Дипломная работа на тему "Палестино–израильский конфликт в контексте истории"

ГлавнаяИстория → Палестино–израильский конфликт в контексте истории




Не нашли то, что вам нужно?
Посмотрите вашу тему в базе готовых дипломных и курсовых работ:

(Результаты откроются в новом окне)

Текст дипломной работы "Палестино–израильский конфликт в контексте истории":


Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський Національний Університет

Факультет заочної та дистанційної освіти

Спеціальність історія

Кафедра історії України

Дипломна робота

Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Анотаці

Об’єктом дослідження є лівобережне козацьке військо доби руїни та його участь у військових акціях цього періоду.

Предметом дослідження є Особливості діяльності лівобережних реєстрових і найманих полків та ї х роль у військових діях доби Руїни.

Мета роботи: вивчити особливості функціонування лівобережного козацького війська в добу Руїни.

Мета дослідження: Структурно-функціональний, порівняльно-історичний, системний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, персоно логічний, реконструктивний.

Отримані результати: Факт існування національних збройних сил, як елемента державності, свідчить про державотворчу здатність українського народу, яку всіляко гальмували чужоземці – Московщина, Польща, Туреччина, Кримське ханство.

Результати дослідження можуть бути застосовані при підготовці спеціальних курсів в школі.

Annotation

Заказать написание дипломной - rosdiplomnaya.com

Уникальный банк готовых защищённых на хорошо и отлично дипломных работ предлагает вам приобрести любые проекты по необходимой вам теме. Профессиональное выполнение дипломных проектов на заказ в Саратове и в других городах РФ.

The paper is devoted to the activity of Ukrainian Left-bank host during ages of Ruins, its structure, arming, peculiarities of tactics and strategies, which conditioned its power and glory.

In the course of our research it was shown the military customs and traditions of Ukrainian people as well as the most important host’s operations during the second half of 17th century, in which Left-bank regiments took part.

The first chapter, called Characteristics of Left-bank Registered Host of the second half of 17th century, is devoted to the management, tactical units, and host order, peculiarities of infantry, cavalry, chisel, artillery, arming and movable camp of Left-bank registered Cossacks.

The second chapter “Kompaniytsis and Serdiuks as a part of Left-bank Cossacks Host during Ruins ages” shows the formation, structure, build and arming of hunting host, commanding of it, military art and using of hired hosts.

The third chapter “Left-bank Cossacks host in military operations during ages of Ruins” describes the participation of Left-bank regiments in battle of Chygyryn.

The work has enough quantity of sources and allows us to fulfill set up questions of this research. It includes published materials.

The results of our research may be used in studying of Ukrainian Cossacks at school programs as well as preparation of special courses.


Вступ

В наш час, коли Україна здобула незалежність та шукає шляхи свого демократичного розвитку, особливо цінним стає досвід попередніх поколінь. І тому саме зараз важливо враховувати уроки, які нам дала історія, щоб не повторити минулих помилок. Я вважаю, що події кінця ХVII ст.. перегукуються, в певній мірі з нашим сьогоденням. Адже, після Національної війни Україна майже досягла мети – здобути незалежність, але не змогла зорієнтуватися в тих складних умовах. Українці не зуміли вчасно визначитися зі своїми ідеалами, згуртуватися, поставити суспільні інтереси вище за свої власні, повірити в свою силу і спроможність самостійно збудувати вільну, незалежну державу. Зараз Україна знову стоїть певною мірою на розпутті.

Факт існування національних збройних сил, як елементу державності свідчить про державотворчу здатність українського народу. До того ж звернення до історії збройних силу країни є досить актуальним, зважаючи на те, що наша молода держава починає формування своєї армії на контрактній основі, відроджуючи принцип збільшення боєздатності за рахунок не кількості, а ефективності.

Вивчення особливостей українських збройних сил періоду кінця ХVII ст.. Є також актуальним з огляду на його не досить широке висвітлення у вітчизняній історіографії. Хоча цей аспект необхідний для утворення цілісної картини цього складного періоду, в якому військовий фактор займав важливе місце. А розуміння цього питання ускладнюється розгалуженою системою збройних сил. Специфікою якої на Лівобережжі було існування реєстрового козацтва та охотницьких полків. Між цими структурами були відмінні і спільні риси. І кожна з них по своєму впливала на розвиток подій в добу Руїни. Хронологічні межі роботи окреслені 1663-1687 роками – часом, коли Україна була розділена на Лівобережну і Правобережну і до початку правління Мазепи, коли, на думку більшості сучасних дослідників, завершилася доба Руїни.

Географічний регіон дослідження охоплює Лівобережну Україну – Гетьманщину. Саме тут, на думку автора, розгорталися найбільш важливі події, які значно вплинули на подальшу історію всієї України.

В будь якому разі цей період визначився розкладом української державності, цілковитою суспільно-політичною та моральною ієрархією, загальним занепадом. Небачене за своїми масштабами спустошення значної території України, масовий згін населення в рабство татарам, нескінченна громадянська війна між самими українцями, запекла боротьба за владу над пограбованим народом і, нарешті, військові сутички з сусідніми країнами та вторгнення турецької армії, яке викликало втечу того населення, що вціліло на Лівобережну та Слобідську Україну і падінням славного на всю тодішню Європу козацького Чигирина, знаменитої столиці Богдана Хмельницького.

Отже, зважаючи на ситуацію, що склалася на Україні в другій половині ХVII ст., вирішальним фактором її життя, який і визначив долю краю, був військовий.

