соидинении порядка с анархией" [38,с.35

П. Прудон заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідею класової та політичної боротьби. Він критикував систему парламентаризму, оскільки в його розумінні вона була осередком політичної боротьби. На його думку, парламентська система мала ряд недоліків: по-перше, представництво суперечить ідеї суверенності, оскільки рішення парламенту не є виявом цієї суверенності; по-друге, парламентська демократія є тільки математичною більшістю, оскільки не враховуються інтереси меншості та окремого індивіда.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, але ліквідація державного апарату не має привести до ліквідації права та свавілля. Натомість П. Прудон висунув ідею федералізму. У його розумінні федерація повинна складатись із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними та рівноправними договірними відносинами. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо. По суті, федерація П. Прудона – комунальний устрій.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати "аполітичний" характер, і не передбачати поділу на володарів та підлеглих. Він так, визначав статус окремої комуни: кожна комуна має право на самоврядування, адміністрацію, збір податків, розпорядження власністю та своїми податками. Вона має право мати свою поліцію, національну гвардію (армію), призначати суддів, мати газети, банки. Крім економічної самостійності кожна комуна має право видавати свої закони і навіть мати власну релігію. Тобто, по суті, кожна комуна є практично суверенною.

Замість політики в управлінні комунами з'являється наукова організація суспільства, де законодавча влада має належати лише розуму. Зокрема, "законодавча влада належить лише розуму, який методично визнаний та доведений", оскільки "правда і законність не залежать від нашої згоди, так само як і математична істина" [38,с.78]. Для пізнання та розуміння управління необхідні розмірковування та навчання. Виконавча влада у комунах належить народу як охоронцю закону.

Головним джерелом суспільних бід та конфліктів П. Прудон вважав гроші, які, за його словами, дають змогу не працювати та мати доходи за рахунок доходів з праці інших. Звідси його ідея "банку обміну" – обмін товарами за посередництвом спеціальної інституції, яка буде надавати робітникам "марки праці" для обміну та буде надавати безвідсотковий кредит потрібною продукцією. Мислитель стверджував, що будь-яка власність, яка не здобута власною працею – крадіжка.

Тобто, у розумінні П. Прудона справедливий лад мав базуватись на самоврядуванні робітничих груп. Цей лад не заперечував приватної власності, оскільки власність – елемент свободи.

П. Прудон створив концепцію "мютюелізму" (взаємності послуг, якої можна досягти переконанням). Мютюелізм – це система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечено однакові права за умови виконання однакових обов'язків. Відносини між рівностатусними суб'єктами мають грунтуватись на обміні послугами за певні послуги. На думку П. Прудона, усі суспільні зміни мали відбуватись еволюційним шляхом: "якщо піднялись ідеї, каміння бруківки підніметься саме " [75, с.129].

Саме Прудон був автором вислову, який згодом став крилатим –

"Анархія – мати порядку!". Порядок він розглядав як необхідність та бажання змін. "Мати" в сенсі предтеча, передумова майбутнього об'єднання вільних людей за принципом об'єднання професійних груп, родових чи мистецьких угруповань. Ці об'єднання і утворять нації за новим принципом.

Свободу мислитель розумів з одного боку, як вроджену властивість людської природи, з іншого як постійну мету розвитку людини. Розвиток цей є постійним, оскільки людська свідомість розвивається також постійно. Дуалізм цього явища зумовлений подвійністю самої людини, яка одночасно є істотою індивідуальною, і водночас суспільною, оскільки людина є людиною лише в суспільстві. Забезпечення свободи є тим чинником, що пов'язує особу та суспільство. Свобода у розумінні П. Прудона є інтегральною, оскільки не можна посягнути на свободу взагалі, не порушуючи свободи окремих індивідів, тобто порушуючи свободу окремих індивідів порушується свобода взагалі. Тому, за Прудоном, анархія – це не абсолютна свобода діяльності – вона несе в собі почуття нерозривного зв'язку власної свободи та свободою інших осіб. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні та дотримані індивідами.

