Дипломная работа на тему "Реформи Петра І"

ГлавнаяИстория → Реформи Петра І




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Реформи Петра І":



Дипломна робота

Реформи Петра І

Зміст

Вступ

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст.

Розділ 3. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах Петра І

Розділ 4. Європеїзація російської культури

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність теми. Необхідність реформ рано чи пізно визріває в кожній державі. Напевно, немає такої країни в світі, де б ніколи не відбувалися перетворення. І в Україні вже тривалий час здійснюються реформи в різних галузях. Всі по літичні сили, приходячи до влади, зазвичай мають власну програму перетворень, які повинні покращити становище в державі, проте, згодом виявляється, ніхто достеменно не знає, що і як саме треба реформувати. А від здійснюваних перетворень значною мірою залежить майбутнє нашої держави. Тому для нас дуже важливим є історичний досвід реформ. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть служити реформи Петра І. Нам варто врахувати його досвід здійснення перетворень, щоб не допустити подібних помилок і досягти бажаних результатів. Тому, виходячи з вищесказаного, вважаємо тему нашої дипломної роботи актуальною в наш час.

Мета роботи. Метою нашої роботи є дослідити реформи Петра І, їхні причини й передумови, позитивні і негативні наслідки.

Об’єкт дослідження. Об’єктом нашого дослідження є політично-адміністративні, податкові, військові, соціально-економічні та культурні реформи Петра І.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є методи, якими здійснювалися реформи, діяльність Петра І, його сподвижників, створених ним установ.

Завдання. Щоб досягти поставленої мети, необхідно виконати такі завдання:

1)  дослідити політично-адміністративні реформи Петра І;

2)  проаналізувати податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст.;

3)  вивчити соціально-економічні реформи;

4)  простежити культурні реформи, процес європеїзації російської культури.

Хронологічні рамки роботи. Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1695 по 1725 р.

Географічні рамки роботи. Географічні рамки роботи охоплюють ті території, які входили до складу Російської держави на час проведення Петром І реформ (дивитися додаток А).

Огляд історіографії. Особистість Петра І в історії Росії, його епоха та реформи завжди привертали увагу істориків. Серед них можна назвати В. О. Ключевського, який в „Курсе русской истории” багато уваги приділив критичному аналізу діяльності Петра І, його реформам і їх значенню в історії Російської держави. Він створив свою оригінальну систему поглядів на царя і його перетворення. Ключевський вважав, що війна була головним рушієм реформаторської діяльності Петра І, військова реформа – її початковим моментом, впорядкування фінансів – її кінцевою метою. Реформа „засвоїла характер і прийоми насильницького перевороту, свого роду революції… Вона була боротьбою деспотизму з народом, з його відсталістю” [55; c. 202, 203].

Реформ Петра І торкався в монографії „Дипломатия Петра Первого” і М. М. Молчанов. Він вважав, що перетворення різко посилили розвиток Росії і зробили її однією з найсильніших держав світу. Проте, здійснюючи реформи, європеїзуючи країну, цар „не збирався сліпо наслідувати Європу, а лише використати методи, досвід, уроки передових країн для того, щоб швидко надолужити відставання Росії” [67; c. 117].

В. В. Мавродін у праці „Рождение новой России” високо оцінив реформи Петра І і стверджував, що вони перетворили Московську Русь на могутню Російську імперію. Однак автор проаналізував і негативні сторони реформ: держава Петра І була кріпосницькою, а успіхи у здійсненні перетворень були досягнуті шляхом жорстокого гніту і експлуатації народних мас, що значно погіршило їхнє становище [62].

В. І. Буганов у монографії „Петр Великий и его время” назвав Петра І великим реформатором, який не лише „продовжив справи діда, батька і брата, але провів їх на такому рівні і з такими вражаючими успіхами, які і не снились його попередникам”. Всі реформи Петра І, на думку Буганова, крім загального, стратегічного задуму – перебудови життя держави, наближення Росії до загальноєвропейського рівня, значною мірою мали за мету реорганізацію збройних сил. Дослідник вважав, що реформи мали переломне значення в історії Росії [28].

Є. В. Анісімов у праці „Время петровских реформ” виклав історію реформ Петра І. Він не лише назвав царя геніальним реформатором, який перетворив Росію на велику державу, але й розкрив негативні сторони його реформ, зокрема оформлення самодержавства, формування системи безправних станів, зміцнення кріпосництва, які суттєво загальмували розвиток середньовічного за своєю суттю суспільства. Особливу увагу автор звернув на те, що Петро І здійснював свої реформи методами насильства і примусу. Він намагався пояснити, „як, коли і чому виникла і як розвивалась у Петра… ідея здійсненого на власному народі грандіозного насильницького експерименту по створенню „регулярної” поліцейської держави” [21; c. 14].

М. І. Павленко у своїй монографії „Петр Великий” також висвітлював реформи Петра І. Він дав у цілому позитивну оцінку перетворенням, але при цьому вказав і на їхні негативні сторони. Значну увагу автор приділив проблемі оформлення абсолютизму і становлення бюрократії в Росії, ідеї „загального блага” і створеній Петром І системі всеохоплюючого контролю і регламентації, які не виправдали сподівань свого творця. Павленко зазначав, що держава „в результаті перетворень виглядала оновленою, створеною із врахуванням досвіду державного будівництва країн Західної Європи” [71; c. 513].

Неоднозначну оцінку реформ Петра І зробив Я. Є. Водарський у статті „Петр І”. Він вважав, що в результаті реформ Петро І забезпечив незалежність Росії і зробив її однією із найсильніших держав Європи, однак в той же час зміцнив самодержавство і кріпосницький устрій в країні і внаслідок цього його дії „загальмували прогресивний розвиток Росії і створили умови для його гальмування ще протягом півтора століття” [33; c. 77].

А. Л. Голубенко, Ю. М. Тепліцький у праці ”Правители. (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева)” зазначали, що кінцевий результат реформ Петра І був суперечливий. Визнавши очевидні успіхи перетворень, вони звернули увагу на значну втрату населення, зміцнення кріпосницьких відносин, сповільнення капіталістичного розвитку Росії. Автори стверджували, що „європеїзація” була поверховою, суть системи, як і раніше, зводилася до азіатсько-деспотичної ментальності, що разюче відрізнялася від європейської” [37; c. 205].

Реформ Петра І торкався і Н. Дейвіс у своїй праці „Європа: Історія”. Він вважав, що „реформи не діяли як велика об’єднавча сила, – навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст” [40; c. 673].

Є. В. Алєксєєва у статті „Использование европейского опыта управления государством при Петре І” зазначала, що реформування органів влади і управління Петро І здійснював за європейськими (перш за все шведським) зразками, а особливістю запозичення іноземного досвіду була масштабність і буквальність. На думку дослідниці, незважаючи на те, що багато нововведень були невдалими, „Росія за Петра зробила рішучий крок від азіатського принципу володіння паном своїми підданими в напрямі бюрократичного управління державою європейського типу” [20; c. 28].

Огляд джерел. Важливими джерелами для дослідження реформ Петра І є його укази. Зокрема, в указі царя від 22 лютого 1711 р. йшлося про заснування Сенату. Петро І визначив його склад – 9 сенаторів і обер-секретар. З тексту указу видно, що Сенат створювався як тимчасова установа – на час відсутності царя [14].

В розпорядженні Петра І від 2 березня 1711 р. були визначені обов’язки Сенату. Серед них: наглядати за судами, державними видатками, піклуватися про збирання податків, залучення дворян на військову службу, про торгівлю, в тому числі зовнішню. Таким чином, розпорядження свідчить про те, що з самого початку свого існування Сенат отримав досить широкі повноваження [15].

Інший указ Петра І від 5 березня 1711 р. визначив принципи і форми роботи Сенату, в основі яких був покладений принцип колегіальності. Цей же указ визначив спосіб обрання обер-фіскала, його обов’язки і способи їх реалізації. Він запровадив інститут фіскалів, які повинні були здійснювати таємний нагляд за всіма і всім [16].