Історіографія проблеми є достатньо різноманітною. У вітчизняній історіографії існує цілий ряд праць, присвячених розвитку України в період Руїни. Достатньо широко висвітлює життя і діяльність козаків, від побуту до зовнішньополітичної діяльності, Дмитро Яворницький, а також В. Антонович, М. Аркас, А. Кащенко. Подробиці діяльності українських лідерів цієї доби надає Микола Костомаров в своїй праці “Історія України в життєписах визначних її діячів”, а також Б. І. Сушинський. Яскраво висвітлюються особливості козацького війська, його тактика, стратегія, улюблені маневри, озброєння козаків в праці Ю. Мицика, С. Плохого “Як козаки воювали”. Цікаву інформацію про збройні сили України цього періоду можна знайти у І. Стороженка. Робота В. Заруби “Студії з історії України” детально освітлює утворення, склад, загалом життя і діяльність, озброєння, військове мистецтво, участь в збройних конфліктах охотницьких військ. Загалом для вивчення військового фактору в добу Руїни дуже цінним є праці В. М. Заруби, особливо його монографія “Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVII століття”. Важливу інформацію по тогочасній артилерії та організації війська можна знайти у В. І. Палієнка, Олексія Сокирка; по історії судноплавства козаків цього періоду – у А. Л. Сакульського; по особливостям козацького вбрання – у К. К. Стамерова. Емоціонально забарвлену панораму Чигиринської війни дає Ігор Сюрдюков. Дотичні проблеми означеного часу, в яких в тій чи іншій мірі задіяні й факти військових конфліктів (зовнішня та внутрішня політика, ідеологія, право, культура, світогляд, релігія) активно розроблені в працях Н. Яковенко, В. Горобця, О. Сокирка, О. Гуржія, Л. Мельника. У тринадцятому та чотирнадцятому томах «Истории России» Сергія Соловйова домінуюче місце посідає опис та аналіз політичних подій останньої чверті ХVII ст.., зокрема російсько-польські та російсько-турецькі взаємини. Соловйов подав детальний опис відсічі Чигиринських походів.

Досить оригінальні погляди на військове мистецтво козаків можна знайти в статтях О. Бадьо.

В цілому аналіз історіографії проблеми показує, що деяким її аспектам приділялась значна увага. Наприклад, діяльність українських Правобережних і Лівобережних гетьманів, їхня боротьба між собою, турецько-татарська агресія. Разом з тим, слабко висвітлені, особливо в радянській історіографії, деталі україно-московських військових конфліктів, розвиток найманого війська на Україні.

Таким чином, не дивлячись на існуючу широку історіографії, проблеми, в її вивченні є ще деякі недостатньо дослідженні аспекти.

Джерельна база роботи заснована на опублікованих козацьких літописах Самійла Величка, Самовидця та Григорія Грабянки. Вони були учасниками і очевидцями подій другої половини ХVII ст. і багато місця приділили їх висвітленню. Як справжні патріоти рідної землі, свого народу, вони з глибоким жалем відзначали лихо руїни на Україні, яка потрапила у вир війн. Літописці особливо багато написали про відсіч Чигиринських походів, участь у військових акціях цього періоду Лівобережних полків. Літописці завжди чітко й послідовно розрізняють у подіях два війська – російське та українське. При цьому обов’язково вказують на роль саме козацьких формувань у воєнних акціях.

Відчути дух цього періоду, емоції, переживання, горе і сподівання людей, що жили тоді, допомагають вірші про війну ХVII ст., які знаходимо у збірці «Марсове поле». Серед письменників варто згадати Олександра Бачинського-Аскольда, який яскраво змалював облогу Чигирина 1677 року, Лазара Барановича, Климентія Зінов’їва.

Важливим історичним джерелом, яке зберігає матеріали про найрізноманітніші сторони буття в Україні кінця ХVII ст., є збірка документів, листів, універсалів гетьманів, складену Іллею Новацьким, яка викладена в детальному цитуванні в тексті роботи В. Заруба «Студії з історії України». Але інтерес до подій в Україні кінця ХVII ст. виникав не тільки в українців, але й у різних країнах Європи. Оскільки «в гетьманські міжусобиці» були втягнуті всі три «великі держави» Східної Європи, їх наслідки, тобто утвердження якої із цих держав на Україні, впливали на загальнополітичну ситуацію в Європі, порушуючи існуючу рівновагу сил. Тому це змушувало Західну Європу стежити за невщухаючою боротьбою в «країні козаків». Ці бурхливі й заплутані події української історії другої половини ХVII ст., відбиті в різноманітних західноєвропейських джерелах; в часописах, які ґрунтувалися розповідях дипломатів, агентів, мандрівників, найманців, які побували на Україні. Про ці події регулярно друкували французька «Газет де Франс», англійська «Лондон газет», німецька «Ордінер Паст цайтунг» (пізніше перейменована на «Єуропеішер Меркуріус»); багато інформації про Україну з’являлося також на сторінках голландського журналу «Меркюр голандс», що виходив французькою мовою з 1672 по 1684 рр. Незмінно приділяв значну увагу перебігу подій в Україні французький часопис «Меркюр історік е політік контенан ль’ета презан де ль’Ероп», що розпочав своє існування в 80-рр. ХVII ст. Також про події в Україні розповідалося у багатьох брошурах і «летючих листках». Найбільше їх було видано німецькою, а також італійською, французькою і англійською мовами [41. с. 283-284 ] . детальні цитування цих джерел викладені в роботі Дмитра Наливайка «Козацька християнська республіка». Тому можна сказати, що джерельна база теми є широкою і ці джерела залучаються до вивчення теми у вітчизняній історіографії.

Мета роботи – вивчити особливості функціонування лівобережного козацького війська в добу Руїни.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

1.  Проаналізувати історіографію та джерела з проблеми.

2.  Дати характеристику лівобережному реєстровому війську.

3.  Виявити особливості розвитку охотницьких полків.

4.  дослідити перебіг основних бойових дій в Україні в добу Руїни, в яких були залучені лівобережні реєстрові та охотницькі полки.

Об’єктом дослідження є лівобережне козацьке військо доби Руїни та його участь у військових акціях цього періоду, а предметом – особливості діяльності лівобережних реєстрових і найманих полків та їх роль в цих подіях.

Методологічну основу роботи складають сукупність загально історичних принципів історизму та об’єктивності, конкретно-історичних та наукових методів дослідження таких як структурно-функціональний, порівняльно-історичний, системний, проблемно- хронологічний, історико-генетичний, персонологічний, реконструктивний. З допомогою структурно-функціонального аналізу автор дослідив як на хід військовий операцій впливало становище війська, їх підготовка. Історико-генетичний метод допоміг розкрити розвиток лівобережного війська. Користуючись проблемно-хронологічним методом вдалося скласти періодизацію військових акцій. З допомогою персонологічного методу вдалося простежати вплив конкретних особистостей на перебіг подій.

Структура роботи: вона складається із вступу трьох глав, висновків та списку джерел і літератури.

Глава І. Характеристика Лівобережного реєстрового війська

другої половини XVII ст.

У нас над усе честь і слава, Військова справа, – Щоб і себе на сміх не дати, І ворогів під ноги топтати. ( З козацької пісні).