На російську політичну та правову думку праці П. Прудона мали грандіозний вплив, оскільки він розробив цілу концепцію перебудови суспільства. Нове суспільство в своїй основі носило "справедливий" порядок, який теоретично виключав використання людини людиною, людини державою чи владою. Такі ідеї надихали молодих революціонерів, які виросли в "поліцейсько-жандармському суспільстві", які бачили "невігластво" власного народу та хотіли змін. Дані ідеї сприяли якісному розвитку думок та теорій.

Так, О. І.Герцен з захопленням відреагував на вихід перших праць П. Прудона. Він навіть під час еміграції у 1847 р. входив до парижського гуртка анархістів, згодом входив до складу редакційної групи анархістської газети [38,с.42].

В 40-50х роках XIX ст. елементи анархістських ідей простежуються у О. І.Герцена, петрашевців, інших представників революційно-демократичного напрямку. В цей час теорію анархізму розвивають М. Штірнер, П. Прудон. За наступних два десятиліття ідеологія анархізму придбала ще більше прихильників, але як масовий революційний рух анархізм оформився і почав відігравати певну роль тільки в системі суспільно-політичних поглядів народників в 70-х роках XIX ст., під впливом ідей М. О.Бакуніна.

Колективістська теорія анархізму.

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) – основоположник нового напряму в анархізмі – колективістського чи анархо-колективізму.

Визначальний вплив на формування бакунінської теорії мали філософія Г. Гегеля, згодом доктрина П. Прудона та марксизм.

М. О.Бакунін – представник російської політично правової та філософської думки. Народився М. О.Бакунін в Тверській губернії в дворянській родині. Після закінчення військового училища їде до Москви, щоб викладати математику та готуватися до діяльності професора філософії.

У 1840 р. Бакунін залишає Росію та їде на навчання до Берліну, де одразу долучився до участі у революційних гуртках. У 1842 р. був помічений царською "охранкою" та переїздить до Цюриху. Тут він познайомився з німецьким мислителем Вейтлінгом. Через публікацію статей в газеті "Швейцер республіканер", які підтримували думки Вейтлінга, швейцарська поліція стала характеризувати Бакуніна як прихильника ідей мислителя. Швейцарський уряд звернувся до царського уряду з відозвою про обвинувачення проти Бакуніна. Так, М. Бакунін був змушений емігрувати, втративши дворянський титул та заочно засуджений на заслання до Сибіру. Бакунін не підкорився урядовому наказу і поїхав у Париж. Даний вирок створив Бакуніну репутацію революціонера. У Парижі Бакунін познайомився з Ж. Санд, П. Прудоном, Л. Бланом, К. Марксом.

Після революційних подій 1848-1849 рр. Бакунін був заарештований та засуджений до смертної кари, але вирок був замінений довічним поселенням. Покарання відбував в Ольмюці, згодом в Петропавлівській фортеці. У 1857 р. був відправлений до Сибіру звідки у 1861 р. втік до Лондона. Брав участь у Польському повстанні 1863 р.. Побував в Італії, Сша.

Помер М. Бакунін 1 липня 1876 р. в Берліні, де і був похований [32,с.25-29].

Свої погляди на державу та право, свою концепцію анархізму виклав у працях: "Бог і держава" (1871), "Держава та анархія" (1873), "Кнуто-германська імперія та соціальна революція" (1871).

М. Бакунін – основний противник К. Маркса у I Інтернаціоналі, власне їхній конфлікт став однією з причин розколу у I Інтернаціоналі. Внаслідок розколу відбулось утворення анархічного крила в Інтернаціоналі – "Міжнародного альянсу соціалістичної демократії" [38,с.117].