В постанові Петра І про заснування колегій від 1718 р. пояснювалося, що таке колегії і чим вони відрізнялися від приказів, замість яких запроваджувалися. Цар намагався обґрунтувати думку про те, що колегії кращі від приказів, оскільки президенти в колегіях не мають такої сили, як старі судді, і не можуть нічого вирішувати без згоди своїх товаришів. Таким чином, обґрунтовувався принцип колегіальності, покладений в основу діяльності нового апарату управління [17].

Указ про єдиноспадкування від 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Водночас він обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями. Указ чітко встановлював, яким чином має відбуватися успадковування в різних випадках, але завжди вся нерухома власність могла бути передана лише одному з спадкоємців, а рухоме майно одержували всі інші [12].

Указ про купівлю до заводів сіл від 18 січня 1721 р. дозволяв промисловцям, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати для своїх заводів кріпосних селян, щоб використовувати їх на заводських роботах. Водночас указ обмежував право володіння такими робітниками: вони оголошувались невід’ємною власністю підприємства, через те їх заборонялось продавати, закладати і заповідати без мануфактури, для якої вони були куплені. Цей указ став ще одним кроком на шляху перетворення російських мануфактур на кріпосницькі [13].

В постанові Петра І від 20 січня 1714 р. йшлося про організацію світських шкіл в провінції. Вона постановляла відіслати в губернії вчителів – випускників математичних шкіл, щоб вони навчали дітей дворян і піддячих арифметики і основ геометрії. Для дворянських дітей навчання в цих школах було обов’язковим і стало для них своєрідною повинністю: постанова забороняла одружуватися тим, хто не пройшов зазначений курс навчання [5].

Ще одним свідченням реформ Петра І в галузі освіти є його інструкція волонтерам 1697 р. Вона призначалася для дворян, яких цар відправляв за кордон вчитися, і викладала програму навчання. Згідно інструкції, головними предметами вивчення мали бути навігація і суднобудування. Крім того, кожен з волонтерів повинен був навчити даній спеціальності закріпленого за ним солдата і найняти на російську службу двох майстрів морської справи. Так Петро І намагався швидко забезпечити Росію необхідними їй спеціалістами [3].

Важливими джерелами з історії реформ Петра І є регламенти. Одним з них був Берг-привілей 1719 р. – регламент Берг-колегії. Він визначав її права і обов’язки, а також пільги і привілеї власників металургійних заводів. Згідно Берг-привілею, Берг-колегія керувала гірничою справою і мала широкі повноваження в цій галузі. Берг-привілей також вказував, як отримати дозвіл на заснування заводів. Він дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку. Хто не мав коштів на заснування заводу, міг взяти позику у держави. Таким чином, Берг-привілей всіляко сприяв розвитку металургійної промисловості в Росії [1].

Регламент Мануфактур-колегії 1723 р. визначав права і обов’язки цієї установи. Згідно нього, Мануфактур-колегії належала верховна влада над всіма мануфактурами і фабриками, вона повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, заснуванню нових мануфактур, наглядати за діяльністю підприємств і допомагати їм в разі необхідності. Регламент також передбачав пільги і привілеї для власників мануфактур і дозволяв всім бажаючим засновувати нові підприємства, обіцяючи всебічне сприяння. Вважаємо, що регламент Мануфактур-колегії найбільш повно відобразив принципи промислової політики уряду Петра І [8].

Митний тариф 1724 р. був яскравим відображенням протекціоністської політики уряду. Він встановлював дуже високе ввізне мито на іноземні товари, якщо такі самі товари вироблялися в достатній кількості на російських мануфактурах. Нижчим митом обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, а мінімальним – ті, які в Росії не виробляли. З товарів, які вивозили з країни, стягували низьке мито. Винятком було високе заборонне мито на сировину, необхідну для російських фабрик. Таким чином, митний тариф захищав російську промисловість від іноземної конкуренції [11].

Одним з найважливіших документів російської історії був Табель про ранги 1722 р. Він вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені „по горизонталі” на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд „по вертикалі” був розділений на 14 рангів, або класів. До Табелю були додані статті, які детально роз’яснювали його суть. Зокрема, вказувалося, що певний ранг можна отримати лише завдяки власним заслугам. Табель також надавав можливість отримати дворянство, в тому числі спадкове, вихідцям з інших станів [9].

Цінними джерелами з історії реформ Петра І є публіцистичні твори, зокрема трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей”, виданий в 1722 р. Він обґрунтовував указ Петра І від 5 лютого 1722 р., який встановлював новий порядок престолонаслідування, згідно якого цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір і в будь-який час змінити своє рішення. Ф. Прокопович у трактаті подав відомості про різні форми правління і державного устрою, про витоки верховної влади. Він обґрунтував указ про самодержавну форму правління, посилаючись на приклади з російської і світової історії, Святе Письмо, норми звичаєвого права [18].

Важливі свідчення про становище Російської імперії на час смерті Петра І можна почерпнути з генеральних відомостей Кирилова. Зокрема, він подав дані про російську промисловість у 1727 р., назвавши підприємства, які існували в той час, їхню кількість і місця їх розміщення. Це дало можливість побачити результати реформ Петра І в галузі промисловості [7].

Джерелом з історії реформ кінця XVII – першої чверті XVIII ст. є й вислови Петра І, наприклад, про морську справу, про себе і своїх сподвижників, взяті з його листів, указів та інших документів. Вони допомагають краще зрозуміти мотивацію вчинків Петра І, мету реформ і їхню суть [4, 6].

Практичне значення роботи. Дана дипломна робота може бути використана при підготовці до семінарських занять з історії зарубіжних слов’ян, історії Росії, до уроків з всесвітньої історії в школі, для написання інших наукових робіт.

Наукова новизна. Дана робота присвячена суто реформам Петра І. Автори намагалися висвітлити всі значні перетворення в Росії кінця XVII – першої чверті XVIII ст., показати їхнє суперечливе значення в історії країни. Реформи прискорили одні процеси й одночасно загальмували інші. Росія за короткий час наблизилася до рівня тогочасних європейських країн, але водночас були закладені підвалини для її відставання від них в майбутньому. Зважаючи на це, період реформ Петра І був одним із найважливіших в історії Росії.

У структурному відношенні дана робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і додатків. В цілому робота без списку використаних джерел і літератури та додатків займає 70 сторінок. В списку використаних джерел налічується 18 джерел, в списку використаної літератури – 64 наукові статті і монографії.

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Прийшовши до влади в 1689 р., Петро І успадкував традиційну систему управління XVІІ ст. – з Боярською думою і приказами як центральними установами. За своєю суттю це були складові частини системи управління станово-представницької монархії, проте з цього часу в політичній структурі все чіткіше проявлялася еволюція в бік зміцнення абсолютизму [21; c. 150].

Перша нова установа, із заснування якої слід починати історію політично-адміністративних реформ кінця XVII – першої чверті XVIII ст., – Преображенський приказ – був створений на початку 1695 р. Він був типовою установою перехідного періоду, в якому нове тісно перепліталось із старим. Подібно до старих приказів Преображенський приказ був установою багатофункціональною. Але він докорінно відрізнявся від них тим, що в галузі політичного розшуку його діяльність не обмежувалась рамками якої-небудь частини чи області країни, а поширювалась на всю державу і відповідно йому підкорялися по цій лінії всі решта центральні і місцеві установи. На думку дослідниці Голікової, ця абсолютно нова властивість Преображенського приказу дозволяє вважати його першим централізованим органом управління. На початок 1697 р. в ньому опинились об’єднаними: керівництво боротьбою з політичними противниками Петра І, управління Преображенським і Семеновським полками і охорона громадського порядку в Москві [36; c. 8, 9, 14]. Передача у відомство Преображенського приказу виключного права суду по політичних злочинах відразу поставила його вище інших приказів, дала право за доносом арештувати будь-кого незалежно від його соціального і службового становища. Зв'язок з царем і незалежність від інших установ він зберіг протягом всього правління Петра І [19; c. 251, 254].