Козацьке військо славилося своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила повсякденно займаючись бойовою підготовкою. Про козаків як неперевершених майстрів військової справи багато написано іноземцями. Так, католицький священик А. Віміна, що побував на Україні в середині XVII ст., записав: “Мені траплялося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців” [40, с. 106-107]. На війні козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога “виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити”, вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. Про це говорять і вороги козаків. “Наш ворог, - пише поляк Симон Окольський, - уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах”. Про хоробрість козаків турецький султан сказав: “Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а про козаків мушу єдиним вухом слухати”. А літописець козацький з цього приводу відзначає: “В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають ”.

Самі ж козаки про свою хоробрість говорили:“Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували ” [22, с.169-170]. Війна для козака була так же необхідна як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак - не козак, без війни лицар – не лицар. Козак не тільки не боявся а й любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі на війні, тобто щоб про нього сказали: “Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи”. [22, с.172]. В цьому розділі я хочу дослідити це унікальне і неповторне явище в українській та світовій історії як козацьке військо, а саме Лівобережне реєстрове військо другої половини XVII ст..; вивчити його структуру, особливості тактики, озброєння, військові традиції, щоб з`ясувати причини, які зробили можливим існування такої організації, а також її перемогу і вічну славу.

Стародавнє українське прислів'я говорить: "Рабів до раю не пускають". Ці слова відтворюють життєве кредо козаків. Вони мали глибокі знання військової справи, володіли унікальними бойовими прийомами і найрізноманітнішою зброєю.

З історичних джерел відомо, що зброєю козаків легко ставала зброя самого супротивника. Але класичною козацькою зброєю була шабля індо-іранського зразка. Цікаво, що в місцевому виконанні форма шаблі трансформувалася, наблизившись до китайського варіанту.[11, с.18]

В бою козаки могли виставити жорсткі системи оборони з підручних засобів з чіткістю римських легіонерів - і через мить вчинити контратакуючий маневр із стихійністю кочівників.

Історичні факти беззаперечно свідчать про наявність у козаків цілісного комплексу військових знань та бойового мистецтва. Зрозуміло, мистецтво такої довершеності не могло витворитися протягом кількох століть. Його традиція сягає глибин. Це підтверджується археологічними пам'ятками, що їх зберегла наша земля, і архаїкою бойових мистецтв іранських народів, народів Індії та Китаю... Серед частини дослідників є припущення, що саме вихідці з Наддніпрянщини й Північного Причорномор'я, переселяючись до Ірану, Північної Індії, Центральної Азії, зокрема Тібету, принесли з собою досконале бойове мистецтво. (Атрибутом козака є чуприна-коса на тім’ї; такі пучки волосся на головах носили тібетські ченці, які не поривали зі світом, а також індійські раджі-радники.) Сліди орійської традиції простежуються й у військових утвореннях Європи (бойові традиції та прийоми балканських гайдуків, карпатських oпришків, західноєвропейських лицарських орденів). За своєю суттю це мистецтво має не агресивний, а захисний та контратакуючий характер, що є головною ознакою бойового мистецтва козаків.

Основою життя українців серед агресивних сусідів була воля. На цій моральній засаді розвивалась орійська традиція в українській військовій справі та бойовому мистецтві, що частково дійшло й до наших днів у вигляді ритуальних танків. Це не поодинокий випадок в історії бойових мистецтв світу. [11, с.18]

Найпопулярніший український танок гопак є вершиною нашого хореографічного мистецтва. Хоч сучасні хореографічні тлумачення й нівелюють бойовий зміст рухів, однак військове значення танку не викликає сумніву, надто в тих, хто знайомий з бойовими мистецтвами Сходу.

Козаки-воїни у своєму обладунку використовували замість щита й тяжких лат тільки невеликі накладки на передпліччі та зап'ясті рук з грубої шкіри з металевими набивками, а під шапку підкладали тоненьку сталеву таріль. Непрості були й широченні яскраві шаровари з тонкої та міцної тканини, в якій заплутувалися стріли й приховувалися рухи ніг. Мав свій секрет і червоний шлик шапки з жовтою китицею, до якого часом підвішувався “часник” – невеликий сталевий їжак, намащений отрутою. Оманливо-дзеркальне володіння шаблею робило козака неприступним для ворога практично зусібіч.

А головне — це внутрішній бойовий настрій козаків: сприйняття реальності чистим серцем адже в непередбачуваності бойових дій лише серцем можна було відчути вихід із найскрутнішого становища. Козак-воїн передусім гасив агресивність ворога, а далі обирав методи боротьби з ним, зважаючи на його поведінку. Ворог сам собі визначав присуд. [11, с.18]

Козаками вважали, в другій половині XVII ст., вільних господарів, вписаних до спеціального списку-реєстру (згодом — компуту) і юридично зареєстрованих як представники військово-служилого стану. Це були реєстрові козаки, на відміну від козаків низових — запорожців. Вперше реєстр, як відомо, укомплектував король Сигізмунд ІІ у 1572 р. Такі переписи робилися на жадання польської влади, що хотіла мати контроль над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку. [32, с.255]

Період формування козацьких збройних сил завершився в часи Національно-визвольної війни 1648 — 1657 pp.. В цей час на підставі військового устрою запорозького козацтва сформувалася адміністративна й воєнна полково-сотенна структура української козацької держави, яка прибрала назву "Війська Запорозького".

Остання чверть XVII ст. становить особливий етап в історії козацького війська ранньомодерної української держави Гетьманщини (Лівобережної України). То був час його найвищого розквіту, найбільшого злету. [29, с.86]

В другій половині XVII ст. гетьманське козацьке військо, яке в документах іменується "військо запорозьке", "малоросійські полки", "гетьманський регімент", складалося з двох основних структурних частин — городових (реєстрових) і найманих (охотницьких) полків.

Комплектація (система набору до війська особового складу) реєстрового козацького війська, яке мало характер ополчення, здійснювалася за двома основними принципами: становим і територіальним. Незалежно від роду, категорії і складу все реєстрове військо мало становий характер і складалося лише з козаків – юридично вільних, незалежних господарів. Городові козаки репрезентували провідну верству Лівобережжя, що мешкали в містах, містечках та селах, поряд з селянами та міщанами, були найчисленнішою частиною українського козацтва, котре користувалося самоврядуванням і особливими правами та привілеями "вольностями". Основною повинністю козака було відбування військової служби на своєму повному утриманні — кінь, боєприпаси, провіант, зброя, амуніція. Козак мав брати участь у воєнних діях, а в мирний час, окрім ведення власного господарства, будувати прикордонні укріплення, нести сторожову, допоміжну службу і на перший поклик старшини з'являтися до війська і йти в похід. [29, с.86]. Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися па всяку самоволю.