Мислитель на початку 60-х років XIX ст. формує власну концепцію, основним постулатом якої були абсолютна свобода особи, знищення держави, приватної власності, натомість основою суспільних змін ставала колективна форма власності заснована на традиціях російської общини. На відміну від теорії М. Штірнера та П. Прудона, для теорії М. Бакуніна притаманна революційна спрямованість ідей.

М. Бакунін намагався здійснити в Росії соціальну революцію, яка стала б каталізатором повалення держави, оскільки в його розумінні держава – джерело соціальної нерівності: "Мы обявляем себя врагами всякой правительственой, государственой власти... и думаем, что народ может быть только тогда счаслив, свободен, когда... он сам создаст свою жизнь" [9,с.525].

Також необхідно виділити цілий ряд принципів анархізму, які знайшли відображення в теорії М. Бакуніна: заперечення державної форми організації суспільства, індивідуалізм, федералізм, заперечення парламентаризму, аполітизм. М. Бакунін вважав, що основою будь-якої політичної чи соціальної організації має стати принцип "знизу верх" – принцип федералізму. Цей принцип мав втілюватись за допомогою встановлення автономії особистості та общини, які за допомогою договору можуть об'єднатись та створити міжнародну федерацію.

У своїй теорії М. Бакунін стверджував, що соціальна революція – це світове явище, оскільки основною причиною революції є ступінь пригноблення робітників та людей праці (селян). Революція народжується з небажання цих прошарків жити в умовах пригноблення. В теорії соціальної революції особливе місце займала проблема бунту, який він розглядав як засіб повалення старого устрою. У теорії М. Бакуніна поняття революції та бунту – тотожні, тобто бунт М. Бакунін характеризував як універсальний засіб спротиву проти будь-якого пригноблення. За допомогою бунту Бакунін намагався вплинути на селянську общину, яка на його думку ще "спала": "Главный недостаток делающий до сих пор невозможным всеобщее народное восстание в России, - это замкнутость общин и крестьянских миров" [9,с.522].

Але Бакунін зазначав, що незважаючи на замкнутість слов'янський народ на відміну від німецького має більшу схильність до антиетатизму та бунту, це проявилось історично у спротиві Новгорода та Пскова проти московських царів, бунтах С. Разіна та Е. Пугачова. Бакунін намагався виділити основні причини, які спонукали людей до бунту: И во всех этих чисто народных движениях мы находим ту же ненависть к государству, то же стремление к созданию вольно-общинного крестьянского мира [9, с.332]. Бакунін розглядав общину як розширення роду в якій не було раба чи деспота, в якій всі були в рівних умовах. Єдиними суб'єктами, що порушували общинну гармонію були монарх, чиновники та розбійники. Якщо монарх стоїть над общиною, то розбійник може виступити навіть проти монарха, тобто, М. Бакунін визначав С. Разіна та Е. Пугачова як перших революціонерів, які змогли об'єднати селян у боротьбі за свободу. Бунт "человеческого индивида против всякой божественной и человеческой, коллективной и индивидуальной власти" Бакунін розглядав, як боротьбу за свободу [38,с.129].

Бакунін розглядав необхідність злиття селянських бунтів у "велику революцію", але поставала проблема замкнутості общини, яка вирішувалась за допомогою встановлення: "живой бунтовской связи революционной молодежи с разъединенными общинами" [9,с.517]. Під впливом ідей Бакуніна серед російської молоді зароджується ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських виступів.

Іншим варіантом пропаганди анархічної ідеї, був план створення анархістської газети, яка в письмовій чи усній формі мала повідомляти на всю країну: "о всяком народном, крестъянском или фабричном бунте… для того чтобы наш работник не чуствовал себя одиноким" [9,с.523]. Всі ці принципи та ідеї на думку С. Н.Канева, мали планетарний характер [38,с.114].