Першою значною політично-адміністративною реформою була міська. Початок їй покладено двома указами 30 січня 1699 р. Перший із них, повідомляючи, що торгово-промисловому і всьому посадському населенню Москви створюються „приказные волокиты” і збитки, через що „окладные многие доходы учинились в доимке”, вилучав московських гостей, торгових людей гостиної сотні і жителів палацових і чорних слобод з відання приказів (їх було вісім) і воєвод і передавав у відання у відношенні збору всіх податків і суду виборним з їхнього ж середовища особам – бурмістрам, що входили в самостійний орган управління – Бурмістерську палату. Остання ставала і центральним органом управління для посадського населення всієї Російської держави. З листопада того ж року Бурмістерська палата одержала назву Ратуші.

Другий указ 30 січня 1699 р. проголошував утворення органів міського управління на місцях, мотивуючи їхню необхідність прагненням звільнити посадське населення від утисків, неправд і насильств із боку воєвод і дрібних приказних чинів, через що знову ж таки порушувалося планомірне надходження податків у скарбницю і їхнє зростання. Однак, на відміну від першого указу, що засновував Бурмістерську палату незалежно від волі населення Москви, вибір бурмістрів і заснування земських ізб на місцях передавалися на розсуд самих торгово-промислових людей міст, палацових і чорних сіл і волостей з одною обов'язковою умовою, що за „милость и призрение великого государя”, тобто за створення органів самоврядування, посадське населення на місцях повинно сплачувати прямі податки в скарбницю в подвійному розмірі. Опитування міст виявило незабаром, що переважна більшість з них відмовилися прийняти реформу на таких умовах. Через такий поворот справи уряд відмовився від збору податків у подвійному розмірі, але указом 20 жовтня 1699 р. реформа була зроблена обов'язковою і введена повсюдно [64; c. 232-233].

Ця реформа мала на меті збільшення доходів казни шляхом впорядкування збору прямих і непрямих податків, а також пожвавлення ремесла, промисловості і торгівлі. На думку Молчанова, створення центрального органу міського самоврядування – Бурмістерської палати, чи Ратуші, означало появу головної державної каси, куди надходили збори з міст всієї країни і звідки вони потім витрачалися за вказівкою царя на загальнодержавні потреби, головним чином на підготовку і ведення війни [67; с. 129]. За словами ж Ключевського, московська ратуша звітувала відразу царю, минаючи прикази, і стала чимось на зразок міністерства міст і міських зборів [55; с. 140].

Крім міської реформи, яка запровадила нові установи, Петро І зі своїми прибічниками зайнялися й старими. Вважаємо, що найважливіші зміни прослідковуються у вищому ешелоні влади – Боярській думі. В цілому Дума зберегла традиційне значення аристократичного органу влади. Проте змінився кількісний і якісний склад Боярської думи. Так, в 1691-1692 рр. в її складі нараховувалось 182 особи, в 1698-1699 рр. стало 112 осіб, а на 1 січня 1702 р. залишилось тільки 86 осіб, тобто за десятиліття чисельність Думи зменшилась більше, ніж вдвічі [71; c. 107]. Старі бояри та інші помирали, нові ж призначення майже не відбувались. Боярська дума, таким чином, вимирала природним шляхом. Крім того, на засіданнях були присутніми далеко не всі, зазвичай 30-40 осіб, так як одних посилали з дорученнями по країні, інших просто не запрошували. Найголовніше ж в тому, на нашу думку, що Боярська дума вирішувала другорядні питання, важливі справи розглядав і вирішував сам цар. Повідомляли про його рішення іменні укази [28; с. 57]. Ще один показник зміни Боярської думи – перетворення її складу. В аристократичну за своєю суттю установу проникало все більше представників неродовитого дворянства і приказних ділків [71; c. 107].

З року в рік зростала роль Ближньої канцелярії, створеної в 1699 р. Ця установа вважалась канцелярією Боярської думи, але фактично заміняла Думу. В Ближню канцелярію входили довірені люди царя, керівники приказів, що не мали думного чину – їх було 8 осіб. Вони створили „Конзілію міністрів”, що була безпосереднім попередником Сенату [51; с. 230].

Відомості про засідання Думи обриваються десь близько 1704 р., хоча вже з 1701 р. її функції як вищого урядового органу стала виконувати „Консілія міністрів”. Вона зосередила у своїх руках всю владу на час відсутності в Москві царя, що перебував переважно на театрі воєнних дій. Конкретно – вона займалася управлінням приказами і канцеляріями, організовувала забезпечення армії всім необхідним, відала фінансовими питаннями і будівництвом. В діяльності „Консілії” ми чітко бачимо риси всезростаючої бюрократизації управління. Вона виявлялася в стабілізації складу „Консілії”, у встановленні режиму роботи, строгому розподілі обов'язків і відповідальності між її окремими членами. На нашу думку, саме прагненням домогтися бюрократичним шляхом ефективності і відповідальності „Консілії” пояснюється знаменитий указ Петра І від 7 жовтня 1707 р. на ім'я Ромодановського: „Изволь объявить при съезде в Полате всем министром, которые в Конзилию съезжаютца, чтоб они всякие дела, о которых советуют, записывали и каждой бы министр своею рукою подписывали, что зело нужно, надобно и без того отнюдь никакого дела не определяли, ибо сим всякого дурость явлена будет” [21; с. 151-152].

Реформи торкнулися і приказної системи – наприкінці XVII ст. в ній відбувалися звичні в адміністративній практиці зміни: деякі прикази із зникненням в них необхідності ліквідовувались, інші з’являлися [71; c. 106]. На 1 вересня 1699 р. нараховувалось більше чотирьох десятків приказів. Як і раніше, проводилось їх об’єднання: за близькістю, однорідністю доручених їм справ, за традицією. Наприклад, в лютому 1700 р. об’єднали Іноземський і Рейтарський прикази. Очолив нове відомство в званні „обер-комісара” князь Я. Ф. Долгорукий, тому називали його „Приказом комісарії”, пізніше – Приказом Військових справ. Тоді ж закрили Каменний приказ, замість нього виникло відомство „генерал-провіанта” окольничого С. І. Язикова (збір з усієї держави хлібних запасів, їх розподіл у військах). 19 травня Пушкарський приказ передали у відання „генерала артилерії” О. Арчиловича, і з початку 1701 р. його відомство почали називати Приказом артилерії, але іноді, як і раніше, називали і Пушкарським приказом. Нагляд за будівництвом воронезького флоту цар доручив Ф. М. Апраксіну, якому був присвоєний чин адміралтейця, – в результаті виник Адміралтейський приказ. 24 серпня 1700 р. створили ще один новий приказ – Рудокопний – для організації робіт з пошуку руд, „золотых и серебряных и иных”. Були ліквідовані прикази Великоросійський і Володимирський, Костромська четверть [27; c. 271, 272]. В цей же час з’являються канцелярії (зокрема, Посольська похідна канцелярія) – нові установи приказного типу [47; c. 242].

Всі ці адміністративні зміни – прямий результат ініціативи Петра І. З одного боку, він робив те ж, що і його попередники, намагався якось централізувати, узагальнити, спростити управління. З другого – цар вводив нові установи, перш за все по військовому управлінню, і це зрозуміло – починалась Північна війна за вихід до Балтики. Загальна кількість приказів зменшилась з 44 до 34 [28; c. 58].

Петро І реорганізовував дипломатичну службу. Дивуючи співвітчизників, цар з 1699 р., на відміну від своїх попередників на російському престолі, власноручно підписував акти міжнародного характеру – грамоти, ратифікації. Він сам, за закритими дверима, вів переговори з іноземними представниками в Москві [27; c. 270].