Основні привілеї (вольності) козаків полягали в особистій волі, в спадковому володінні ґрунтами, угіддями, млинами, промислами, у звільненні від усіх податків і повинностей, вони мали власний суд і адміністрацію (від отамана до гетьмана), незалежну від адміністрації сільської та міської. З часом сформувався їхній становий менталітет. Козацьке звання, привілеї і майно передавалося у спадщину. Це гарантувалося законом.

Наступ на права козацького загалу, а також часті війни привели в кінці XVII ст. до зубожіння основної частини лівобережних городових (реєстрових) козаків і до суспільної диференціації та жорсткої соціальної стратифікації в їхньому середовищі.

Починає чітко простежуються багата козацька верхівка, біднота і середній прошарок. Проявом антагонізму станового розшарування стали факти соціальної напруженості в середовищі реєстрового козацтва. Почастішали випадки заворушень. Крім численних скарг, непокори старшинському проводу, з'являються і випадки вбивств урядовців. Щоб не бути покараним за дезертирство і водночас уникнути згубних походів, реєстровці або відкуплялися, або посилали замість себе бідноту. [29, с.87]

В XVII ст. Формується категорія знатних козаків, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства перевищували своїм значенням. Військовий товариш”, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самойлович утворив окрему категорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значковими то товаришами називали козаків, що служили під полковою корогвою, «значком»; “значне військове товариство”, - вигадана умовна категорія для родичів старшини, яким не вистачало посад. Проте утримання і рангові маєтності вони діставали як військове офіцерство і входили до впливових олігархічних груп старшини.

В кінці XVII ст. з'являються так звані виборні козаки (вибраний з кількох один), коли “два третього виставляли”, заможні реєстровці й під помічники, які надавали допомогу виборному в озброєнні, фуражем, провіантом, кіньми, амуніцією, тобто утримували його. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики, дейнеки (народне військо, що йшло у похід зі самими палками, що звалися дейнеки). [32, с.256].

Через зубожіння реєстрового козацтва, а також через природні (фізичні) причини виникала потреба поповнення реєстру, кількість якого суворо дотримувалася. Загальною мобілізацією під час великої війни, коли "всіх до війська гнано", тут не обходилося. Старшина суворо слідкувала, щоб до реєстру записували лише козацьких дітей або залишали в ньому тих, "которые старые казаки, и многую службу служили", хоча вже й нездатні були воювати. Відтак козацька служба ставала не лише спадковою, але й довічною. Кожна козацька родина виставляла від одного до трьох козаків (батько з синами). За віком це мали бути здорові, молоді, енергійні чоловіки — від "парубка" до "мужа". В документах зустрічаємо часто дефініцію — "козаків добрих молодців", — тобто відносно молодих людей, набираних до оперативно-тактичної служби.

У Глухівських статтях 1669 p., в статтях Самойловича 1672 р. і в Коломацьких 1687 р. зазначено, що "а чего старых козаков в полках в тридцять тисяч недостанеш, и в то число принимать в козаки мещанских и поселянских детей". Але гетьмани і до, і після вживали всіх заходів, щоб обмежити цей притік. 24 вересня 1684 р. І. Самойлович видав універсал київській полковій старшині з забороною вписувати до полкового реєстру тяглих людей київської ратуші.

Позаяк Україна не мала цілком незалежної, самостійної державності, кількість реєстрового війська завжди обумовлювалася міждержавними військово-політичними угодами лівобережних гетьманів з Московією.

У зв’язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі “статтями” – угодами українських гетьманів з царським урядом [18, с. 105]: угода І. Брюховецького підтверджувала 60 тисячний реєстр, Д. Многогрішного – 30 тисяч козаків реєстру; 16 пункт статей І. Самойловича встановив реєстр у 20 тисяч чоловік. [29, с.90]. Згідно зі статтями 1687 р. чисельність козацького війська зросла до30 тисяч чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. [18, с.106].

Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар. В цьому власне й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Регімент іменувався "його царської пресвітлої величності Військо Запорозьке". Царю належало право затвердження гетьмана, генеральної старшини і полковників, він визначав указом кількість, роль і місце українського війська в бойових діях, встановлював кількість реєстру. Наприклад, протягом 1677 р. цар давав вказівки І. Самойловичу про тактику дій в Чигиринській війні, наказував вжити заходів проти поширення в Україну з Польщі морової пошесті, а путивльського воєводу Хрущова покарав за неувагу до гетьмана. [29, с.90].

Вищою військовою елітою, козацьким генералітетом вважалася генеральна старшина, яку з часів Б. Хмельницького призначав гетьман (хоча мала обирати рада) і затверджував цар. Генеральні старшини очолювали основні військово-адміністративні відомства державно-інституційного облаштування козацької держави й утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Функції, обов'язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин не було чітко визначено і розмежовано. [29, с.92].

Але загалом означити місце гетьмана і старшин на Лівобережжі в другій половині XVII ст. можна таким чином.

Найвищою була посада гетьмана (нім. Hauptmann). Він обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним затвердженням царським урядом. В офіційних козацьких документах гетьман титулувався: «Божією милостію великий государ наш... пан гетьман всієго Війська Запорозького», або «...Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Резиденцією гетьманів були послідовно Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції (зокрема, переглядав рішення генерального суду і остаточно затверджував смертні вироки). Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності. Гетьман визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори чи листування з урядами інших держав, передусім російським. Письмові розпорядження гетьмана — універсали — були обов'язковими для всього населення Гетьманщини.

Влада гетьмана поширювалася частково й на церкву: гетьман затверджував на вищі духовні посади, надавав земельні володіння, встановлював повинності для монастирських «підданих». Законодавчу владу гетьман реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Він мав особисту охорону (жолдаки), наймане військо — гвардію (компанійці і сердюки), з допомогою яких міг придушувати всіляку непокору, з боку старшин зокрема. Отже, в руках гетьмана зосереджувалася фактично необмежена влада. Гетьман мав великі земельні володіння, так звані «рангові маєтності». Крім того, він одержував володіння за царськими грамотами. [39, с.172-173].

Першою особою після гетьмана був генеральний обозний — вища службова особа гетьманської адміністрації. Він відав усією артилерією (генеральною, полковою), засідав у генеральному суді, виконував обов'язки наказного гетьмана, вів у генеральній військовій канцелярії усі військові справи, зосереджував у своїх руках все військове управління Гетьманщини. При ньому були: наказний обозний (в його відсутність), осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани.[39, с.173].

Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, провадив зносини з іноземними державами, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на раді старшини. Відав також таємним листуванням. Оберігав державну (військову) печать, яку прикладав до найважливіших актів. [39, с.173].

Генеральні судді (їх було двоє — головний і другий) очолювали генеральний суд, вирішували ті справи, які до них безпосередньо надходили, звичайно по скаргах, що подавалися на ім'я гетьмана. Суд вівся за участю також судового писаря. Генеральні судді часто виїздили на місця для розгляду й вирішення справ, що там виникали; виконували також дипломатичні доручення (переговори). Головний суддя міг виконувати функції наказного гетьмана. Генеральні судді мали свої атрибути — «трость судейську». [39, с.173].

До складу генеральної старшини належали також генеральні осавули (їх було двоє). Вони вели нагляд за складом війська, відали веденням козацьких реєстрів (компутів), військовим спорядженням. На них покладалась також охорона старшинської земельної власності, з приводу чого генеральні осавули видавали спеціальні листи — «універсальне питання». За дорученням гетьмана вони розслідували особливо важливі справи; генеральний осавул іноді міг виконувати обов'язки наказного гетьмана.

На чолі генеральної скарбової канцелярії стояв генеральний підскарбій, який відав фінансовими справами, керував системою фіску (податків), ранговими маєтностями. У полках були полкові підскарбії, які завідували скарбом полку.

Генеральний хорунжий відав військовими справами, охороною головного військового прапора (корогви), який під час церемоній несли попереду гетьмана; брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях; міг бути призначений наказним гетьманом.

Охорона гетьманського бунчука покладалася на генерального бунчужного. Він відав військовими справами, також виконував адміністративні та судові доручення, зустрічав, і проводжав послів. Бунчукові товариші (підбунчужні були введені наприкінці XVІІ ст. як помічники бунчужного; на святкових церемоніях вони носили малі бунчуки за гетьманом, у походах виконували обов'язки ад'ютантів гетьмана. [39, с.174].

Також існували і більш дрібні посади. Полковник. Він мав повну владу над підпорядкованими йому козаками. Дбав про всі їхні потреби і приймав рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшиною полку. Встановлював артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходився полковий обозний. Крім того він був головою суду свого полку. Осавул, або ад`ютант полку. У кожному полку їх було двоє для підтримання порядку. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилали на кордон, ними завжди командував хорунжий. Сотник – командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна була у полках, так само як і кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому козаків. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий охороняє військовий прапор. Значкові товариші – це чотириста козаків обраних в усіх полках. Вони зобов`язані одержувати і виконувати накази своїх полководців щодо будь-яких справ, військових чи інших [7, с. 54-55].

З усього вище наведеного, ми бачимо, що на Гетьманщині в кінці XVII ст.. існувала розвинута система командування.

Більш детально звернемо увагу на поділ лівобережного війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні і курені. [32, с.258]. В цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. На Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. остаточно устійнилося десять військово-адміністративних округ — полків, котрі мали назви головного полкового міста. [29, с.93]. Це були: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський [44, с. 249]. Остаточно вони були усталені в 1688р. і проіснували на Лівобережжі до ліквідації гетьманату (1764р.) і знищення полково-сотенного устрою в 1782р. Але до 1688р. відбувалися певні зміни. Після оголошення Лівобережного гетьманату (1663р.) у діях гетьмана І. Брюховецького простежується прагнення більш надійно прикрити України з півночі порубіжними полками. Так, у 1663р. були ліквідовані Іркліївський та Кременчуцький полки, але поповнений Сосницький і утворені: Стародубський полк та на 3 роки (1663-1665) Глухівський, а також поновлений на один рік (1668) Новгородський полк (зі складу Стародубського). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І. Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 — 60 чоловік у малих сотнях до 1000—у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина — писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].

Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, об'єднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 — 10 чоловіку кожному. [29, с.96].

За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхоту—до них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].

Важливим родом козацького війська була артилерія (армата), якою порядкував генеральний обозний і котра підкорялася безпосередньо гетьману. Гармати виготовляли двома способами: їх виковували із заліза (вже наприкінці XVII ст. майже припинилося) й відливали із чавуну та міді (спижу). Важливим удосконаленням стало введення нарізних (гвинтових) гармат. Недоліком артилерії була її багатокаліберність. Всі гармати поділялися на два типи—облогові (стінобитні) й польові. Останні в свою чергу ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати й за такими видовими ознаками: по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (родом служби — фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети — дрібнокаліберні; мортири — крупнокаліберні), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові і т. д.).

Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Україні. Центрами гарматного ремесла були Батурин і Глухів, про що засвідчують написи на казенній частині зброї. [29, с.143].

Українські козаки створили цілий клас багатоствольної артилерії. В Росії такі гармати називали “сороками”, а на Україні – “ожигами”. В XVII ст. “ожиги” вдосконалили і розробили більш досконалу конструкцію – “органи”, що складалися з мушкетних стволів, кількість яких сягала кількох десятків, а іноді доходила і до сотні. “Органи” були розташовані в декілька рядів, і встановлені на двоколісному лафеті. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на озброєнні Київської фортеці знаходилась велика кількість “органів”: на 23 лафетних двоколісних станках було встановлено 537 мушкетних стволів і 10 “пищалей затинних”. Таким чином, розташовані в найслабкіших і найнебезпечніших місцях Київської фортеці, ці 23 “органи” заміняли цілий полк і надійно охороняли Київ від ворогів. [42, с.177-178].

У великих містах (Києві, Чернігові, Чигирині) була фортечна (кріпосна) артилерія, що утримувалася ратушею чи магістратом і з міста не вивозилася. .Під час походів артилерію, що рухалася, охороняли компанійці, а в таборах—сердюки. Обслугу і коней генеральної артилерії утримували міста і села, які називав гетьман. Він же визначав час їхньої приписки до обозу і функціональні обов'язки. В останній чверті XVII ст. такими містами (з присілками) були Лохвиця, Ромен, Короп, Вороніж

До штату генеральної артилерії, призначеного генеральним обозним і затвердженого гетьманом, належали: гарматний осавул, артилеристи (армаші, пушкарі), ковалі, теслі, конюхи, затинщики, лимарі. Везли гармати на "палубах" — великих возах, в які впрягали 2 — 3 пари коней чи волів.