Основною метою бунту за Бакуніним, було вирішення двох основних завдань: досягнення політичної рівності за допомогою повалення авторитетів та держави та економічного завдання, оскільки економіка визначала політичні та духовні процеси. Рушійними силами усіх суспільних змін ставало селянство, яке може "розбудити" від сну розбійник-революціонер. Також для зародження народної революції М. Бакунін пропонував використати свободолюбивих козаків.

Ідея свободи у творчості М. Бакуніна формується в процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму – М. Штірнером, який протиставляв свободу власного "я" суспільству та державі. На думку М. Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи можливе шляхом ліквідації держави. У розумінні Бакуніна, будь-які штучні інституції чи перехідні форми держави у кінцевому підсумку завжди спричиняють порушення чи знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність становища особи у суспільстві та державі. У державі панує право засноване на примусі, у суспільстві – традиція та звичай, а взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення, тобто за будь-якого устрою (монархія, республіка) держава несе деспотизм та підпорядкування. Бакунін характеризував ідею диктатури пролетаріату, як апарат керівництва привілейованої меншості. Тому, на думку Бакуніна, для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Розглядаючи перспективи майбутнього суспільного устрою, Бакунін особливу увагу приділяє ідеї колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагався окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективом. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямком суспільної організації, але й стає найвищою моральною сферою, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами. На думку М. Бакуніна, найбільшого розвитку суспільство досягає у розвитку індивідуального та колективного. На основі поєднання індивідуального та колективного М. Бакунін створив теорію – "колективної індивідуальності", під якою мислитель розумів народ вцілому, народ не розділений на класи [37,с.130].

Теорія Бакуніна активно втілювалась у життя під час Ліонського повстання у Франції 27 вересня 1870 р., оскільки мислитель був активним учасником цих подій. Під час виступів зачитувалась програма складена М. Бакуніним про скасування адміністративної та державної влади, про розпуск муніципальних організацій, які реорганізовувались у Комітет Порятунку Франції. Після початку заворушень влади міста досить швидко відновила порядок, отже спроба організувати "анархістську революцію" зазнала невдачі. Досить активно використовувалась теорія Бакуніна під час Іспанської революції 1873 р. Для цієї революції притаманна ідея федералізму, ідея аполітизму [38,с.138].

Після хвилі поразок Бакунін переосмислив деякі ключові положення власної теорії, він підтримав ідею тимчасової необхідності державних інституцій на початковому етапі революційних змін. У період співробітництва з С. Г.Нечаєвим розроблялись нові методи боротьби. У брошурі "Витоки революції" Бакунін визначав необхідність використання терористичних методів боротьби: "Яд, нож, петля! Революция все равно освящает в єтой борьбе" [38,с.140]. У боротьбі з державою використовувались обман, шантаж, хитрість це повністю виправдовувалось теорією. Пізніше ці думки були сформульовані у вигляді формули: "Дух разрушающий єсть дух созидающий!" – це девіз усіх анархістів, що називали себе революціонерами.

В Росії досить багато гуртків з ентузіазмом сприйняли ідеї Бакуніна, а їхня діяльність стала базуватись на пропаганді ідей анархізму (гурток Долгушина). У гуртках поширювалась ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських бунтів та здійснення соціальної революції.

Синдикалістська теорія анархізму

Теорія анархо-синдикалізму близько стоїть до вчення М. Бакуніна. Це течія в робітничому русі, у якій пропагується відмова від партійно-політичної системи, а за основу у реорганізації суспільства береться профспілковий зразок організації, який переноситься на "загальнодержавний" рівень. Боротьба за політичне та економічне звільнення робітників має вестися революційними та автономними (звільненими від влади держави) синдикатами (від фр. syndicat - профспілка). Основні вимоги: ліквідація капіталістичної економіки, держави, знищення будь-якої влади над людьми, пропаганда бунту [12,с.2].

Засновником цієї теорії став французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922 рр.). Захопившись марксизмом, він поступово перейшов до його критики, і сформулював політичну доктрину синдикалізму, став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи з конфедерацією праці, заснованою у 1895 році.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм – усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса відбулось утвердження ліберальної демократії, а наступники К. Маркса спотворили його вчення.