В тісному зв’язку з перетвореннями органів державного управління перебувають перетворення в галузі права. Вони виразились перш за все у створенні нових нормативних актів – артикулів, уставів і регламентів і в загальному піднесенні законодавчої діяльності уряду Петра І [65; c. 159]. Особливі надії покладались на Палату про уложення, створену згідно указу від 18 лютого 1700 р. (працювала до 1703 р.) для підготовки нового Уложення замість застарілого Уложення 1649 р. Але її зусилля виявилися марними, причому причини невдачі залишаються незрозумілими. Вона припинила своє існування так само несподівано, як і з’явилася [71; c. 106-107]. Пізніше (в 1714 і 1720-1725 рр.) були створені Комісії для кодифікації права, але їхня робота також не була завершена [65; c. 159].

Не обминув своєю увагою Петро І і церкву. На думку Молчанова, в нього були причини вважати духовенство потенційною опозицією реформам. Тому Петро І взяв курс на послаблення впливу церкви. Він зажадав від неї звітів про доходи, змусив будувати за свої кошти кораблі, заборонив споруджувати в монастирях нові корпуси, а тим із ієрархів, хто мав помістя, платити платню [67; c. 131-132].

В жовтні 1700 р. помер патріарх Адріан. Далекоглядний „прибыльщик” О. Курбатов висловлював думку, що від патріархату „добра никакого не будет” і рекомендував з обранням нового патріарха „до времени обождать” [51; c.275]. Петро І повною мірою скористався порадами Курбатова і оточення, тому патріарха вибирати не стали, а 16 грудня 1700 р. замість нього призначили так званого „місцеблюстителя” патріаршого престолу митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського, який мав тільки функції духовного пастиря. 24 січня 1701 р. був відновлений закритий у 70-х роках XVІІ ст. Монастирський приказ, керівник якого боярин І. А. Мусін-Пушкін – особа світська – одержав у повне розпорядження земельні і фінансові справи церкви. Доходи від Монастирського приказу йшли в царську казну [21; c. 330]. Це був перший етап (1701-1705 рр.) церковної реформи. На другому етапі (1705-1720 рр.) була проведена часткова секуляризація церковних земель [29; c. 190].

Указом 10 березня 1702 р. при повітових воєводах були створені дворянські ради за вибором повітового дворянства. Ці виборні дворяни-радники повинні були вирішувати всі справи з воєводами, „а одному воеводе без них, дворян, никаких дел не делать”. Через три роки вибори були відмінені, і воєвода сам призначав собі воєводських товаришів [53; c. 462].

Ще в 1707 р. у Петра І визрів план створення нових територіально-адміністративних одиниць – губерній. Губернська, або перша обласна реформа, була розпочата звичайним коротким і незрозумілим указом царя 18 грудня 1707 р.: „Росписать города частьми (кроме тех, которые во 100 верстах от Москвы) к Киеву, Смоленску, к Азову, к Казани и к Архангельскому” [61; с. 152]. В наступному році бояри в Ближній канцелярії після багатьох перекроювань розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: це були губернії Московська, Інгерманландська (потім названа Санкт-Петербурзькою), Київська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 р. група міст Азовської губернії, призначена до корабельних справ у Воронежі, стає губернією Воронезькою, так що губерній вийшло 9. Розпис керувався відстанню міст від губернських центрів або шляхами сполучення [55; с. 142-143].

На чолі губерній стояли губернатори. В їхніх руках зосереджувалася вся повнота судової, адміністративної, поліцейської і фінансової влади на величезній території губернії [51; с. 229]. Під керівництвом губернатора знаходились: обер-комісар (відповідальний за грошові збори), обер-провіант (хлібне забезпечення), обер-комендант (головнокомандуючий військами округу) і ландріхтер (представник вищої судової інстанції в губернії). Повітом керував не колишній воєвода, а „новоманірний” комендант, що володів також значною військово-адміністративною і судовою владою [20; с. 17].

На думку Анісімова, важливим завданням реформи був розподіл витрат на війну між губерніями. 1 лютого 1711 р. Петро І розпорядився: „Приехав к Москве, разделить по губерниям полки: первое в армии будущия, потом в гарнизонах по данным табелям, потом флот, Посольскую канцелярию и Артиллерию; сие все расположить из доходов, которые прошлаго года средния положены на губернии”. Тим самим між окремими армійськими полками і губерніями встановлювався прямий зв'язок. При кожному полку, де б він не знаходився, повинен був перебувати комісар від „його” губернії, який був зобов'язаний стежити за справністю і комплектністю мундира, припасів, наявністю людей і коней, видавати платню солдатам і офіцерам [21; с. 149].

Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Вважаємо, що його виникнення було зумовлене двома умовами: розпадом старої Боярської думи і постійною відсутністю царя. Сенат спочатку задумувався як тимчасова установа [58; c. 302]. Збираючись в турецький похід, Петро І видав коротенький указ 22 лютого 1711 р., який повідомляв: „Определили быть для отлучек наших Правительствующий Сенат для управления: господин граф Мусин Пушкин, господин Стрешнев, господин князь Петр Голицын, господин к. Михайла Долгорукой, господин Племянников, господин к. Григорей Волконской, господин Самарин, господин Василей Апухтин, господин Мельницкой, обер-секретарь сего Сената Анисим Щукин…” [14; c. 244-245].

2 березня 1711 р. цар видав указ про владу і відповідальність Сенату, „котрому всяк и их указам да будет послушен так, как нам самому” [35; c. 33]: „Указ, что по отбытии нашем делать. 1. Суд иметь нелицемерный и неправедных судей наказывать отнятием чести и всего имения; то ж и ябедником да последует. 2. Смотреть во всем государстве росходов и ненужные, а особливо напрасные отставить. 3. Денег, как возможно, збирать, понеже денги суть артериею войны. 4. Дворян собрать молодых для запасу в афицеры, а наипаче тех, которые кроются, сыскать... 6. Товары, которые на откупах или по концеляриям и губерниям, осмотреть и посвидетелствовать…” [15; c. 245]. На нашу думку, цей указ свідчить про те, що Петро І визначив обов’язки Сенату, виходячи з поточних потреб. Пізніше ці обов’язки розширилися і перетворилися на постійні.

Указом 5 березня 1711 р. цар визначив принципи і форми роботи Сенату, ввівши, по суті, принцип колегіальності: „Голосы иметь равные, и у всяких указов потписывать всем своими руками. И что хотя один не потпишет и засвидетельствует неправо тому быти приговору, то и протчие не действенны суть. Однакож, надлежит тому, хто оспорит, тое протестацию дать за своею рукою на письме” [16; c. 245].

За словами дослідника Троїцького, Сенат, на відміну від Боярської думи, був розпорядницьким органом, що виконував „іменні” укази царя. В своїй діяльності він повністю підкорявся монарху. Члени Сенату (їх було дев’ять) призначались царем. З органу, створеного на час відсутності царя, Сенат поступово перетворився на вищу урядову установу, яка направляла роботу колегій і губернських установ [81; c. 29].

Одним указом від 2 березня 1711 р. Петро І створив дві нові посади – сенаторів і фіскалів. 5 березня, в новому указі він визначив як обов’язки фіскала, так і способи їх реалізації, вказуючи, що Сенат повинен „выбрать обор-фискала, человека умнова и доброво, ис какого чина ни есть. Дела же его сие суть: Должен он над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправой суд; також – в зборе казны и протчего. И хто неправду учинит, то должен фискал позвать его перед Сенат (какой высокой степени ни есть), и тамо его уличать. И буде уличит кого, то половина штрафа в казну, а другая ему, фискалу. Буде же и не уличит, отнюдь фискалу в вину не ставить...” [16; c. 245].

Таким чином, фіскал здійснював негласний (таємний) нагляд за всіма і всім. Указ встановлював доволі аморфну структуру інституту фіскалів. Очолювати його повинен був обер-фіскал. Йому підкорялись декілька провінціал-фіскалів, а останнім – декілька нижніх фіскалів. Безкарність фіскалів призводила до величезних зловживань з їхнього боку [71; c. 458]. На думку Анісімова, створення інституту державного фіскальства мало колосальне значення, оскільки принципи, основи його діяльності, освячені авторитетом держави, стали зразком, моделлю поведінки простих підданих [21; c. 381].