Полкова артилерія підпорядковувалася полковому обозному і знаходилася в полковому місті. До її штату входили теж згадані фахівці-ремісники і тяглова обслуга, якими безпосередньо керував на місці боїв "арматний отаман". Кількісно артилерійський парк кожного полку був різний. За даними Михайла Слабченка, в Полтавському полку було 29 різнокаліберних гармат, з них 12 у самій Полтаві. Для утримання штату полкової артилерії гроші і продукти здавали жителі міст і сіл полку. Амуніцію (вози, колеса, збрую) виготовляли самі артилерійські команди або діставали зі "скарбу військового" гроші для їх придбання.

Сотні, як підрозділ рівний роті, не мали польової артилерії. Сотня, як одиниця адміністративна, ще включала сотенне місто, що мало укріплення, для оборони якого тримали гармати і гаківниці. Ці гармати були трофеями або закуплені чи відлиті на місці. Отже, сотенна артилерія існувала не в усіх сотнях, а лише в тих, які знаходилися у більших містах і містечках, і складала 2 — 3 гармати.

Таким чином, козацька артилерія підпорядковувалася: сотенна—сотникові через обозного або отаманові сотенного міста, бо сотенна артилерія не була польовою, а тільки фортечною; полкова—полковникові через обозного; генеральна— гетьманові або наказному, через генерального обозного. [29, с.98-99].

Козацькі з’єднання мали різноманітну гарячу та холодну зброю, котру можемо розділити на стратегічну (наступальну) й тактичну (оборонну). Пріоритет у виборі вогнепального озброєння для української (козацької) піхоти обумовлений був потребою послабити, а у поєднанні її з рухомим табором з возів і звести нанівець тактичну перевагу кінноти. При цьому висока динаміка бою, яка створювалася кіннотою ворога, вимагала від українських піхотинців, у свою чергу, високої майстерності у застосуванні вогнепальної зброї і перш за все скорострільності, влучності, безперервності та максимальної щільності мушкетно-артилерійського вогню. Дбаючи про останнє, козаки досягли вершин досконалості у технічній експлуатації та бойовому застосуванні вогнепальної зброї. Вони повністю реалізували технічні можливості вогнепальної зброї тих часів.

Серед заходів, що забезпечили використання вогнепальної зброї в українській армії на високому професійному рівні, були:

а) висока особиста підготовка козака з питань балістики, ретельної пристрілки зброї та надбання великих навичок у влучній стрільбі.

Збереглися свідчення, що козаки “гасять кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено це щипцями”. [52, с.47-48].

б) скорочення часу на підготовку мушкета до стрільби.

Щоб підготувати до стрільби мушкет з ударним кремінним замком, треба було виконати 12 операцій. При цьому основна частина часу витрачалася на заряджання мушкета. Знахідки козацької зброї та спорядження свідчать, що українські стрільці завчасно готували набої (ладунки) до мушкетів. Кожний ладунок - це порція пороху з кулею, упакована в паперовий мішечок (прототип сучасного патрона). Останній вкладався у чашечку ладівниці (пристрій зі спаяних коротких трубок, що нагадує бджолиний стільник), яка у шкіряному футлярі закріплювалася на поясі стрільця. Козацькі ладівниці розраховані на 24-36 набоїв. Наявність готових до використання ладунків скорочувала час на підготовку мушкета до бою, що підвищувало скорострільність та влучність вогню: було досить рухом руки взяти з ладівниці паперовий пакет з ладунком, розірвати його, всипати у ствол набій та притиснути шомполом. [52, с.48].

в) мінімальна глибина побудови розімкнутого багатошеренгового (батового) строю козаків-мушкетерів на полі бою.

Оскільки для заряджання мушкета витрачалось досить багато часу, то для забезпечення безперервності вогню мушкетери вели його почергово у складі шеренг. Кількість шеренг перебувала у прямій залежності від досконалості мушкета та виучки стрільців і визначалась інтервалом часу, за який шеренга, що зробила постріл, встигала приготуватись до наступного пострілу, поки інші вели вогонь. Так, при використанні мушкета з ґнотовим замком стрій мушкетерів мав 8-10 шеренг, а мушкета з кремінним ударним замком - 4-5 шеренг. Застосування ладівниць у поєднанні з високою виучкою дозволило українській (козацькій) піхоті зменшити цей стрій до 3 шеренг. Така побудова козацької піхоти дозволяла, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, така побудова піхоти зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню ворога. Тришеренговий (батовий) стрій української (козацької) піхоти дозволяв робити до 6 пострілів за хвилину. Перша шеренга після проведення пострілу робила два кроки назад (а дві інші - крок уперед), висипала у ствол мушкета набій, взятий з ладівниці, притискувала його шомполом (паперовий мішечок, очевидно, використовувався у ролі пижа), робила крок уперед, зводила курки замків, готувала натруски. Робила ще крок уперед, готувалась до стрільби, насипала з натруски запалювальний порох на полицю замка і, прицілившись, стріляла. Виконання всіх цих операцій здійснювалось за відповідними командами. Розрахунки свідчать, що шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного через 30 секунд. Існують повідомлення, що українська (козацька) піхота для підвищення скорострільності перетворювала батовий стрій у своєрідну технологічну лінію - перша шеренга стріляла, а дві інші - заряджали мушкети. Але ефективність досягалась за умов однотипності зброї, при цьому скорострільність збільшувалась майже вдвічі. [52, с.49].

г) використання найсучаснішої зброї.

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю: 1) Самопал — назва, що вживалася до будь-якого типу рушниць. Самопалом називали московську пищаль (архаїчна назва старого мушкета калібру 23 мм.), турецьку рушницю, гвинтівку, аркебуз. У кінці XVII ст. самопал був на озброєнні головним чином у піхоти, ним іменували всю ручну вогнепальну зброю, окрім карабіна та мушкета; 2) Мушкет — це також самопал з кремнієвим ударним замком, але ліпшої конструкції, значно більшого розміру, калібру в 12 мм; вага кулі 5 0 г), вагою 8 — 10 кг. Стріляли з нього за допомогою гашетки з рогачеподібних підставок-сошок. Тому ним користувалися переважно піхотинці, а з кінця XVII ст., коли мушкети удосконалили і вони не потребували сошок, — також і кіннотники; 3) Гвинтівка — рушниця-самопал, яка заряджалася і стріляла гвинтами. Використовувалася у ближнім бою. 4) Карабін (або бандолет) — коротка, легка, гладкоствольна рушниця з кремінним ударним замком. Він коротший і легший, ніж самопал, тому використовувався в основному кіннотою; 5) Аркебуза — тип самопала-пищалі. Це рушниця калібру 12,5 — 18 мм, яка стріляла камінням, а потім свинцевими кулями. Пороховий заряд спочатку підпалювався у стволі через затравку вручну, а потім через гніт. Стріляла вона з триноги; 6) Яничарка — довгий турецький мушкет з кремнієвим або ґнотовим замком, що була на озброєнні в турецькій яничарській піхоті, тому використовувалася головним чином сердюками та козаками-піхотинцями. Стріляли з неї майже на сто кроків далі за інші рушниці. [29, с.144-145]. 7) Пістоль з колісним та кремінним ударним замками був на озброєнні української кінноти. Кожен кіннотник мав два пістолі в кобурах при сідлі і два за поясом; 8) гаківниця – важка фортечна рушниця калібром від 25 до 31 мм і довжиною ствола від 1 до 2,5 м. Залежно від довжини вона поділялась на півгак, гак (або повний гак) та подвійний гак. З розвитком полкової артилерії та вдосконаленням мушкета ця зброя була витіснена з армії і використовувалась переважно гарнізонами міст (фортець) при їх обороні. [52, с.52]. Застосовувалися також гульдинка, кий, ручні гранати.