Усі суспільні зміни мали відбутись за допомогою збройного повстання – бунту. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, а засобом перманентної мобілізації робітників – страйк, бойкот, саботаж, тобто, економічні методи впливу [68,с.9].

Н. В.Пономарьов зазначає, що на сучасному етапі багато течій у анархізмі стали надбанням історії та філософії. Сучасний анархізм він поділив на два основних напрямки – анархо-комунізм та анархо-синдикалізм, які у XX ст. в повній мірі розкрили сутність анархістської концепції змін [62,с.4].

На сьогодні це одна з найчисельніших течій заснованих на теорії безвладдя, оскільки поширена вона на території Франції (Confederation National de Travail), Італії (Італійський Синдикалістський Союз), Іспанії, Росії. На сучасному етапі вже не користуються терором як засобом боротьби, але популяризують власну ідею через міжнародні організації [12, с.2].

Анархо-комуністична теорія анархізму.

Одна з основних теорій російського анархізму, що спиралась на теорію бездержавного комунізму. Творцем цієї теорії був Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921 рр.). П. О.Кропоткін був вихідцем з князівської родини, а коріння родоводу сягало династії Рюриковичів. Навчався у Пажеському військовому корпусі, після закінчення якого продовжив навчання у Москві. Значний вплив на формування поглядів П. Кропоткіна здійснило знайомство з революційно-демократичною літературою та періодикою: "Современник" М. Г.Чернишевського, "Колокол" та "Полярная звезда" О. І.Герцена. З 1872 р. проживав у Швейцарії. У своїх спогадах згадує, з якою пристрастю він займався дослідженням соціалістичних праць. У 1873 р. повертається у Росію як анархіст за переконаннями. В Росії входив до гуртка чайковців. Був автором програмного документу гуртка – записки "Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою?". Став активним членом гуртка, оскільки крім теоретичної роботи брав участь у "ходінні в народ" під псевдонімом Бородіна. В програмному документі гуртка ідеалом майбутнього устрою була анархія – союз вільних комун без централізованої державної влади, приватної власності.

За пропагандистську діяльність та участь у гуртку був заарештований, а покарання відбував у Петропавлівській фортеці. Після хвороби був переведений до Миколаївського військового шпиталю, звідки втік у червні 1876 року. Після втечі емігрував до Англії, а згодом до Швейцарії, де з 1879 р. був редактором газети "Le Revolte" (Бунтар) [38, с.194-198].

Основні постулати власної теорії виклав у працях: "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902), "Промови бунтівника", "Завоювання хліба", "Держава та її роль в історії", "Етика".

Згідно з його теорією "суспільного прогресу", розвиток суспільства здійснюється у формі стрибків та еволюційних процесів, а соціальна революція – закономірний етап, який призводить до повної ліквідації держави. В своїй теорії він визначив необхідність створення анархістських груп, які будуть проводити "тихую подготовительную идейную работу" [36,с.11].

Анархію Кропоткін розглядав як: "Равенство во всем – синоним справедливости. Это и есть анархия", даний стан базувався на світогляді, що пропагував механічне розуміння явищ суспільного життя, що визначені об'єктивними законами природи [43,с.301].

Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій – вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу, щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалювати на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягти такого стану можливо завдяки анархістській революції. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але і особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип – "кожному за здібностями, кожному за потребами" [12,с.2].

Кропоткін заперечував необхідність створення будь-якого революційного уряду, не визнавав необхідності запровадження революційної диктатури, оскільки внаслідок запровадження диктатури (навіть народної) управління перетворюється на деспотизм та свавілля.