Столицю держави в 1712 р. Петро І переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі [59; c. 357-358]. Місто Санкт-Петербург (тоді його назва писалася як Санкт-Пітер-Бурх) було засновано в гирлі Неви ще 16 (27) травня 1703 р. [68; с. 394]. В 1713 р. туди переїхали двір і вищі урядові установи. Петербург був не тільки улюбленим дітищем і гордістю Петра І, який називав його „парадізом”, але й символом царювання, яскравим вираженням епохи реформ. Сам цар вважав створення нової столиці одним з найважливіших результатів свого правління [69; c. 104].

Продовжуючи процес реформування, указом від 24 квітня 1713 р. при губернаторі створили колегію із ландратів (8-12 осіб) з місцевих дворян (їх призначав Сенат з подвійної кількості кандидатів, яких пропонував губернатор). Господар губернії повинен був вирішувати всі справи разом з цим „консилиумом” більшістю голосів і бути „не яко властитель, но яко президент”. Пізніше, за указом Петра І 20 січня 1714 р., ландратів почали вибирати дворяни даної губернії. Правда, це нововведення не прижилось [28; c. 143]. Ландрат не став виборним представником губернського дворянства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і губернатора.

За обласною реформою 1715 р. повітовий і провінційний адміністративний поділ губерній був ліквідований. Віднині губернії 1708 р. поділялись на долі (близько 5 536 дворів), які перебували в ландратському управлінні. Згідно указу 28 січня 1715 р. ландрати замість радників в колегіях ставали одноособовими начальниками над своїми долями. В окраїнних областях управління отримувало військовий характер і зосереджувалось в руках комендантів і обер-комендантів [20; c. 18]. По штатах 1715 р. при губернаторі перебували віце-губернатор (помічник або управляючий частиною губернії), ландріхтер (відповідальний за судові справи), обер-провіантмейстер і провіантмейстери (збирачі хлібних доходів) і різні комісари [55; c. 143].

Головним зразком реорганізації центральних адміністративних установ в ході колезької реформи, розпочатої в 1717 р., Петро І вибрав шведський державний устрій. Указ 28 квітня 1718 р. офіційно визначав спосіб влаштування колегій в Росії: „Всем коллегиям надлежит ныне на основании шведского устава сочинить во всех делах и порядках по пунктам; а которые пункты в шведском регламенте неудобны, или с ситуацией сего государства не сходны, и оные ставить по своему рассуждению” [20; c. 19]. Вважаємо, що колегії значно відрізнялися (в кращу сторону) від своїх попередників – приказів. „Коллегии, то есть собрании многих персон”, – писав Петро I, – створені „вместо приказов, в которых президенты, или председатели, не такую мочь имеют, как старые судьи делали, что хотели. В Коллегиях же президент не может без соизволения таварыщев своих ничего учинить” [17; c. 245].

Реформа державного апарату почалася наприкінці 1717 – на початку 1718 р. Проте вже 12 лютого 1712 р. в іменному указі Сенату було „велено учинить коллегиум для торгового дела исправления, чтоб оную в лутчее состояние привесть” [39; c. 138]. До 23 березня 1715 р. відноситься перша замітка царя про кількість колегій. В списку зазначається лише 6 колегій без розшифрування їх обов’язків: Юстиції, Закордонних справ, Адміралтейська, Воєнна, Камер - і Комерц-колегії [71; c. 444].

11 грудня 1717 р. був виданий указ „О штате коллегий и о времени открытия оных” [47; c. 243]. На „сочинение коллегий” відводився рік, для того, щоб вони, укомплектувавши штати і озброївшись відповідними регламентами, приступили до виконання своїх обов’язків з 1719 р. Фактично одні колегії розгорнули роботу в 1720 р., інші на рік-два пізніше [51; c. 232].

Цей же указ визначав штати колегій. Кожна колегія мала 11 членів, які вирішували справи більшістю голосів: це були президент, віце-президент, 4 радники і 4 асесори [54; c. 182]. Канцелярія колегії очолювалась секретарем, у віданні якого знаходився весь її штат: нотаріус, чи протоколіст, який складав протоколи засідань; реєстратор, який вів списки вхідних і вихідних документів; актуаріус, який зберігав всі документи; перекладач; канцеляристи; копіїсти; кур’єри. Передбачалось, що з близько 20 членів колегій три або чотири повинні бути іноземцями (радник, асесор, секретар, писар). Не було рідкістю і співвідношення 50 на 50. Російському президенту призначалося, як правило, віце-президента – іноземця [20; c. 20]. Указом від 15 грудня 1717 р. в колегії були призначені президенти і деякі віце-президенти [39; c. 141].

Спершу, за указом 12 грудня 1718 р. було встановлено 9 колегій. Три з них отримали назву „первейших”, або „государственных” – Воєнна, Адміралтейська і Колегія закордонних справ завдяки тому великому значенню, якого Петро І надавав армії, флоту, дипломатії. Три колегії відали фінансами: Камер-колегія – доходами, Штатс-контор-колегія – видатками, а Ревізіон-колегія – контролем. Комерц-колегія керувала зовнішньою торгівлею, Берг - і Мануфактур-колегія – металургійною та легкою промисловістю. Юстиц-колегія відала судами [78; c. 459].

Вдосконалення колегіальної системи управління продовжувалось і в наступні роки. Вотчинна контора Юстиц-колегії в 1721 р. була перетворена в самостійну Вотчинну колегію. Через рік було здійснено ще два нововведення – була ліквідована Ревізіон-колегія: „Ревизион-коллегии быть в Сенате, понеже едино дело есть, что Сенат делает, не рассмотря тогда учинено было”; із Берг - і Мануфактур-колегії було створено дві самостійні установи: Берг-колегія і Мануфактур-колегія [71; c. 445]. Для регулярного управління „малоросійським народом” в 1722 р. в Глухові була створена Малоросійська колегія. В результаті в кінці царювання Петра І центральний апарат представляли 11 колегій [35; c. 34].

Особливе місце в урядовому апараті займала Духовна колегія, або Синод. 25 січня 1721 р. було оприлюднено „Духовный регламент”, а 11 лютого відбулося відкриття Духовної колегії (незабаром перейменованої в Святійший правительствуючий Синод) для управління церквою. Патріархат був ліквідований. Синод був офіційно зрівняний у своїх правах з Сенатом, але фактично підкорявся йому [50; c. 289]. Президентом Синоду Петро І залишив місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського, але фактичним керівником був його віце-президент псковський архієпископ Феофан Прокопович [71; c. 447].

Церковна реформа Петра І була, на нашу думку, одним з найбільш важливих і важких державних перетворень, здійснених в першій чверті XVIII ст. Її не можна зводити лише до реорганізації вищого церковного управління, ліквідації патріархату і заміні його державною установою, Синодом. Суттєве значення мала також зміна економічного становища церкви, її внутрішньої соціальної структури. Утворення Синоду в 1721 р. завершило процес підкорення духовної влади світській [30; c. 93].

Колегії стали основою центральної системи управління, хоча від старого приказного управління збереглося чимало більш дрібних установ: Двірцева, Ямська, Печатна, Медична, Поліцеймейстерська канцелярії і деякі інші [21; c. 243-244].

Особливе місце в центральному апараті займали Преображенський приказ і Таємна канцелярія. Обидві установи здійснювали каральні функції по відношенню до противників режиму [71; c. 449]. Таємна канцелярія виникла 1718 р. у зв’язку зі справою царевича Олексія Петровича під керівництвом одного з найближчих соратників царя графа П. А. Толстого. До 1726 р. вона вела справу спільників царевича. Багато розслідувань у цій установі були пов’язані зі „словом і ділом” [68; c. 404].