Вся вогнепальна зброя того часу заряджалася з дула і мала переважно ударно-кремнієвий замок. Вироблялася (як і ремонтувалася) в Україні та імпортувалася з Європи, Порти, Московщини. Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече. У залежності від наявності зброї кожен козак мав відповідне спорядження. До пояса прив'язували порохівницю з порохом для набоїв та ладівницю для ремонту зброї, натруска (мала порохівниця) з дрібним запалювальним порохом, торбинка з кулелійкою та кулями, шомпол та крейцер. Для накручування пружини колісного замка мушкетер мав при собі спеціальний ключ. У складі обозу козак май 5-6 мушкетів, запас пороху, свинцю та необхідний інструментарій для технічного обслуговування зброї. Мушкети та пістолі зберігались і перевозились у шкіряних футлярах. Порохівниці та ладівниці виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Деяку зброю вишукано прикрашали золотими та срібними візерунками, насічками, арабесками, ложе інкрустували перламутром, слоновою чи моржевою кісткою.[32, с.259-260]. Місцями зосередження зброї (магазинами) були фортеці.

д) високий рівень розвитку польової артилерії.

Легка польова артилерія на полі бою перебувала у бойових порядках піхоти, у проміжках між тришеренговими (батовими) групами мушкетного вогню і пересувалась разом з ними, але в окремих випадках могла використовуватися самостійно. [52, с.56]. Як зазначалось вище, у поході реєстровець повинен був мати відповідний запас пороху і куль. Порох виробляли в Гетьманщині в усіх полках. Його міг виготовити кожен козак самостійно або купити готовий у майстрів. Особливо добре його виробляли у Стародубському полку в Мглинській сотні [178, с 325]. Туту 60-ті роки ХУП ст. полковник Петро Рославець налагодив відливання гармат та виробництво пороху і свинцю. У той час порох складався на 77 % із селітри, 10 — сірки, 13 — вугілля. Селітру продукували на Лівобережжі давно, дуже широко й вміло. Цьому сприяли заохочувальні заходи козацької старшини та гетьманів. Тому вже до кінця XVII ст. селітроваріння перейшло від ремісничого виробництва до вищого типу — мануфактурного, де застосовувалася праця груп найманих робітників. Майстри-селітровари стали відомі далеко за межами України, а селітра — товаром не лише внутрішньої, а й зовнішньої торгівлі.

Свинець видобували й переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним усі реєстрові й наймані полки. Набої — кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а також сідла і збрую) козаки виготовляли самі, одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою як трофеї. [29, с.105-106].

Використання холодної зброї козаками на полі бою визначалося загальносвітовими закономірностями, але існували при цьому свої українські національні особливості. Холодна зброя в українській армії була допоміжною, застосовувалась разом із вогнепальною, а також у випадках, коли можливості останньої були вичерпані. [52, с.57-58].

Мортира мідна являє собою мідну ступку, довжиною 100, шириною 90 та отвір 40 мм. Мідна гармата складається з мідного ствола довжиною 5, товщиною 4 чверті, отвір 1 чверть, зі шпилем з глухої сторони, довжиною 1½ чверті. Гармата залізна складається з залізної кованої труби, яка закріплена вісьмома залізними кільцями і відкритої з обох боків; до кінця, який заряджають приробленні залізні скоби, в які вкладався залізний для заряду ящик. Довжина труби 640 мм, довжина ящика 240 мм; ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 80 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Гармата чугунка складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, довжина хвоста 120 мм (довжина всієї гармати 760 мм), діаметр біля хвоста160, біля дула 125 мм, діаметр самого дула 55 мм.

Серед холодної зброї найбільш популярними були шаблі та списи. Особливо майстерно володіли козаки списом. Шаблі використовувалися у козаків не дуже криві і не дуже довгі, але вельми якісні та гострі: «Як рубне кого, то так надвоє і розсіче, – одна половина голови сюди, а друга сюди». Рукояття шабель часто обкладалися чешуйчатою шкірою морських риб а закінчувалися головою якого-небудь птаха або звіра. Леза часто мали головну насічку та вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою або оббиті металом піхви. Зазвичай шаблі носили з лівого боку та прив’язували за допомогою двох кілець, одного блище до ручки, другого блище до кінця, вузеньким ременем під пояс, яким був опоясаний козак. [58, с. 217].

При безпосередньому зближенні з ворогом батовий стрій української піхоти припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався у лаву і ставав до рукопашного бою на шаблях. Для відсічі атак ворожої кінноти на піхотний стрій запорожці з високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака була шабля бойова ("чорна") і парадна. Існував окремий тип козацької шаблі. На думку І. Свєшнікова, це була проста бойова шабля з коротким кривим клинком без поздовжніх різців і з перснем для великого пальця на перехресті. Останнє забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній супротивника. Така шабля була ним знайдена на Берестецькому полі бою (на переправі).

Парадну шаблю (гарно оздоблену) козаки носили при собі у святкові дні та у вільний від праці час. Серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та рицарства. Шабля вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою рідною, дружиною-панночкою молоденькою». «Ой, панночко наша шаблюка! З бусурманами зустрічалась, не раз, не два цілувалась». Також козаки називали шаблю «чесною зброєю». [58, с. 217-218]. За велику честь вважалося мати шаблю здобуту у ворога в бою.