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті тримати в покорі та примушувати індивідів працювати на себе. Дане підкорення відбувалось через інститути влади, які за основу взяли курс на виховання смиренності: "Священник приучает к мисле о законе, чтобы лучше подчинить его божественному закону, а законник говорит о законе божественном, чтобы лучше подчинить закону уголовному… понемногу мысль следуэщого поколения принимает религиозный оттенок, оттенок раболепия и властвования" [43,с.281].

Держава та влада досягає мети за допомогою страху: "детский ум слаб, его так легко покорить при помощи страха". Виходячи з цих позицій, на думку П. Кропоткіна можна сформулювати наступний принцип: "не склоняйся ни перед каким авторитетом… не принимай на веру никакого утверждения, если оно не установлено разумом" [43,с.284]. Тобто, автор постійно апелює до розуму людини, який має відкинути міфи.

Закони, які діяли в державі і регулювали суспільне життя, він вважав вийнятково сучасним утворенням, підкреслюючи, що людство століттями існувало без кодифікованого законодавства і відносини між людьми регулювались лише звичаями та традиціями.

П. Кропоткін доводив історичне походження понять: справедливість та рівноправ'я, оскільки ще до християнства був сформульований принцип: "не роби іншим того, чого не бажаєш, щоб інші зробили тобі", принцип рівноправ'я здійснювався на основі принципу таліону – "зуб за зуб, око за око". Ще у Стародавніх племен правила поділялись на два види: обов'язкові (засновані на принципах справедливості та рівноправ'я) та прості поради, які носили рекомендативний характер. Межею покарання за проступки у такому випадку був – суспільний осуд. На думку П. Кропоткіна у простих порадах було сконцентроване прагнення членів роду бути подібними чеснішому, сильнішому, щедрішому з представників роду. Ці якості мали успадкувати майбутні покоління.

На підставі критики вчення Ч. Дарвіна про виживання сильнішого він обгрунтовував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний (універсальний) біосоціологічний закон. Так, П. Кропоткін визначив три основні етапи формування еволюції людської свідомості: формування суспільного інстинкту, формування поняття справедливості, почуття самопожертви (альтруїзм) індивіда заради блага роду. Власне у цих положеннях і криється основна відмінність з індивідуалістичною теорією М. Штірнера, оскільки в екстримальних обставинах людина здатна на самопожертву. Кропоткін виділяє причину зародження солідарності та самопожертви: "все более сложные животные первоначально произошли из колоний простейших организмов… вот почему солидарность не изчезает в человечестве" [43,с.298-299].

Отже, розглянувши теоретичний блок про дефініцію, класифікацію, основні ідеологічні напрями анархізму, варто зазначити, що анархістська теорія має давню та стрімку історію. Вона дифереціювалася залежно від "ідеалу" майбутніх суспільних перетворень, від теоретичного обгрунтування поняття власності, від проблеми свободи особистості у суспільстві. Тобто, анархізм – теорія, яка кинула виклик державницькому напряму (макіавеллізму) та розкрила власну теоретичну "ідеальну" модель суспільних перетворень, які грунтувались на двох основних принципах – заперечення необхідності держави як форми організації суспільства та заперечення будь-якої влади у суспільстві.

Конфлікт між анархістською та державницькою теорією грунтувався не на проблемах постулатів та теорій, а у функціональній, практичній площині, тобто у здатності до нормального функціонування даних теоретичних доробків.

У даному розділі розкривається еволюційна зміна анархістської теорії, що диференціювалася залежно від характеру суспільних перетворень. Враховуючи характер суспільних перетворень у теоретичному блоці анархістської теорії простежується визначена необхідність у проведенні соціальної анархістської революції, яка має докорінно змінити основи суспільного устрою та реорганізувати суспільні відносини за новим "справедливим" принципом. Основною ж відмінністю між різними напрями, які визначались з необхідністю проведення соціальної революції були форми та методи боротьби, які розділили анархістів на радикалів, реформістів та еволюціоністів.