Постійно зіштовхуючись зі знаменитою „московською тяганиною”, характерною для діяльності приказів, Петро І переконався, що максимальна ефективність роботи державного апарату може бути досягнута лише за допомогою детальної регламентації діяльності всіх установ і кожного з чиновників. Йому належала думка про створення не просто регламентів кожної установи, а цілісної ієрархії регламентів. За вказівкою Петра І і при його безпосередній участі був створений документ, що не мав аналогів в Європі, – Генеральний регламент (прийнятий 28 лютого 1720 р.), який містив загальні принципи діяльності всіх установ і чиновників [20; c. 22]. За словами Троїцького, Генеральний регламент став основним законодавчим актом, що регулював діяльність державного апарату Росії [81; c. 336]. Кожна з установ, крім того, мала власний регламент, у якому уточнювалися особливості роботи саме цієї установи. Обов'язки кожного чиновника були, у свою чергу, записані в „должность” – інструкцію, включену в колезький регламент [21; c. 244].

Одночасно з формуванням колезької системи і в тісному зв’язку з нею здійснювалась реформа місцевого управління – друга губернська реформа (1718-1719 рр.). За основу місцевої реформи також був взятий шведський зразок – трьохрівнева система управління [20; c. 22]. Петро І затвердив це рішення 26 листопада 1718 р., вказавши дати новим установам „инструкции и прочие порядки все против шведского, или что переправя”, і з 1720 р. почати нове управління. Сенат зайнявся розписом нового обласного поділу. Була збережена найбільша обласна одиниця, губернія, що не мала аналогів у Швеції; лише з виділенням губерній Нижньогородської і Астраханської із Казанської, а Ревельської із Петербурзької тепер стало 11 губерній. Значення губернії змінилось: вона стала тільки воєнним і судовим округом, і лише в цьому відношенні частини губернії були підлеглі губернському управлінню.

Губернія поділялася на провінції (їх нараховувалось до 50), що ділилися на дистрикти. В розписі губерній по провінціях (29 травня 1719 р.) про провінції, за деякими винятками, зазначено, що їм „надлежит каждой быть особо”. Це означало, на думку Ключевського, що провінція, залежачи від губернатора, як військового керівника і голови губернського суду, в усіх інших справах являла собою самостійний округ. На чолі провінцій були поставлені воєводи, на яких були покладені фінансові, поліцейські та народногосподарські справи. В цих справах воєводи взаємодіяли з центральними установами минаючи губернаторів [55; с. 166-167]. При воєводі перебувала земська канцелярія: земський дяк з писарем; земський камерір, що відав збиранням податків; рентмейстер – казначей, що очолював рентерею, або казначейство, куди стікались усі прямі і непрямі податки з населення провінції; земський фіскал; ландмессер – земський межувальник; провіантмейстер – завідуючий натуральними зборами провінції [20; c. 23]. В провінційному місті, крім того, знаходилась канцелярія рекрутських справ, розшукових справ, вальдмейстерських справ (охорона лісів) і багато інших установ [51; c. 236].

На чолі управління дистриктами, на які підрозділялася провінція, стояли земські комісари, в 1719-1724 рр. призначувані Камер-колегією або провінційною адміністрацією з наступним затвердженням Камер-колегією. При визначенні розмірів дистрикту була покладена інша статистична основа – 2000 дворів, отже, повіти і долі знову піддавалися перебудові. Земські комісари відповідали за своєчасний збір податків і безпосередньо підкорялися камеріру. Крім того, вони виконували поліцейські функції [71; c. 453].

Важливо, що з копійованих західних зразків Петро І послідовно викидав усі елементи й інститути громадського самоврядування та парламентаризму. На пропозицію ввести в повітах шведську систему селянського самоврядування Сенат, за вказівкою царя, відповів лаконічно: „В уездах из крестьян умных людей нет” [68; c. 403].

У цю бюрократичну ієрархію цивільної адміністрації вторглась військова. Спочатку на військову адміністрацію покладався тимчасовий обов'язок перевірки („ревізії”) результатів подушного перепису населення. На переписні канцелярії, очолювані вищими армійськими чинами, був покладений ще один обов'язок – розквартирування полків по дистриктах. У підсумку виникла нова адміністративна одиниця, що існувала паралельно цивільному дистриктові, – полковий дистрикт. Їхні розміри не збігалися: підставою для цивільного дистрикту були 2000 дворів; розміри полкового дистрикту коливалися в залежності від того, який полк розміщувався на його території. В місцеве управління полки вносили не менше плутанини, ніж в обласний поділ: в полковому дистрикті з'явився свій земський комісар, причому не призначений Камер-колегією, а обраний місцевим дворянством.

Обласні установи в описаному вище вигляді існували до 1727 р. [71; c. 453]. Таким чином, друга обласна реформа, на нашу думку, виявилася не зовсім вдалою. Нові обласні установи були громіздкими і неповороткими, що ще більше ускладнювало управління. На утримання настільки багаточисельного апарату влади на місцях в держави не вистачало коштів. Не вистачало й професійних кадрів для роботи в нових установах. Значно ускладнювала управління військова адміністрація, яка діяла паралельно з цивільною. Тим не менше, вважаємо, що друга обласна реформа була кроком вперед на шляху модернізації Росії.

Такими ж недовговічними виявились судові установи, запроваджені цією реформою [51; c. 238]. Указом 8 січня 1719 р. постановлено заснувати 9 гофгеріхтів, надворних судів; до цих дев’яти приєднались ще надворні суди – єнісейський і ризький. Із цих 11 судових округів тільки 5 співпадали з губерніями; в 3 губерніях, Петербурзькій, Ризькій і Сибірській, було по два надворних суди, зате в Архангельській і Астраханській не було жодного. Нижчою інстанцією слугували нижні суди в двох складах: колегіальні, що називалися провінціальними, влаштовані в найважливіших містах, з обер-ландріхтерами на чолі і з декількома асесорами, і одноособові, міські чи земські, суди в незначних містах з їх повітами.

Таким чином, шведський судовий устрій був взятий за зразок і для російського. Але запозичувати чужу установу дещо легше, ніж засвоїти ідею, покладену в її основу [55; с. 170]. На нашу думку, принцип незалежності суду від адміністрації був абсолютно чужим для феодально-кріпосницького устрою Російської держави, тоді як у Швеції існували давні традиції колегіальності і самоврядування. Тому в Росії відокремити суд від адміністрації не вдалося. При запровадженні надворних судів в 1719 р. в сім з одинадцяти головами були призначені керівники місцевої адміністрації, губернатори, віце-губернатори і воєводи; в 1721 р. це стало загальним правилом, а в 1722 р. нижні суди були ліквідовані і судова влада повернута провінційним правителям одноособово або з асесорами [28; c. 144-145].

В даний період була проведена і міська реформа. Міське станове управління було перебудовано за тим же іноземним взірцем [20; c. 24]. На початку 1720 р. князю Трубецькому доручено було створити магістрат у Петербурзі – центральний орган для управління містами, а потім за його зразком такі ж станові колегіальні установи і в інших містах. 16 січня 1721 р. був затверджений регламент цього зразкового магістрату, за яким він у званні Головного магістрату, підлеглого Сенату, разом зі своїм обер-президентом князем Трубецьким повинен був влаштувати міські магістрати, дати їм інструкцію і керувати ними [55; c. 171]. Головний магістрат, таким чином, ставав вищим органом в системі міського управління і мав своїм завданням „сию (всего российского купечества) рассыпанную храмину паки собрать”. Йому були підлеглі міські магістрати. В 1724 р. їм також була дана інструкція [19; c. 333].

Головний магістрат був організований за зразком колегії. Специфіка його полягала в тому, що він, як і магістрати в містах, на відміну від колегій був виборною установою. Тільки обер-президент і президент Головного магістрату були призначені царем. Щодо міських магістратів, то їх, згідно регламенту, слід було вибирати з верхніх прошарків міського населення [71; c. 448-449]. Магістрат в значних містах складався з президента, декількох бургомістрів і ратманів. Компетенція магістратів була ширшою, ніж у бурмістерських ізб. Вони відали кримінальним і цивільним судом, поліцейськими, фінансовими і господарськими справами [20; c. 24].