Дуже часто використовували козаки списи: «Козакові без ратища, як дівчині без намиста». Складалися вони із залізного наконечника різних форм та величини (близько 5 вершків) та дерев’яного древка, яке називалося ратищем (від слова рать) та яке робилося з тонкого та легкого дерева, довжиною в п’ять аршин, і нерідко фарбувалися спірально і навскоси червоною та чорною фарбами. На нижньому краю ратища робили наскрізь дві, одна під одною, дірочки для продівання в них тонкого ремінця, що надівався вершникам на ногу для підтримки ратища вертикально та для легкості перевозки його на коні. На деяких ратищах робили ще, трохи нижче наконечника, залізну перепонку для того, щоб проткнутий списом супротивник бува не просунувся по спису до самих рук козака та не зчепився з ним в рукопашну. Іноді ті самі списи слугували у козаків готовим матеріалом для спорудження мостів, якщо зустрічалося на шляху болото: коли козаки дійдуть до якого-небудь топкого місця, то зараз же кладуть, один за одним два ряди списів – в кожному ряду спис, один уздовж, інший поперек, і по тим списам, як по мосту переходять болото. [58, с. 217-218].

Окрім шабель та списів часто використовувалися келепи, або бойові молотки. Це ручна зброя, яка складалася з дерев’яної, довжиною з один аршин ручки з залізним на одному з кінців ручки молотком, який мав на одній стороні тупий обушок, а з іншої гострий носок. На іншому кінці дерев’яної ручки келепа, робилося дві невеликі дірочки, для ременевої петлі, за допомогою якої келеп надівався на руку, біля згибу ліктя, а також, можливо на луку сідла. На думку військового історика Зеделлера келепа застосовувалися козаками для розбиття ворожих лат. А на думку В. Коховського келепа слугували у козаків як допоміжна зброя та використовувалася в рідкісних випадках, коли була неможливою стрільба, кола супротивники перемішувалися у бою до такої міри, що небезпечно було стріляти, для уникнення нанесення шкоди своїм же. Д. Яворницький допускає, що іноді козаки користувалися келепом для розбиття лат, а іноді для ураження ворога в рукопашному бою. [58, с. 219]

Також використовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу-косицю, що кріпилась до держака, підсилюючи кріплення обуха. Під час бою бердиш був закріплений (як і келеп) за спиною за пояс мушкетера-піхотинця. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Чекан – невелика сокира на короткому держаку, з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю. Ножі, які козаки носили на поясі, за халявою та в сумці. Крім звичайних – з дерев’яними та кістяними руків’ями – були ножі суцільно металеві, як можливо (за думкою І, Свєшнікова), використовували як метальна зброя [32, с.59-60]. “Якірці” – шматки заліза з загостреними кінцями, які розкладалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. У рукопашному бою піхотинці іноді користувалися булавами, киями і всім, що потрапить під руку. У джерелах навіть згадуються сутички із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя — заступа, мотики і навіть голоблів. Саме ними проломили голову Кара-Ахмеду-паші з Боснії під час атаки на березі Бужинського перевозу в 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту щит, панцир, лати тощо. [29, с. 147].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У запорожців козак зі списом був на печатці ще й у ХVIII ст. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука й стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була 200-300 кроків, а кіннотник міг влучно стріляти і до 350 — 400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл. Лук зберігали в спеціальному налуччі, а стріли — в сагайдаку. Лук, стріли, налуччя та сагайдак разом називалися саадак. [29, с.146].

Розглянуті зразки холодної зброї виготовлялись переважно арсеналами України, за винятком окремих видів шабель. [32, с.161].

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні табору з возів, який використовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку – табору з возів – губиться в глибині віків. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційної структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилася зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке б вміло краще будувати шанці, як козаки.» [40 с. 111]

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника (також іноді трикутника, півмісяця, кола, овалу), по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторона прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих двох сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторону табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючі події під час походу козаків: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п’ятдесятьма гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ним свій табір. В проміжках між возами було наставлено багато рушниць» [40 с. 111-115]

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопували в землю, її насипали і на вози. Навколо возів з внутрішньої і зовнішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з’єднаних ходами сполучення. Такий табір був базою з якої розпочиналися подальші боєві дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. [40 с. 113-114].

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога, в тому числі і глибинні бойові рейди козацького табору. Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Баплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували й повсталі селяни для свого захисту. [40 с. 115].

Козацький рухомий табір з возів будувався залежно від тактичної обстановки і переслідував створення штучної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовували звичайні обозні вози, обладнанні пристосуванням для запрягання коней з обох кінців. При цьому основним засобом для підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6-12). З цією побудовою поєднувалося широке використання артилерії малого калібру, що вела вогонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення ворога до такого табору ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для нього смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був винятком, а історія його використання не знає прориву. Але є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п’ятдесят козаків під час зупинки або маршу перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов’язки. Частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу. Хтось серед них був старшим, розподіляв обов’язки і відповідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розподіл обов’язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. [40 с. 118-120].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було, ...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." Отже, як бачимо, рухомий табір з возів був важливою ланкою в бойовому мистецтві українських козаків.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалася зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до шести кілометрів розвідувальні роз’їзди. За розвідувальним загоном на відстані чотирьох-шести кілометрів рухався передовий загін, що складався з трьох підрозділів кінноти, який теж висилав на відстань до шести кілометрів фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11-15 кілометрів за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили. Від табору на відстані два-три кілометра висилались дозори фронтального і бокового сторожового охоронення [40 с. 121-122]

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу ворожого війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Військова козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на двобій. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалося в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах “батовалась” піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Козацька атака проводилася “лавою”, тобто невирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаку кінно

Здесь опубликована для ознакомления часть дипломной работы "Палестино–израильский конфликт в контексте истории". Эта работа найдена в открытых источниках Интернет. А это значит, что если попытаться её защитить, то она 100% не пройдёт проверку российских ВУЗов на плагиат и её не примет ваш руководитель дипломной работы!
Если у вас нет возможности самостоятельно написать дипломную - закажите её написание опытному автору»


Просмотров: 705

Другие дипломные работы по специальности "История":

Российско-китайские отношения: история и современность

Смотреть работу >>

Внешняя политика Франции в конце XIX – начале XX веков

Смотреть работу >>

Советско-германские отношения в 1920 – начале 30-х гг

Смотреть работу >>

Польша от 1914 года к началу второй мировой войны

Смотреть работу >>

Социально-экономические аспекты традиционной структуры Казахстана в 20-30 годы ХХ века

Смотреть работу >>