Крім теоретичних напрацювань, анархісти намагались практично втілити свої ідеї у життя. Власне, наступний розділ буде демонструвати практичний аспект діяльності анархістських організацій: форми та методи революційної боротьби, роль анархістської теорії у революційних подіях в Росії у період

1905-1907 рр., у період 1917 р., у період громадянської війни 1917-1921 рр. та власне роль анархістської теорії у сучасному суспільстві.

 

Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії

2.1 Анархістська теорія в контексті народницького руху У 50-60-х рр XIX ст. в Росії наростала криза кріпосницького ладу, яка охопила різні сфери суспільного життя. У даній ситуації, по всій Росії стали виникати гуртки революційно налаштованої молоді.

Проникнення до Росії творів П. Прудона та М. Штірнера сприяли активізації розвитку політичної та філософської думки, обговоренню проблем майбутнього суспільного устрою. Проблеми свободи особистості, федералізму розвивались в своєрідній "полеміці" з російським народництвом. Проблеми звільнення особистості розглядались у працях О. І. Герцена, який характеризував егоїзм як одну з типових рис особистості. Він визначав діалектичне поєднання двох основних рис особистості - егоїстичної та суспільної. Повну свободу особистості О. Герцен пов’язував з соціалізмом, перехід до якого мав здійснитися через селянську общину (ідеологія народницького соціалізму). М. Г. Чернишевський був творцем теорії "розумного егоїзму". Дана теорія грунтується на поєднанні двох рис людської натури: задоволенні потреб власного організму та доброзичливості, яка притаманна всім людям."Розумний егоїзм" проявлявся у вірному розумінні особистого та суспільного приорітетів. В основі суспільного приорітету лежить загальне благо, тобто загальне прагнення жити в кращих умовах. Молодь сприйняла ці ідеї як заклик до боротьби за соціальне звільнення селян та боротьби з класом "соціальних п’явок" [38,с.58-59].

Народництво - ідеологія та політичний рух частини інтелігенції в Російській імперії другої пол. XIX ст., яка виступала проти залишків кріпосництва і капіталістичного розвитку країни, за повалення самодержавства революційним шляхом. Родоначальниками народництва були О. Герцен і М. Чернишевський. Підґрунтям народництва є віра в соціалістичний потенціал селянства, громаду та артіль як основні форми соціальних відносин, у можливість розвитку Росії, на відміну від країн Західної Європи, некапіталістичним шляхом. Ідеологами народництва в Росії були М. Бакунін (бунтарський, анархічний напрям), П. Лавров (пропагандистський напрям), П. Ткачов (змовницький, терористичний напрям), що зумовлювало три основні напрями, найвпливовішим з яких на поч. 70-х років XIX ст. був бакунізм. Ці три напрями різнилися тактикою, проте сходилися на думці, що майбутній соціалістичний лад має бути бездержавним [36, с.256-257].

Найвідоміші народницькі організації 60-80-х рр. XIX ст.: гуртки - "ішутинців" (1863-1866 рр.), "чайківців" (1869-1874 рр.), "москвичів" (1874-1875 рр.); товариства: "Земля і воля" (1876-1879рр.), "Чорний переділ" (1879-1882 рр.), "Народна воля" (1879-1881рр.).

В другій половині 50-х – початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у зв’язку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ "зверху"; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою – анархістська течія.

Кожен з політичних напрямків висував власну програму соціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів 60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали Миколу Гавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу "Современник" М. Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства. У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян від кріпосної залежності у зв'язку з під

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Средневековая цивилизация арабов". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 674

Другие дипломные работы по специальности "История":

Российско-китайские отношения: история и современность

Смотреть работу >>

Внешняя политика Франции в конце XIX – начале XX веков

Смотреть работу >>

Советско-германские отношения в 1920 – начале 30-х гг

Смотреть работу >>

Польша от 1914 года к началу второй мировой войны

Смотреть работу >>

Социально-экономические аспекты традиционной структуры Казахстана в 20-30 годы ХХ века

Смотреть работу >>