В 1722 р. була проведена реформа вищого управління. Суть перетворень полягала у зміні структури, компетенції і складу вищої урядової установи – Сенату – з метою пристосування його до системи нових центральних установ – колегій. Найбільш повно нове положення Сенату в системі влади відбила „Должность Сената” – спеціальна інструкція, що визначала владу, структуру, діловодство Сенату в нових умовах.

За словами Анісімова, Сенат займав ключове положення в петровській державній системі. Він зосереджував судові, адміністративні і законодорадчі функції, відав губерніями, а найголовніше – колегіями й іншими центральними установами. Важливою функцією Сенату стало призначення і затвердження практично всіх чиновників у нові установи [21; c. 254, 255, 256].

Перш за все був змінений принцип комплектування Сенату. Раніше до його складу входили всі президенти колегій. Тепер цар визнав, що „сие сначала неосмотря учинено было”, тому що такий склад Сенату позбавляв можливості контролювати роботу колегій і суперечив бюрократичному принципу підлеглості нижчих установ вищим [70; c. 254]. Указом від 12 січня 1722 р. він вивів президентів із Сенату. Тільки президенти трьох найважливіших колегій, Іноземної, Військової і Адміралтейської, закликались в Сенат в особливих випадках. Але Петро І зіткнувся з браком людей, придатних бути сенаторами, і через чотири місяці президентам колегій було сказано „для малолюдства” сидіти в Сенаті нарівні з іншими, тільки на два дні в тиждень рідше [55; с. 160].

В кінцевому підсумку нову іпостась Сенату надавали не спроби змінити його склад, а поява раніше невідомих йому посадових осіб і структурних частин. Найголовніші з них – генерал-прокурор і прокурор. Запровадження цих посад, на думку Павленка, зумовила необхідність доповнити нагляд таємний і негласний наглядом явним і публічним [71; c. 450, 462]. З 1715 р. його здійснював сенатський генерал-ревізор, або наглядач указів, з 1720 р. – сенатський обер-секретар; з початку 1721 р. – штаб-офіцери гвардії; нарешті, з 12 січня 1722 р. за новим указом Петра І – генерал-прокурор і обер-прокурор, його помічник [75; c. 16-17]. Були прокурори і у всіх інших установах, підкорялись вони генерал - і обер-прокурору, яких призначав зазвичай сам цар [28; c. 140].

Указ „Должность генерал-прокурора” окреслив коло його прав і обов’язків: „Сей чин – яко око наше и стряпчий о делах государственных” [71; c. 467]. Генерал-прокурор контролював всю роботу Сенату, його канцелярії, апарату – не тільки прийняття рішень, але й їх виконання. Незаконні, з його точки зору, постанови Сенату він міг призупинити, опротестувати. Він сам і його помічник підкорялись тільки царю, підлягали його суду. Йому підкорялись всі прокурори і фіскали [28; c. 141].

Oрганізація прокуратури завершила процес створення в Росії системи контролюючих органів, що охоплювала всю ієрархію установ, від губернських на місцях до колегій і Сенату в центрі. Але насправді ефективність діяльності прокуратури, на нашу думку, була невелика, оскільки вона так і не змогла здобути незалежність від Сенату і здійснювати такий всеосяжний контроль, який був передбачений в указі „Должность…” В полі зору генерал-прокурора і прокурорів перебували дріб’язкові, другорядні справи [71; c. 468].

Іншою новою посадовою особою, що з’явилася в Сенаті в 1722 р., був генерал-рекетмейстер, в обов’язки якого входило приймати і розглядати скарги на тяганину і несправедливі рішення колегій, які подавалися на ім'я царя [35; c. 34].

Реформа Сенату включала введення ще однієї нової посади – герольдмейстера. Головний обов’язок Герольдмейстерської контори – облік дворян, виявлення серед них здатних і нездатних до служби, реєстрація чинів, представлення кандидатів на вакантні посади [71; c. 451].

В петровські часи реформування зазнав не тільки державний апарат. Принципові зміни у системі державної влади пов’язані і з ідеологією самодержавства. Перш за все, змінився характер російської державності [20; c. 25]. У дні святкування Ніштадського миру 22 жовтня 1721 р. Петра І проголосили „Великим”, „Отцом Отечества”, „императором Всероссийским”. Відтоді Росія вважається імперією [68; c. 405]. На думку дослідниці Алєксєєвої, це стало свого роду зміною епох. Здавна царський титул символізував наступність російських правителів з візантійськими. Новий імперський статус вказував на прагнення Росії йти за західноєвропейськими традиціями. Символічним підтвердженням цього наміру стало проведення обряду коронування за європейським взірцем, починаючи з 1724 р., не тільки царя, але й цариці [20; c. 26]. Імперський титул російського володаря інші країни визнали не відразу, але вже за Петра І Росія ввійшла до кола чільних країн Європи і як імперія долучилася до розподілу світу [68; c. 405].

Справа царевича Олексія і рання смерть синів Петра І від другої дружини Катерини змусили його встановити новий порядок престолонаслідування, за яким цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір. 5 лютого 1722 р. Петро І опублікував „Устав о престолонаследии”. Цей акт відмінив „недобрый обычай”, за яким старший син автоматично ставав спадкоємцем престолу [62; c. 188]. „Чего для за благо разсудили мы сей устав учинить, дабы сие было всегда в воле правительствующего государя, кому оной хощет, тому и определит наследство, и определенному, видя какое непотребство, паки отменит, дабы дети и потомки не впали в такую злость, как выше писано, имея сию узду на себе” [18; c. 264].

В 1722 р. в Петербурзі вийшов політичний трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей во определении наследника державы своей”, мета якого полягала в обґрунтуванні указу Петра І від 5 лютого 1722 р. „Правда воли монаршей” та „Устав о престолонаследии” стали наріжним каменем самодержавної форми правління на всі подальші часи [68; c. 406]. Рідко самодержавство карало само себе так жорстоко, як в особі Петра І цим законом 5 лютого. Один указ царя говорив, що даремно писати закони, якщо їх не виконувати. І закон 5 лютого був написаний даремно, тому що не був виконаний самим законодавцем. 28 січня 1725 р. Петро І помер, залишивши невирішеним питання про долю свого престолу. „Недостроенная храмина”, як називав Меншиков Росію після Петра І, добудовувалась вже не за петровським планом [55; с. 238]. Проте час показав дивовижну життєздатність багатьох інститутів, створених царем. Колегії проіснували до 1802 р., Сенат – до 1917 р., Синод – до 1918 р., поділ на губернії – до 1924-1929 рр. [33; c. 75].

Отже, Петро І, залучаючи європейський досвід, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. провів радикальну перебудову управління і створив новий державний апарат. Він відрізнявся від попереднього значною цілісністю, узгодженістю окремих елементів устрою на всіх рівнях і військовою дисципліною. В ході перетворень російська територія отримала однакову систему управління. Однак доволі швидко виявилися серйозні недоліки, які різко знизили ефективність роботи нового апарату, а в ряді випадків призвели до відміни деяких його елементів.

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст.

Швидке зростання державних витрат в першій чверті XVIII ст., особливо на створення регулярної армії і військово-морського флоту, ведення Північної війни, а також утримання громіздкого апарату управління, будівництво заводів і мануфактур, змушували уряд Петра І постійно займатися вишукуванням нових джерел прибутків. Витрати на війну і на реформи, особливо військові, зростали так швидко, що поточних коштів казни не вистачало для їх покриття. В зв’язку з цим Петро І наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. здійснив значні податкові перетворення [19; c. 284].

На початку 1710 р. підрахували, що щорічний середній дохід за останні роки складав до 3 100 000 рублів, а витрати – до 3 800 000 рублів; на армію і флот йшло до 3 млн. рублів. Для усунення дефіциту, що дорівнював майже чверті доходу, Петро І підвищував існуючі податки і вводив нові, та й взагалі вишукував всілякі засоби для підтримки рівноваги в бюджеті. Він шукав і підвищував людей, здатних вказати йому нові джерела прибутків. В Росії з’явилися „прибыльщики” – особлива фінансова посада, яка, за одним з указів, полягала в тому, щоб „сидеть и чинить государю прибыли”, тобто винаходити нові джерела державних прибутків. Кожен з них вишукував нові предмети обкладання і вигадував який-небудь новий податок, прямий або непрямий, для якого зараз же засновувалась особлива канцелярія з винахідником на чолі. Здебільшого „прибыльщики” були дворовими людьми московських бояр [54; c. 185].

Першим „прибыльщиком” був О. О. Курбатов, дворецький Б. П. Шереметьєва. Він запропонував Петрові І проект про гербовий папір, який, як важливе джерело державного прибутку, і був введений з 1 березня 1700 р. Зміст нововведення полягав у тому, що всі приватні акти повинні були укладатися не на звичайному папері, а на папері, в правому куті якого розміщувався герб – двоголовий орел (звідси – „орленая бумага”). Наявність герба робила папір значно дорожчим [71; c. 103]. Також було впорядковано стягнення печатного мита, яке збиралося за засвідчення всіх актів новою спеціальною „орловою воротною печатью” (печатка із зображенням орла; дяк носив її на шнурку, на вороті) [27; c. 274].

Відбулося значне зростання державних податків і повинностей. В основному це стосувалося селян і посадських людей. Повинності були декількох видів: 1) людські (рекрути); 2) відробіткові; 3) підводні; 4) кінні; 5) постійні; 6) натуральні (провіантом, фуражем і т. д.); 7) грошові (постійні і екстраординарні) [21; c. 134]. Крім сплати старих стрілецьких, ямських і полоняничних грошей, селяни повинні були виплачувати і нові податки – драгунські, корабельні, рекрутські, підводні та ін. Існували станові податки, тобто ті, які платили окремі стани.

Починаючи з 1704 р., з’являються один за одним нескінченний ряд нових податків, придуманих „прибыльщиками”: мірошницький, лазневий, льоховий, бджолиний, з бороди, з розкольників, з візників, з весіль, з постоялих дворів, з найму будинків, помірний, вєсчий, хомутейний, подужний, шапковий, шевський, шкірний, криголамний, водопойний, трубний з печей, привальний і отвальний з плавних суден, з продажу їстівного, з гарбузів, огірків, горіхів, та інші „мелочные всякие сборы”. Кількість всіх податків сягала 70 [36; c. 165].

Збільшились непрямі податки. До попередніх державних монополій (смоли, соди, ревеню, клею) додалися нові: сіль, тютюн, крейда, дьоготь, риб’ячий жир, сало і дубові труни. Соляна монополія була особливо важка для населення, оскільки сіль продавалася вдвічі дорожче підрядної ціни [35; c. 48].

Тягарем були й екстраординарні повинності, як правило змішані: натурально-грошові, грошово-відробіткові, підводно-грошово-відробіткові і т. д. Характерною рисою таких повинностей були доплати грішми, без чого не обходилися відправки провіанту, рекрутів, робітників, коней [21; c. 134-135].

Вкрай важкими для селян були рекрутська і відробіткова повинності. Тисячі людей щороку призивали на довічну службу в армію і флот. Тільки рекрутами з 1705 по 1725 р. було взято не менше 400 тис. осіб. Крім того, відбувалися постійні примусові мобілізації на роботи по будівництву кораблів, фортець, верфей, Петербурга, прокладення доріг, каналів і т. п. Тисячі людей гинули від хвороб, виснаження, непосильної праці [52; c. 313].

Не менш обтяжливими були й інші повинності. На селянських підводах до театру воєнних дій доставлялись продовольство, фураж, озброєння, спорядження, боєприпаси, а інколи й рекрути. Особливо руйнівною була постійна повинність – обов’язок населення надавати квартири рекрутам і утримувати їх при формуванні в полки. У міру потреби із селян збирались мука, крупа, сухарі, сало, овес, сіно та інші сільськогосподарські продукти, необхідні для постачання армії [51; c. 214].

Збір податків і недоїмок проводився по декілька разів на рік і зазвичай супроводжувався нестримним свавіллям і жорстокістю влади. Незважаючи на непосильний податковий тягар, що призвів до зубожіння, втечі сотень тисяч селян, збройних виступів і повстань, суттєво поповнити казну все одно не вдавалося [52; c. 314].

Уряд, відчуваючи велику потребу в грошах і розраховуючи на приріст населення, вирішив у 1710 р. провести новий перепис, який виявив зменшення населення на 20 % порівняно з 1678 р. Основна причина виявленої „пустоти” полягала у втечі селян. Але разом з тим мало значення і приховування кількості дворів, оскільки одиницею обкладання був двір. Щоб зменшити кількість платників, поміщики часто об’єднували кілька сімей родичів, а інколи і чужих один одному людей в один двір [70; c. 257-258].

Новий подвірний перепис 1716 і 1717 рр. показав лише подальше зменшення тяглового населення. „Прибыльщики” і прожектери петровського часу висловлювали уряду свої критичні зауваження на адресу діючої подвірної системи обкладання і рекомендували перейти до „поголовщины”, тобто зробити одиницею обкладання не двір, а людську душу.

На думку Анісімова, реформа податкового обкладання (1718-1724 рр.) була безпосередньо викликана необхідністю вирішити проблему утримання армії в мирний час [21; c. 264]. В 1718 р. згідно указу 26 листопада уряд приступив до проведення подушного перепису населення, причому подача зведень про кількість селян, що числилися за поміщиком, була покладена на самих поміщиків. Подати „сказки” указ зобов'язував протягом року, але пройшло кілька років, а поміщики, незважаючи на кількаразові грізні нагадування, необхідних зведень не подавали, а ті з дворян, що представили їх, як з'ясувалося, показали не всю кількість селян. Не домігшись зведень про чисельність платників податків від поміщиків і монастирів, уряд у 1722 р. вирішив здійснити ревізію наявних відомостей, залучивши для цієї мети офіцерів. Таким чином, з 1722 по 1724 р. була проведена ревізія результатів першого перепису. З цього часу наступні переписи населення одержали назву ревізій. Проведена ревізія і пов'язана з нею податкова реформа мали трояке значення: фінансове, соціальне і поліцейське [52; c. 330-331].

Фінансове значення полягало в переході від подвірного обкладання до подушного. Був введений єдиний подушний податок замість десятків дрібних подвірних податків. Ревізія нарахувала 5 600 000 податних душ чоловічої статі, у тому числі 5 400 000 селян і 183 400 посадських; неподатне населення обчислювалося 515 000 душ чоловічої статі, а загальна чисельність населення, включаючи Сибір, Прибалтику й Україну, складала 15 500 000 осіб обох статей. Розмір подушної податі був визначений арифметичним шляхом. На селян уряд поклав витрати на утримання сухопутної армії, що становили 4 млн. рублів. Цю суму розклали на кількість селян – платників податків. Так вийшла некругла величина – 74 копійки з чоловічої душі. Точно таку ж дію здійснили по відношенню до посадського населення, на яке було покладене утримання флоту; тут сума податку з чоловічої душі складала 1 рубель 14 копійок.

Вчені сходяться на тому, що подушний податок був обтяжливіший за податки, що стягувалися до його введення, але наскільки – точно встановити поки не вдається. У цілому прибуток держави по кошторисі 1724 р. у порівнянні з 1680 р. повинен був збільшитися в три рази. За словами Павленка, це, однак, не означає, що податковий прес давив на податне населення з потрійною силою [71; c. 487]. На думку ж Ключевського, подушний под

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Реформи Петра І". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 464

Другие дипломные работы по специальности "История":

Российско-китайские отношения: история и современность

Смотреть работу >>

Внешняя политика Франции в конце XIX – начале XX веков

Смотреть работу >>

Советско-германские отношения в 1920 – начале 30-х гг

Смотреть работу >>

Польша от 1914 года к началу второй мировой войны

Смотреть работу >>

Социально-экономические аспекты традиционной структуры Казахстана в 20-30 годы ХХ века

Смотреть работу >>